ВІН ЇХАВ ПУЩЕЮ…

Коли я ще жив у дядька Сікстена й тітки Едлі, то брав у бібліотеці книжки казок. Хоч тітці Едлі це не дуже подобалося.

– Знов ушнипився в книжку, – казала вона. – Тому ти такий миршавий, блідий і хирлявий, що не буваєш надворі, як інші діти.

Певне, що я бував надворі, майже весь час сидів там. Але тітка Едля й дядько Сікстен воліли б, щоб я зовсім не приходив до хати. Отож тепер вони, мабуть, раді. Раді, що я вже ніколи не прийду до них.

Я тільки вечорами потроху читав і був блідий не тому. Я б хотів, щоб тітка Едля побачила, як я тепер виріс і зміцнів, який став рум’яний і здоровий. Я засмаг на сонці й набрався сили. Я міг би однією рукою повалити Янне, якби опинився на Упландській вулиці. Але все-таки я не повалю його, бо не хочу туди повертатися.

Цікаво, що б сказала тітка Едля, якби почула, що шепоче ввечері Колодязь. Якби почула, що мені не треба ушниплюватися в книжку, сидіти без сонця й читати казки, а можна бути на вільному повітрі й однаково чути скільки завгодно казок. Може, це сподобалося б навіть тітці Едлі, хоч їй ніколи ніщо не подобалося.

Ох, аби вона знала, що в Країні Далекій є Колодязь, який нашіптує казки!

«Був собі королевич, і одного разу він сів на коня й поїхав у мандри місячної ночі. Він їхав Пущею…»

Так казав Колодязь. І ця казка не сходила мені з думки. Мені здавалося, що Колодязь хотів висловити щось особливе. Що це я королевич, який одного разу їхав Пущею, і що я мушу знов поїхати нею. Що Колодязь розповідав і співав мені цілий вечір не просто так, а хотів нагадати, що я повинен зробити.

Я запитав свого тата-короля, чи він знає, де та Пуща. Він, звичайно, знав, де вона.

– Пуща росте в Землі Загірній, – сказав він, і голос у нього враз дуже посмутнів. – А чого ти питаєш про неї, Mio, мій Mio?

– Я хочу поїхати туди, коли зійде місяць, – відповів я.

Мій тато-король глянув на мене якось дивно.

– Он як! Уже! – мовив він іще сумнішим голосом.

– Може, ви не хочете, щоб я їхав? – спитав я. – Може, ви будете тривожитись за мене, коли я поїду в Пущу серед ночі?

Мій тато-король похитав головою.

– Ні, чого б я мав тривожитись? Ліс, який спокійно спить у місячному сяйві, нікому не хоче зла.

Та потім він замовк, схилив голову на руки, і я побачив, що він думає про щось сумне. Я підійшов до нього, обняв його за шию і спробував потішити.

– Ви хочете, щоб я залишився вдома з вами?

Він довго дивився на мене сумними очима.

– Ні, Міо, мій Міо, ти не залишишся. Місяць уже зійшов, і Пуща чекає на тебе.

– Ви справді не будете журитися? – спитав я.

– Не буду, – відповів він і погладив мене по голові.

Тоді я побіг запитати Юм-Юма, чи він захоче поїхати зі мною в Пущу. Та не встиг я ступити кілька кроків, як мій тато-король погукав:

– Міо, мій Міо!

Я обернувся: він простяг до мене руки. Я кинувся йому в обійми. Він міцно пригорнув мене до себе й довго не відпускав.

– Я ж скоро повернуся, – сказав я.

– Повертайся, – відповів мій тато-король майже пошепки.

Я зустрів Юм-Юма перед хатиною в трояндовому садку й розповів йому, що хочу поїхати в Пущу.

– Он як! Нарешті! – мовив Юм-Юм.

Я не розумів, чому мій тато-король мовив: «Он як! Уже!», а Юм-Юм: «Он як! Нарешті!» – коли я сказав, що хочу поїхати в Пущу. Але мені не хотілося розмірковувати про це.

