НАЙГЛИБША ПЕЧЕРА В НАЙЧОРНІШІЙ ГОРІ

І тоді сталося щось дивне. Скеля, в яку ми впиралися спинами, подалась, і не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми опинилися всередині гори. Ми тремтіли, мов двоє ягнят, коли надходить вовк. Тепер ми могли не боятись. Ми опинилися всередині гори, а вивідувачі лишились назовні, бо гора зійшлася, не лишивши жодного отвору. До нас вони не могли добратися, але ми чули їхні голоси.

– Шукаймо, шукаймо скрізь! – гукали вони. – Ворог був серед нас, а тепер десь зник. Шукаймо скрізь!

– Шукайте, шукайте, тут ви нас не знайдете, – мовив я. Ми з Юм-Юмом дуже зраділи й голосно засміялися всередині гори. Та враз я згадав про Міраміса й перестав сміятись.

Озирнувшись навкруги, ми побачили, що опинилися у великій печері. Тут було темно, але не зовсім. Невідомо звідки сюди пробивалося тьмяне світло. З печери розгалужувалося в глиб гори багато ходів. У найглибшій печері найчорнішої гори жив Зброяр – так сказав Ено. Мабуть, котрийсь із цих темних ходів і вів до Зброяра, але котрий саме? Ми не знали. Доведеться довго поблукати, поки ми знайдемо його.

– Ну, принаймні в найчорнішу гору ми вже ввійшли, – сказав Юм-Юм.

– Ввійшли, та я думаю, що ніколи не вийдемо з неї, – відповів я.

Бо в цій горі справді можна було заблукати. Така гора, буває, часом присниться: ти без кінця блукаєш дивними темними ходами й ніяк не можеш вибратися з них.

Ми з Юм-Юмом узялися за руки й рушили в глиб гори. Ми відчували себе малими й заблуканими, а до найглибшої печери, мабуть, треба було далеко йти.

– Якби ця гора не була така моторошна, – сказав Юм-Юм. – І якби ці ходи не були такі темні, а ми не були такі малі й самітні.

Ми йшли і йшли. Ходи розгалужувалися на всі боки. Вони утворювали в горі ціле плетиво. Часом тьмяне світло яснішало і ми бачили перед собою метрів на два, а часом залягала така пітьма, що нічого не було видно. І ходи часом ставали такі низькі, що доводилося згинатись, а часом склепіння підіймалося високо, як у церкві. На стінах проступала волога, було холодно, і ми щільніше закутувались у плащі, щоб не змерзнути.

– Мабуть, ми ніколи не втрапимо до печери Зброяра, – сказав Юм-Юм.

Ми зголодніли і з’їли трохи хліба, що втишує голод. Небагато, бо не знали, скільки ще нам доведеться ним годуватись.

Ми їли йдучи; і коли я доїв свій шматок, ми досягли місця, де хід знов розгалужувався натроє.

Зі стіни скапувала вода, а я відчував спрагу. Я зупинився, щоб напитись. Вода була не дуже добра, проте іншої ми не мали. Напившись, я обернувся до Юм-Юма, але його не було. Він зник. Мабуть, не помітив, що я зупинивсь напитися води, й пішов собі далі, гадаючи, що я йду за ним.

Спершу я був спокійний. Я стояв на розгалуженні й прикидав, котрим ходом пішов Юм-Юм. Не міг же він зайти далеко, треба лише гукнути, й він озветься.

– Юм-Юме, де ти? – щосили крикнув я.

Але мій голос прозвучав тільки якимось страхітливим шепотом. Це була дивна гора. Її стіни вбирали в себе мій голос, приглушували його до шепоту. А той шепіт вертався назад. Багаторазовою луною котився в порожнистій горі.

– Юм-Юме, де ти?.. – лунав мій шепіт у темних ходах. – Юм-Юме, де ти?.. Юм-Юме, де ти?..

