КОЛОДЯЗЬ, ЩО ШЕПОЧЕ ВВЕЧЕРІ

Землі Заморської і Землі Загірної я ще не бачив. Та одного дня, коли я йшов зі своїм татом-королем до трояндового садка, то запитав його, чи можна мені переїхати через міст Вранішньої Зорі. Тато-король зупинився, взяв моє обличчя в долоні й поважно, ласкаво глянув мені у вічі.

– Mio, мій Mio, – сказав він. – У моєму королівстві ти можеш їздити, куди хочеш. Можеш гратися на Острові Зелених Лук або поїхати до Землі Заморської чи Землі Загірної, коли захочеш. Можеш податися на схід або на захід, на північ або на південь, куди лише здужає довезти тебе Міраміс. Але знай, є ще країна, що зветься Земля Чужинецька.

– А хто там живе? – спитав я.

– Лицар Като, – відповів мій тато-король, і по його обличчю ніби майнула темна тінь. – Жорстокий лицар Като.

Коли він вимовив його ім’я, по трояндовому садку ніби промчав лихий вихор. Білі пташки поквапились до своїх гнізд. Жалібник голосно закричав і замахав великими чорними крильми. Багато трояндових квіток миттю зів’яло.

– Mio, мій Mio,– сказав мій тато-король, – ти для мене найдорожчий, і мені стає важко на серці, коли я думаю про лицаря Като.

І тієї миті в срібних тополях загуло, ніби від бурі. Багато листя з них попадало, і коли воно летіло додолу, здавалося, ніби хтось плакав. Я відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.

– Якщо вам стає важко на серці, тату, то більше не думайте про нього, – мовив я.

– Ти правду кажеш, – відповів він. – Поки що можна не думати про лицаря Като. Поки ти ще граєш на сопілці й споруджуєш курені в трояндовому садку.

Ми подалися шукати Юм-Юма.

Мій тато-король мав багато обов’язків, адже його королівство було велике, а однаково завжди знаходив час на мене. Ніколи не казав: «Дай мені спокій, я тепер не маю часу!» Йому добре було зі мною. Щоранку він брав мене з собою до трояндового садка, показував мені там пташині гнізда, заглядав у наш курінь, учив мене їздити верхи на Мірамісі й балакав про все зі мною і з Юм-Юмом. Мені якраз дуже подобалося, що він балакав і з Юм-Юмом. Так самісінько, як Бенків тато балакав зі мною, і Бенко тоді був дуже задоволений, наче думав: «Він усе-таки мій тато, але мені подобається, що він балакає з тобою». Те саме відчував я, коли мій тато-король розмовляв із Юм-Юмом.

Але добре, що ми з Юм-Юмом вирушали верхи в далекі мандри, бо якби сиділи вдома, то мій тато-король не встигав би порядкувати у своєму великому королівстві. Коли б ми не зникали на цілі дні, він би тільки те й робив, що розважався б і розмовляв зі мною замість пильнувати свої обов’язки. Отож добре, що в мене були Юм-Юм і Міраміс.

О, мій Міраміс, куди тільки я не їздив на його спині! Я ніколи не забуду, як він віз мене вперше через міст Вранішньої Зорі.

Це було на світанку, коли вартові саме опустили міст після ночі. Шовковиста трава була мокра від роси, і Міраміс замочив свої золоті копита, проте це йому не заважало. Ми з Юм-Юмом були трохи сонні, бо, збираючись у цю мандрівку, встали дуже рано. Зате вранішнє повітря так бадьорило нас і холодило щоки, що, поки ми добрались до лук, сон уже де й дівся. До мосту Вранішньої Зорі ми під’їхали саме тоді, як сходило сонце. Ми ступили на міст, а далі ніби помчали по золотих сонячних променях. Міст здіймався так високо над водою, що аж у голові паморочилось, коли ми дивилися вниз. Ми їхали найвищим і найдовшим мостом на світі. Золота грива Міраміса виблискувала на сонці, сам він мчав дедалі швидше й швидше і підіймався дедалі вище й вище. Його копита гриміли, мов грім. Яка чудова їзда! Скоро я побачу Землю Заморську, скоро, скоро.

– Юм-Юме, – гукнув я, – Юм-Юме, тобі теж так весело, теж так гарно?..

Враз я замовк, бо помітив, щось зараз станеться. Станеться щось страшне. Міраміс мчав просто в провалля. Міст кінчався. Кінчався високо в повітрі, бо вартові не опустили його до кінця. Він не досягав Землі Заморської, далі зяяло широке провалля. Замість мосту перед нами була моторошна прірва. Ніколи ще мені не було так страшно. Я хотів сказати про це Юм-Юмові, але не зміг. Я шарпнув за вуздечку, спробував зупинити Міраміса, та він не послухав мене.