– Ти поїдеш зі мною? – спитав я.

Юм-Юм глибоко зітхнув.

– Так, поїду. Звичайно, поїду!

Ми привели Міраміса, що пасся в трояндовому садку, і я сказав йому, що він має везти нас у Пущу. Міраміс затанцював, ніби почув хтозна-яку приємну новину. І тільки-но ми з Юм-Юмом сіли йому на спину, рвонув із місця, мов блискавка. Коли ми виїхали з трояндового садка, я почув голос свого тата-короля.

– Міо, мій Міо! – гукав він.

Такого сумного голосу, як був тоді в нього, я зроду не чув.

Але я не міг вернутися назад. Не міг.

Земля Загірна була страшенно далеко. Без такого коня, як Міраміс, ми туди ніколи не доїхали б. Не перебралися б через високі гори, що здіймалися майже до самого неба. Та для Міраміса вони не були перепоною. Він ширяв над вершинами, мов птах.

Я звелів йому спинитися на найвищій із них, де лежав сніг. Ми, не злазячи з Міраміса, оглянули землю, що розлягалася біля підніжжя гір. Там росла Пуща, і її осявав місяць. Вона була дуже гарна й зовсім не здавалася небезпечною. Отже, то була правда, що ліс, який спокійно спить у місячному сяйві, нікому не хоче зла. Так, мій тато-король казав правду: тут усе ласкаве, не тільки люди. Всі ліси і луки, струмки і зелені гайки також ласкаві й нікому не хочуть зла. І ночі тут лагідні й добрі, так само, як дні, і місяць світить так само ласкаво, як сонце, і темрява теж ласкава.

Ніде ніщо не викликає страху.

Лише одного треба було боятися. Одного-однісінького.

Зі спини Міраміса я бачив далеко за Пущею огорнуту густою темрявою країну. То була незвичайна темрява.

На неї не можна було глянути, не здригнувшись.

– Що то за така моторошна країна? – спитав я Юм-Юма.

– Там починається Країна Чужинецька, – відповів він. – Це її прикордонні терени.

– Країна лицаря Като, – сказав я.

Тієї миті Міраміс затремтів, а від гори відірвався величезний камінь і, страхітливо загуркотівши, покотився вниз.

Так, лише одного треба було боятися – лицаря Като. Його я боявся. Дуже боявся! Але не хотів більше думати про це.

– Пуща, – сказав я Юм-Юмові. – Пуща – ось куди ми зараз поїдемо.

Міраміс заіржав, і між горами покотилася гучна луна. Потім він знявся в повітря й поволі полинув у напрямку осяяного місячним світлом лісу біля підніжжя гір. А з того лісу почулися дивні звуки, ніби у відповідь Мірамісові серед ночі заіржала сотня коней.

Ми спускалися дедалі нижче й нижче, аж поки Міраміс торкнувся копитами верхівок дерев… Легенько, майже нечутно. Нарешті ми пірнули між крислате зелене гілля. Оце й була Пуща.

За свій вік я бачив не дуже багато лісів, проте мені здавалося, що більше ніде не було такого, як цей. Пуща приховувала в собі таємницю. Я відчував, що то велика, незвичайна таємниця, але місячне сяйво прислонювало її, і я не міг про неї дізнатися. Поки що не міг. Дерева шелестіли про цю таємницю, але я не розумів їх. Дерева купалися в місячному сяйві й знали про таємницю, а я нічого не знав.

Зненацька ми почули далекий тупіт копит. Здавалося, що серед ночі біжить сотня коней, і коли Міраміс заіржав, йому відповіло багатоголосе іржання. Тупіт копит лунав дедалі ближче, іржання ставало ще гучніше, і не встигли ми й охнути, як на нас налетіла сотня білих коней із розмаяними гривами, таких самих, як Міраміс.