І я злякався. Спробував гукнути ще голосніше, але гора посилала далі мій крик тільки шепотом. Я не міг повірити, що чую свій власний голос, а не чийсь інший. Голос того, хто сидить усередині гори і кривить мене.

– Юм-Юме, де ти?.. Юм-Юме, де ти?.. Юм-Юме, де ти?.. – шептала луна.

О, як я злякався! Я кинувся в прохід ліворуч і трохи пробіг ним, тоді вернувся назад до розгалуження й побіг ходом праворуч, потім знов вернувся й побіг тим ходом, що був посередині. Котрим із них пішов Юм-Юм? Я вже не зважувався гукати, бо той шепіт був страшніший за все. Я лише сподівався, що Юм-Юм відчує, який він мені потрібний, і сам повернеться до мене.

Хід знов розгалужувався. Знов пішли нові ходи на всі боки, і я бігав ними й без кінця шукав Юм-Юма. Я намагався не плакати, адже я був лицар. Та тієї хвилини вже не мав сили втриматись. Коли я подумав про те, що Юм-Юм теж бігає котримось із цих ходів і сумним голосом кличе мене, то впав на нерівну кам’яну долівку й заплакав так гірко, як тоді, коли вивідувачі спіймали мого Міраміса. Тепер у мене не було вже ні Міраміса, ні Юм-Юма. Я залишився сам-один.

Я плакав і жалкував, що приїхав сюди. Я не розумів, як мій тато-король міг захотіти, щоб я поїхав у Країну Чужинецьку і став до бою з лицарем Като. Якби він був тут! Я б тоді сказав йому:

– Бачите, який я самітний. Юм-Юм зник, а ви ж знаєте, що тепер, коли в мене не стало Бенка, він мій найкращий друг. І ось у мене немає вже і Юм-Юма. Я залишився сам-самісінький, а все тому, що ви захотіли, аби я став на герць із лицарем Като.

Я вперше подумав, що мій тато-король не зовсім справедливий, бо це він послав мене в таку небезпечну подорож. Та поки я лежав і плакав, отак собі думаючи, мені здалося, ніби я почув татів голос. Я знав, що це мені тільки здалося, а однаково я виразно почув, як він сказав:

– Mio, мій Mio.

І більше нічого. Але цими словами тато ніби хотів сказати мені, щоб я так не побивався, не занепадав духом. І я подумав, що, може, все-таки знайду Юм-Юма.

Я підвівся з кам’яної долівки. А коли підводився, з моєї кишені щось випало. То була сопілка, яку мені вирізав Нонно. Моя сопілка, на якій я грав разом з усіма, коли ми сиділи навколо вогнища на Острові Зелених Лук.

І я подумав: «А що, як я й тепер заграю на сопілці? Що, як я заграю стародавню мелодію пастухів, якої нас навчив Нонно?» Я згадав, як ми з Юм-Юмом тоді сказали один одному: «Якщо ми колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію».

Я приклав сопілку до уст, та боявся подути в неї. Боявся, що почую глухий звук, як від свого голосу. Але все-таки треба було спробувати. І я заграв стародавню мелодію.

Ох, як дзвінко, чисто вона зазвучала! Там, у темній горі, вона звучала дзвінко й гарно, може, навіть краще, ніж на Острові Зелених Лук!

Я дограв її до кінця, тоді прислухався. І далеко, дуже далеко почув у відповідь таку саму чисту мелодію. Вона звучала неголосно, та я знав, що це Юм-Юм відповідає мені. Ох, як я зрадів! Зроду так не радів!

Я радів, а однаково не зміг відразу стримати сльози, тому йшов темним ходом, грав на сопілці й плакав. Не дуже плакав, тільки ледь-ледь, коли переставав грати й слухав, чи не почую сопілку Юм-Юма.

Його гра помалу ближчала, і я намагався йти в той бік, звідки вона долинала. Стародавня мелодія озивалася на мою гру дедалі ближче, чіткіше й голосніше.