Він шалено заіржав і помчав далі на свою загибель, тільки копита загупали. Ох, як я боявся! Скоро ми полетимо в провалля, скоро я вже не чутиму стукоту копит, почую ще тільки тривожне іржання Міраміса, коли хвилі зійдуться над його золотою гривою! Я заплющив очі й почав думати про свого тата-короля. Копита Міраміса гриміли, мов грім.

Раптом вони перестали гриміти, я тепер чув якийсь інакший звук, наче шурхіт, ніби Міраміс біг по чомусь м’якому. Я розплющив очі й озирнувся довкола. І побачив, що Міраміс біг у повітрі. О, мій золотогривий кінь міг мчати в повітрі так само легко, як по землі! Якби він захотів, то міг би стрибати через хмари й через зірки. Такого коня, як у мене, більше ніде не було. І ніхто не може уявити собі, як гарно, сидячи в нього на спині, мчати в повітрі й далеко внизу бачити Землю Заморську, залиту сонячним промінням.

– Юм-Юме, – гукнув я, – Юм-Юме, Міраміс може перестрибнути хмару!

– А ти хіба не знав? – спитав Юм-Юм так, наче Міраміс тільки те й робив, що стрибав через хмари.

– Ні. Звідки ж мені знати? – відповів я.

Юм-Юм засміявся і сказав:

– Як ти ще мало знаєш, Mio!

Ми ще довго мчали так, і Міраміс перестрибував через білі хмари. Ото була їзда! Мені аж дух забивало. Та ось настав час спускатися. Міраміс поволі почав знижуватись і нарешті зупинився. Ми були на Землі Заморській.

– А ось і зелений гайок для твого золотогривого Міраміса, – сказав Юм-Юм. – Нехай пасеться, а ми тим часом підемо до Їрі.

– А хто такий Їрі?

– Зараз побачиш, – відповів Юм-Юм. – І Їрі, і його братів та сестер. Вони мешкають недалечко звідси.

Він узяв мене за руку й повів до хатини поблизу. До білої хатини під солом’яною стріхою, що теж скидалась на казкову. Важко пояснити, чому вона здавалася казковою: чи тому, що від неї віяло казкою, чи через старі дерева, що оточували її, чи через квітки в садку, що казково пахли, чи, може, через щось інше. На подвір’ї перед хатиною був круглий колодязь. Мені навіть здалося, що саме через той колодязь хатина Їрі скидалась на казкову. Бо таких старих колодязів тепер уже немає, принаймні я ще ніколи не бачив такого.

На цямрині сиділо п’ятеро дітей. Найбільший із них, дуже милий хлопчик, усміхнувся всім обличчям, коли ми підійшли.

– Я бачив, як ви їхали, – сказав він. – У вас гарний кінь.

– Його звати Міраміс, – мовив я. – Це Юм-Юм, а моє ім’я – Міо.

– Я знаю, – відповів хлопчик. – Мене звати Їрі, а це мої брати й сестри.

Він був дуже ласкавий і чемний, і брати й сестри його теж усміхалися нам, усім своїм виглядом показуючи, що вони раді нашій появі.

Не те що на Упландській вулиці. Там хлопці на кожного вишкірювали зуби, як вовченята, принаймні на тих, кого добре не знали. Завжди знаходили таких, із кого знущалися, з ким не хотіли гратися. Найчастіше це був я. Тільки Бенко завжди грався зі мною. Верховодив дітьми на Упландській вулиці великий хлопець, що звався Янне. Я не зробив йому нічого поганого, але він, тільки-но побачивши мене, казав: «Ану вшивайся звідси, а то так затоплю тобі в пику, що свічки засвітяться!» І мені тоді краще було й не пробувати гратися з хлопцями в гилки чи в якусь іншу гру. Бо всі вони трималися Янне й мавпували його. Бо Янне був великий хлопець.

Знаючи Янне, я дивувався, що зустрів таких чемних дітей, як Юм-Юм, Нонно, Їрі, його брати й сестри.

Ми з Юм-Юмом також посідали на цямрину поруч із Їрі. Я зазирнув у колодязь. Він був дуже глибокий, наче бездонний.

– Як ви берете з нього воду? – спитав я.

– Ми не беремо з нього води, – відповів Їрі. – Це колодязь не на воду.

– А на що ж?

– Він зветься Колодязь, що шепоче ввечері, – пояснив Їрі.

– Що шепоче? – спитав я.

– Почекай до вечора і сам усе зрозумієш, – сказав Їрі.

Ми пробули з Їрі та його братами й сестрами цілий день, гралися під старими деревами. Коли ми зголодніли, сестра Їрі Мінонна-Нель побігла до кухні й принесла нам хліба. Це був також хліб, що втишує голод, і мені він дуже сподобався. Я знайшов у траві ложечку, маленьку срібну ложечку. Я її показав Їрі, й він відразу посмутнів.

– Це ложечка нашої сестрички, – сказав він. – Міо знайшов ложечку нашої сестрички! – гукнув він своїм братам і сестрам.

– А де ж ваша сестричка? – спитав я.

– Її забрав лицар Като, – сказав Їрі. – Жорстокий лицар Като.