Міраміс кинувся в табун, і всі коні заходились гасати вздовж і впоперек по лісовій галявині. Юм-Юм і я зіскочили на землю й стали під деревом, спостерігаючи, як цілий табун білих коней на чолі з Мірамісом шалено вибрикував по галявині в місячному сяйві.

– Це вони так радіють, – сказав Юм-Юм.

– А чого вони радіють? – спитав я.

– Того що Міраміс вернувся додому, – відповів Юм-Юм. – Ти хіба не знав, що Міраміс жив у Пущі?

– Ні, не знав, – відповів я.

– Як ти ще мало знаєш, Mio, – сказав Юм-Юм.

– А як же він опинився в мене?

– Наш король послав у Пущу гінця з наказом, щоб один із його білих коней прийшов на Острів Зелених Лук і став твоїм конем.

Я дивився на Міраміса, що весело вибрикував у місячному сяйві, і в моє серце закрався неспокій.

– Як тобі здається, Юм-Юме, може, Міраміс невдоволений, що йому довелося стати моїм конем? Може, він хотів би вернутися в Пущу?

Не встиг я вимовити ці слова, як Міраміс підбіг до мене, поклав голову мені на плече і тихенько заіржав.

– Бачиш, він воліє бути з тобою, – мовив Юм-Юм.

Я зрадів, погладив Міраміса й дав йому грудочку цукру. Він торкнувся м’якеньким носом моєї руки і взяв цукор.

Ми поїхали далі Пущею, і сотня білих коней подалася за нами. Я відчував, що в повітрі висить таємниця. Про неї знав цілий ліс, кожне дерево, всі зелені липи й осики, що так ласкаво шелестіли над нашими головами, коли ми їхали під ними, про неї знали білі коні і птахи, що прокинулися від тупоту копит, знали геть усі, крім мене. Юм-Юм не перебільшував, коли казав: «Як ти ще мало знаєш, Mio!»

Я пустив свого коня вчвал, і весь табун побіг чвалом. Ми їхали дуже швидко. Мій червоний плащ зачепився за гілляку. Може, дерево хотіло зупинити мене, може, воно хотіло розповісти мені таємницю? Але я поспішав. Я помчав далі, і в моєму плащі зробилася чимала дірка.

Раптом серед лісу ми побачили казкову білу хатинку під солом’яною стріхою. Навколо неї росли яблуні. Проти місяця білів яблуневий цвіт. Вікно стояло відчинене, і з хатини долинало клацання. Наче хтось ткав на ткацькому верстаті.

– Може, поглянемо, хто там тче? – спитав я Юм-Юма.

– Погляньмо, – погодився Юм-Юм.

Ми злізли з коня й пішли стежкою між яблунями до хатини. Ми постукали в двері, і верстат затих.

– Заходьте, хлоп’ята, – озвався чийсь голос. – Я так довго чекала на вас.

Ми зайшли до кімнати й побачили ткалю за верстатом. Вона ласкаво, привітно кивнула нам головою.

– Чого ви тчете серед ночі? – спитав я.

– Я тчу чарівне полотно, – відповіла вона. – А його треба ткати вночі.

Крізь вікно заглядав місяць, його світло падало на полотно, і воно все мерехтіло. Кращого полотна я зроду не бачив.

– Казкову тканину й чарівне полотно треба ткати вночі, – пояснила ткаля.

– А з чого ви його тчете, що воно таке гарне? – спитав я.

Вона не відповіла, а почала знов ткати. Вона клацала лядою і стиха наспівувала сама собі:

  • Місячне сяйво, серця червона кров,
  • місячне сяйво, срібло й багрянець,
  • цвіт яблуневий роблять м’яким,
  • ніжним, як легіт у нічній траві.
  • Та Жалібник співа свою пісню над лісом…

Її тихий, одноманітний спів був не дуже гарний. Та коли вона скінчила свою пісню, я почув знадвору інший спів, який відразу впізнав. Ткаля правду казала: Жалібник співав свою пісню над лісом. Він сидів на вершечку дерева й так співав, що в кожного, хто його чув, серце стискалося з туги.