І враз у темному ході переді мною з’явився Юм-Юм. Юм-Юм, мій найкращий друг! Я простяг руку і доторкнувся до нього. Тоді поклав руку йому на плече, бо хотів переконатися, що це справді він. І то був він. Мій найкращий друг!

– Якщо я колись зустріну Нонно, то подякую, що він вирізав нам ці сопілки, – сказав Юм-Юм.

– І я подякую, – мовив я, а сам подумав, що ми більше ніколи не зустрінемо Нонно.

– А тепер в який бік ми підемо? – спитав я.

– Байдуже в який, аби тільки разом, – відповів Юм-Юм.

І я був такої самої думки. Ми ще довго йшли, але вже не почували себе малими й загубленими. Адже ми були разом і грали на сопілках. Як чисто й гарно звучала стародавня мелодія в цій найчорнішій горі, вона ніби втішала нас, допомагала нам не втрачати мужності!

Хід пішов униз, усе стрімкіше й стрімкіше. Скупе світло, що присвічувало нам тут, стало трохи яскравіше. Воно, мабуть, ішло від якогось вогню. Так, темний хід у горі освітлював відблиск вогню, що спалахував і пригасав.

Не перестаючи грати на сопілках, ми підходили до вогню дедалі ближче. І так, награючи стародавню мелодію пастухів, ми зайшли до печери Зброяра.

У печері була кузня. В горні горів пекучий вогонь, а поряд, біля величезного ковадла, стояв Зброяр – такого кремезного й дужого чоловіка я ще ніколи не бачив. У нього був довгий рудий чуб, така сама довга руда борода й густі кущуваті брови. І таких великих, геть чорних від сажі рук, як у нього, я теж зроду не бачив. Коли ми зайшли до печери, він звів ті свої кущуваті брови і вражено глянув на нас.

– Хто це грає в моїй горі? – спитав він. – Хто це грає в моїй горі?

– Лицар зі своїм зброєносцем, – відповів Юм-Юм. – Лицар із Країни Далекої. Королевич Mio грає у вашій горі.

Зброяр підійшов до мене, доторкнувся чорним пальцем до мого чола і вголос виповів свій подив:

– Яке в тебе ясне чоло! Які в тебе чисті очі! І як ти гарно граєш у моїй горі!

– Я прийшов попросити у вас меча, – мовив я. – Мене послав Ено.

– А навіщо тобі меч? – спитав Зброяр.

– Я хочу стати до бою з лицарем Като.

Тільки-но я сказав, навіщо мені меч, як Зброяр заревів страшним голосом – я такого зроду не чув.

– Лицар Като! – крикнув він, аж гора здригнулася. – Лицар Като, смерть на його голову!

У темних ходах загриміла луна. Бо, коли закричав Зброяр, голос його не обернувся в шепіт. Ні, він загуркотів між кам’яними стінами ходів, мов грім.

Зброяр стояв, стиснувши чорні кулачиська, і відблиск вогню падав йому на обличчя, що потемніло з люті.

– Смерть на голову лицаря Като! – не переставав кричати він. Відблиск вогню падав також на довгий ряд мечів, що висіли на стінах його печери. Вони страхітливо полискували й мінилися в тому відблиску. Я почав оглядати їх. Тоді Зброяр перестав вигукувати прокльони й підійшов до мене.

– Ти дивишся на мої мечі? – спитав він. – На мої гострі мечі? Я їх викував для лицаря Като. Бо я Зброяр лицаря Като.

– Якщо ви його Зброяр, то чому кричите: «Смерть на голову лицаря Като»? – спитав я.

Він так стиснув чорні кулаки, що кісточки побіліли, й відповів:

– Тому, що найдужче за всіх ненавидить лицаря Като його власний Зброяр.

Аж тепер я помітив, що він волочив за собою довгий ланцюг, яким був прикутий до кам’яної стіни. Ланцюг бряжчав, коли Зброяр ішов печерою.

– Чого ви прикуті в цій горі? – спитав я. – І чому не розпечете ланцюга на вогні й не розіб’єте його молотом?