Коли він вимовив те ім’я, повітря навколо нас стало холодне, мов крижане. Високий соняшник миттю зів’яв і всох, а метелики, що літали навкруги, попадали і вже не попідводились. Я знову відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.

Я хотів віддати срібну ложечку Їрі, але він сказав:

– Візьми її собі. Сестричці вона вже не знадобиться, а знайшов її ти.

Брати й сестри Ірі заплакали, коли почули, що їхній сестричці вже не знадобиться ложечка. Та скоро ми знов почали гратися й перестали думати про сумні речі. Ложечку я сховав до кишені і про неї також перестав думати.

Але, граючись, я нетерпляче ждав вечора, щоб дізнатися більше про незвичайний Колодязь.

Так минув день. Почало смеркатися. Тоді Їрі значуще перезирнувся зі своїми братами й сестрами і сказав:

– Пора!

Вони посідали на цямрину Колодязя. Юм-Юм і я також примостилися біля них.

– Сидіть якомога тихіше, – сказав Їрі.

Ми сиділи якомога тихіше. Сутінок між старими деревами ставав дедалі густіший, і хатина, яку він огортав, від того ще більше скидалася на казкову. Вона стояла, ніби в прозорому сірому серпанку, не чорному, бо ще тільки смеркалося. Той сірий серпанок якось примарно огортав хатину, дерева, а надто Колодязь, на цямрині якого ми сиділи.

– Сидіть якомога тихіше, – ще раз прошепотів Їрі, хоч ми давно вже мовчали.

Ми ще трохи посиділи мовчки. Між деревами стало ще темніше. Всюди панувала глибока тиша, але з Колодязя я нічого не чув. Чи, може, щось почув? Авжеж, почув. Із нього раптом долинув шепіт. Десь глибоко в Колодязі чувся шепіт і мурмотіння.

Якийсь дивний, ні на що не схожий голос нашіптував казки. Казки, не схожі на жодні інші й кращі за всі казки на світі. Я страх як люблю казки, тому ліг животом на цямрину, щоб не пропустити жодного слова з того шепоту. Часом голос із Колодязя починав співати – і які чудні, невимовно гарні пісні!

– Що це за такий дивний Колодязь? – спитав я Їрі.

– Я знаю про нього тільки одне: що він повний казок і пісень, – відповів Їрі. – Це Колодязь забутих казок і пісень, таких, що їх колись давно розповідали й співали на світі, а потім так само давно забули. Тільки цей Колодязь, що шепоче ввечері, пам’ятає їх геть усі.

Не знаю, скільки ми сиділи там. Між деревами геть стемніло, а голос із Колодязя долинав чимдалі тихіше й тихіше. Нарешті ми вже його зовсім перестали чути.

У зеленому гайку заіржав Міраміс. Видно, хотів нагадати мені, що треба поспішати додому, до мого тата-короля.

– До побачення, Їрі, до побачення, Мінонно-Нель, до побачення, всі! – сказав я.

– До побачення, Mio, до побачення, Юм-Юме, – відповів Їрі. – Приїздіть іще колись!

– Добре, ми скоро приїдемо, – пообіцяв я.

Ми привели Міраміса, сіли на нього, і він відразу пустився чвалом. Вже не було так темно, бо на небі зійшов місяць і освітлював дорогу. Зелені гаї, всі притихлі дерева стали мов срібні, наче тополі в трояндовому садку мого тата-короля.

Ми під’їхали до моста Вранішньої Зорі, та я його насилу впізнав. Він цілком змінився, був ніби зітканий зі срібного проміння.

– Уночі він називається не так, – сказав Юм-Юм, коли ми ступили на міст.

– А як? – спитав я.

– Міст Місячного Сяйва, – відповів Юм-Юм.

Ми їхали мостом Місячного Сяйва, який вартові мали скоро підняти, і бачили вогнища пастухів Острова Зелених Лук, що здалеку здавалися маленькими світлячками. Навколо залягала глибока тиша, не чути було нічого, лише Мірамісові копита стукотіли по мості.

У місячному сяйві кінь здавався примарним і мав уже не золоту, а срібну гриву.

Я думав про Колодязь, що шепотів увечері, і про ті казки, які почув. Одна з них мені особливо сподобалася. Вона починалася так:

«Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі». Подумати тільки! Наче про мене казка! Адже я королевич!

Ми наближалися до Острова Зелених Лук, і Мірамісові копита гриміли, мов грім. А я весь час думав про ту казку, вона здавалася мені дуже гарною:

«Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі…»

Попередній пост

ЧИ ЗІРКИ СЛУХАЮТЬ, КОЛИ МИ ГРАЄМО ДЛЯ НИХ?

Другого дня ми знов поїхали до Нонно. Спершу ми не могли його знайти. Та потім ... Читати далі

Наступний пост

ВІН ЇХАВ ПУЩЕЮ...

Коли я ще жив у дядька Сікстена й тітки Едлі, то брав у бібліотеці книжки ... Читати далі