– Чого той Жалібник співає? – спитав я в ткалі.

Вона заплакала. Її сльози, скапуючи на полотно, оберталися в чисті перлини, і полотно ставало ще краще.

– Чого той Жалібник співає? – перепитав я.

– Він співає про мою любу доню, – відповіла ткаля і знов заплакала. – Він співає про мою любу доню, яку вкрали в мене.

– Хто вкрав вашу любу доню? – спитав я, але відразу ж і сам здогадався, хто той грабіжник. Тому додав: – Ні, не називайте його імені. Не називайте.

– Не назву, бо тоді погасне місяць, – відповіла ткаля. – Місяць погасне, а білі коні заплачуть кривавими слізьми.

– Чого ж вони заплачуть кривавими слізьми? – спитав я.

– Із жалю за своїм лошатком, яке теж украдено, – відповіла ткаля. – Послухай, про що співає Жалібник над лісом!

Я стояв серед кімнати й слухав крізь відчинене вікно, як надворі співав Жалібник. Він не один вечір співав мені в трояндовому садку, але я не розумів, про що він співає. А тепер раптом зрозумів. Він співав про всіх, кого вкрали: про любу доню ткалі, про братів Нонно, і про сестричку Їрі, і про багатьох, багатьох інших дітей, яких полонив жорстокий лицар Като й забрав до свого замку. Ось чому люди сумували у своїх хатинах на Острові Зелених Лук, і в Землі Заморській, і в Землі Загірній! Вони побивалися за дітьми, за своїми вкраденими дітьми. Навіть білі коні в Пущі мали чого сумувати і плакати кривавими слізьми, тільки-но чули ім’я жорстокого грабіжника. Лицар Като! Як я боявся його! Дуже боявся! Та поки я стояв там, у кімнаті, й слухав спів Жалібника, зі мною сталося щось дивне.

Я раптом збагнув, чого поїхав уночі в Пущу. За Пущею починалася прикордонна смуга Країни Чужинецької. Саме туди я й хотів потрапити. Хотів поїхати туди і стати на герць із лицарем Като, хоч страшенно боявся його. Так боявся, що мало не плакав, коли думав, що мені треба зробити.

Ткаля знов узялася до своєї праці. Вона наспівувала сама собі ту саму одноманітну пісню: «Місячне сяйво, серця червона кров…» – і більше не звертала на нас уваги.

– Юм-Юме, – сказав я якимось зміненим голосом. – Юм-Юме, я зараз поїду в Країну Чужинецьку.

– Я знаю, – відповів він.

Я вражено глянув на нього.

– Як ти можеш знати це? Адже я сам щойно збагнув, що маю поїхати туди.

– Як ти ще мало знаєш, Mio! – мовив Юм-Юм.

– А ти? Хіба ти знаєш усе? – спитав я.

– Так, знаю. Я давно знав, що ти поїдеш у Країну Чужинецьку. І всі про це знають.

– Усі знають?

– Так, – відповів Юм-Юм. – Жалібник знає. Ткаля знає. Табун білих коней знає. Ціла Пуща знає, про це шепочуть і дерева, і трава, і яблуні за вікном, геть усі про це знають.

– Невже?

– І кожен пастух на Острові Зелених Лук знає, вони ввечері грають про це на своїх сопілках. Знає Нонно, і його бабуся, і Їрі та його брати й сестри. І Колодязь, що шепоче ввечері, знає. Кажу тобі, що знають геть усі.

– А мій тато-король?.. – пошепки спитав я.

– Твій тато-король завжди знав про це, – відповів Юм-Юм.

– І він хоче, щоб я поїхав? – спитав я, і голос у мене затремтів.

– Так, хоче, – відповів Юм-Юм. – Він журиться за тобою, а проте хоче, щоб ти поїхав.

– Але ж я так боюся! – Я заплакав, бо аж тепер по-справжньому відчув, як мені страшно. Я схопив Юм-Юма за руку. – Я не зважусь на це. Чого мій тато-король хоче, щоб поїхав саме я?