– Лицар Като сам прикував мене тут, – відповів Зброяр. – А його ланцюгів не бере жоден вогонь і жоден молот. Ланцюги, зроблені із ненависті лицаря Като, нелегко розірвати.

– А чого вас прикуто таким ланцюгом? – спитав я.

– Того, що я Зброяр, – відповів він. – Я кую мечі, які вбивають добрих і невинних. Тому лицар Като і припнув мене найнадійнішим у світі ланцюгом. Він не може обійтися без моїх мечів.

Зброяр дивився на мене, і очі його горіли, мов вогонь.

– Я сиджу тут у печері й кую мечі для лицаря Като. Він знає, що я кую йому зброю вдень і вночі. Але є таке, про що він не знає. Хоча б про це.

Зброяр рушив у найтемніший куток печери і приніс звідти меча, що ряхтів у його руці, мов полум’я.

– Тисячі років я пробував викувати такого меча, що міг би розтинати камінь, – сказав він. – І аж цієї ночі мені нарешті пощастило. Ніколи досі мені не щастило викувати його, аж цієї ночі пощастило.

Він підняв меча і одним ударом глибоко ввігнав у кам’яну стіну.

– О, мій меч, моє палахке полум’я! – замурмотів він сам до себе. – Мій меч, що здатен розтинати камінь!

– А навіщо вам меч, що здатен розтинати камінь? – спитав я.

– Зараз дізнаєшся, – відповів він. – Цей меч викутий не на те, щоб убивати добрих і невинних. Цей меч призначений для самого лицаря Като. А тобі хіба не відомо, що в нього кам’яне серце?

– Ні, мені дуже мало відомо про лицаря Като, – мовив я. – Я тільки знаю, що маю стати з ним на герць.

– Атож, у нього кам’яне серце, – сказав Зброяр. – І ще залізний пазур.

– У нього залізний пазур? – перепитав я.

– А ти хіба не знав? – мовив Зброяр. – Правої кисті в нього немає, а замість неї – залізний пазур.

– Що ж він робить тим пазуром? – спитав я.

– Видирає в людей серце з грудей, – відповів Зброяр. – Схопить людину, проведе пазуром – і серця нема. Потім закладає їй у груди кам’яне. Він вважає, що всі, хто його оточує, повинні мати кам’яне серце.

Я здригнувся, коли почув це. І мені закортіло якнайшвидше стати на герць із лицарем Като.

Біля мене стояв Зброяр і чорними пальцями гладив свого меча. Це, напевне, був його найдорожчий скарб.

– Дайте мені меча, що може розітнути камінь, – попросив я. – Дайте мені його, щоб я став до бою з лицарем Като!

Зброяр зміряв мене довгим поглядом.

– Добре, я дам тобі свого меча, – нарешті сказав він. – Дам своє палахке полум’я. Тому що в тебе таке ясне чоло, такий чистий погляд і ти так гарно грав у моїй горі.

Він уклав мені в руку свого палахкого меча, і по моєму тілі наче пробіг вогонь, що додав мені сили й відваги.

Після цього Зброяр відхилив велику ляду. На мене дихнуло холодним вітром, і я почув шум розбурханих хвиль.

– Лицар Като багато знає, – сказав Зброяр. – Проте йому не відомо, що я пробився крізь гору й відчинив свою в’язницю. Я пробивався багато років, щоб мати це вікно зі своєї в’язниці.

Я підійшов до отвору і глянув на Мертве Озеро й на замок лицаря Като по той бік озера. Знов була ніч, і замок тонув у мороці, як і тоді, коли я бачив його востаннє. І так само світилося єдине вікно, ніби лихе око, що пильнувало Мертве Озеро. Юм-Юм також підійшов до мене, і ми довго стояли мовчки, думаючи про те, що скоро будемо битися з лицарем Като.

Позад нас стояв Зброяр і стиха мурмотів сам до себе:

– Скоро, скоро лицар Като стане до останнього свого бою.