– Туди може поїхати тільки хлопець королівської крові, – відповів Юм-Юм. – Тільки хлопець королівської крові.

– А як я загину? – спитав я, ще міцніше стиснувши його руку.

Юм-Юм нічого не відповів.

– Однаково мій тато-король хоче, щоб я поїхав?

Ткаля перестала ткати, і в кімнаті запала тиша. Жалібник також замовк. Листя на деревах завмерло, вітер ущух. Стояла глибока тиша.

Юм-Юм кивнув головою і ледь чутно сказав:

– Так, однаково твій тато-король хоче, щоб ти поїхав туди.

Мене охопив розпач.

– Я не зважуся поїхати! Не зважуся!

Юм-Юм мовчав. Просто дивився на мене й нічого не казав. Зате Жалібник знов заспівав, заспівав таку пісню, що в мене серце мало не лопнуло в грудях.

– Птах співає про мою любу донечку, – сказала ткаля, і з очей у неї знов закапали сльози, що стали на полотні перлинами.

Я стиснув кулаки й сказав:

– Юм-Юме, я їду в Країну Чужинецьку. – Тієї миті в Пущі зашелестів вітер, а Жалібник розлігся такими трелями, яких іще не чув жоден ліс на світі.

– Я знав, що так буде, – відповів Юм-Юм.

– Прощавай, Юм-Юме, – сказав я, відчуваючи, що зараз знов заплачу. – Прощавай, любий Юм-Юме.

Він ласкаво глянув на мене, і очі його стали геть наче в Бенка. Тоді ледь усміхнувся і сказав:

– Я їду з тобою.

Так, Юм-Юм мій друг, справжній друг. Я страшенно зрадів, що він зголосився поїхати зі мною. Але не хотів, щоб він важив своїм життям, тому сказав:

– Ні, Юм-Юме. Не треба тобі їхати туди, куди тепер їду я.

– Я поїду з тобою, – ще раз сказав Юм-Юм. – «Хлопець королівської крові на білому золотогривому коні разом зі своїм єдиним другом», – так сказано. І не можна міняти те, що визначено тисячі й тисячі років тому.

– Тисячі й тисячі років тому, – підтвердила ткаля. – Я пам’ятаю, як про це шепотів вітер надвечір, коли я садила ці яблуні, а це було дуже давно. Тисячі й тисячі років тому. Ходи-но, Mio, – звернулася вона до мене, – я полатаю твого плаща.

Ткаля відрізала шматок полотна й залатала дірку на плащі, яку я продер, коли їхав лісом. Потім підшила його блискучою тканиною, що легенько й м’яко огорнула мені плечі.

– Я віддаю свою найкращу тканину тому, хто врятує мою любу доню, – сказала ткаля. – А ще я дам тобі хлібину, що втишує голод. Їж цей хліб ощадливо! Бо ти їхатимеш голодними стежками.

Вона дала мені хлібину, і я щиро подякував їй. Тоді обернувся до Юм-Юма і спитав його:

– Тепер ми готові в дорогу?

– Готові, – відповів Юм-Юм.

Ми вийшли надвір, пішли стежкою поміж яблунями й сіли на коня. Жалібник розгорнув чорні крила й полетів у напрямку гір.

Табун білих коней стояв на місці й дивився нам услід, коли ми їхали між деревами. Коні не пішли з нами далі. Яблуневий цвіт білів у місячному сяйві, мов сніг. Мов сніг… Може, я ніколи більше не побачу прекрасного яблуневого цвіту.

Попередній пост

КОЛОДЯЗЬ, ЩО ШЕПОЧЕ ВВЕЧЕРІ

Землі Заморської і Землі Загірної я ще не бачив. Та одного дня, коли я йшов ... Читати далі

Наступний пост

ЗАЧАРОВАНІ ПТАХИ

Може, я ніколи більше не побачу яблуневого цвіту, зелених шумливих дерев і м’якої трави. Бо ... Читати далі