Слід визнати, що Юзик впорався зі своїм завданням на відмінно. Стояв собі безтурботно у дверях майстерні й витріщався на трьох горобців, які стрибали по бруківці. Нікому не спало б на думку, що він пильнує місце злочину.
– Оце власне і є Юзик, – упівголоса сказав пан Братик, коли вони опинилися поблизу.
– Дуже навіть цікавий хлопець, – зауважив пан Носик, уважно приглядаючись до Юзика.
Він зацікавився ним уже декілька хвилин тому, коли годинникар розповів, що має учня. І навіть попросив дати оцінку Юзикові, і, отримавши її, поставив незручне запитання:
– А чи не спадало вам на думку, що то власне Юзик?.. Розумієте, що я хочу сказати…
Пан Братик кивнув головою і завагався.
– Звісно, – визнав він за мить. – У мене промайнула така думка, але я її відкинув. Мені видається, що Юзик не здатен на такий вчинок. Це правда, що він не ангел, має свої вади, але на таку крадіжку, напевне, не відважився б. А крім того, з якою метою він мав би забирати музичну скриньку? Для нього вона не має ніякої цінності. Він дуже здивувався, довідавшись, що саме зникло.
Пан Братик мовчки щось обмірковував, а тоді додав таким тоном, ніби хотів переконати самого себе:
– Ні, це неможливо. Юзик напевне не зробив цього.
– Безперечно! Безперечно! – швидко притакнув пан Носик.
Зупинилися перед майстернею. Прихід знаменитого детектива справив на Юзика неабияке враження. Мабуть, він не сподівався, що майстер попросить допомоги в такої знаменитості.
А коли та знаменитість подала Юзикові руку, хлопець почервонів по самі вуха.
– Не було нічого підозрілого? – спитав його пан Носик.
– Ні.
Детектив роззирнувся довкола.
– На щастя, вулиця порожня. Інакше невдовзі тут стовбичив би цілий натовп роззяв, а цього мені аж ніяк не потрібно. Трохи мене турбує ота кумася у вікні навпроти, яка явно забагато уваги звертає на наші скромні особи, але не будемо забагато хотіти. На одного глядача можемо погодитися.
Кажучи це, він розкрив несесер, вийняв звідти потужну лупу і підійшов до дверей. Оглянув їх побіжно і сказав:
– Злодій був не надто винахідливий. Виламав замок звичайним ломом. Слід дуже виразний. Але слід від лома – то замало. Мусимо знайти щось більше.
Підніс лупу до очей і почав ретельно досліджувати двері.
– Так, – мурмотів він собі під ніс, – мусимо знайти щось більше. О, вже маємо наступний слід – нитку! Чорну шовкову нитку! Висить собі на тій свіжій скабці, відколотій ломом, а значить, її мав залишити злодій. Я навіть починаю здогадуватися, звідки вона з’явилася. Сховаймо наразі нитку в конверт – може, вона приведе нас до клубка?
Пан Носик обережно відчепив нитку, поклав її в конверт і знову взявся до дверей.
– Маю підстави припускати, – сказав, – що злодій не залишив відбитків пальців. Але про всяк випадок перевіримо, чи я не помиляюсь. Пане Братику, коли ці двері мили востаннє?
– Юзик мив їх учора після закриття майстерні, – відповів годинникар. – Щосереди ми влаштовуємо генеральне прибирання.
– Чудово! З цього випливає, що на дверях ми повинні знайти тільки відбитки ваших пальців, пальців Юзика і, залежно від обставин, відбитки злодія. А зараз переконаємося, як воно насправді.
Пан Носик нахилився над несесером і витягнув з нього невеличку коробочку, пензлик і згорток фольги. У коробочці був білий порошок, яким Амвросій обпилив двері в кількох місцях. Потім очистив ті місця пензликом і оглянув через лупу.
– Бачу тільки два типи відбитків, – сказав. – Безсумнівно, що вони ваші і вашого учня. Однак не зашкодить це підтвердити.
Сказавши це, приклав до вкритих порошком місць клаптики фольги, а потім відклеїв їх і сховав у другий конверт. На фользі закріпився детальний рисунок папілярних ліній.
– Тепер можемо увійти досередини. З вашого дозволу, я зроблю це першим.
Пан Носик переступив поріг, а за ним те саме зробили пан Братик і Юзик. Насамкінець прослизнув Куба, який усівся під стіною і, наморщивши носа, пильно спостерігав за всім, що відбувалося довкола нього.
Пан Амвросій тим часом роззирнувся по майстерні і зосередив усю свою увагу на підлозі.
Мабуть, зауважив на ній щось цікаве, бо присів навпочіпки і прискіпливо до чогось приглядався.
– Пане Братику! – звернувся до годинникаря. – Це – слід вашого черевика?
Пан Братик примостився поруч із детективом, пригледівся до складного відбитка підметки на свіжо напастованій підлозі і похитав головою.
– Ні, я не маю таких черевиків.
– А ти, юначе?
Юзик так само заперечив.
– Звідси висновок: слід залишив злодій. Перемалюємо собі цей відбиток. Він може стати в пригоді.
Пан Носик розгорнув записник і накидав у ньому відбиток підметки.
– А тепер скажіть мені, будьте ласкаві, де вчора стояла вкрадена музична скринька? – спитав, згортаючи записник.
– Там, на отій полиці.
– Місце не надто помітне, – зауважив детектив і, не зводячи очей з підлоги, рушив до полиці.
Перед полицею спинився, окинув її поглядом і раптом простягнув по щось руку.
– Це належить вам, майстре? – запитав.
На його долоні лежала сірникова коробка.
– Ні. Сірники маю при собі.
Пан Носик глянув на Юзика.
– Я… Я взагалі не ношу сірників. Я не курю, – відповів Юзик і явно зніяковів.
– А отже, маємо ще одну пам’ятку від злодія, – сказав пан Амвросій, вдаючи, що не зауважив Юзикового збентеження. – І то надзвичайно цінну пам’ятку, – додав, приглядаючись до якихось знаків, виведених на знайденій коробці.
Однак ніхто не зауважив, що то були за знаки, бо пан Носик швидко сховав коробку до несесера. Потім додав:
– Ми повинні ще щось тут знайти.
Подивився довкола і вигукнув:
– О, є!
Нахилився і підняв з підлоги спалений сірник. Роззирнувся.
– Тільки один? Цікаво, цікаво…
І сірник помандрував услід за коробкою до несесера.
Якийсь час пан Носик ще кружляв по майстерні, зазирав туди-сюди, але більше нічого не знайшов. Тож сів у крісло і сказав:
– Зараз я хочу поставити вам декілька запитань.
Пан Братик і Юзик також сіли, Куба нашорошив вуха, а старий детектив розпочав допит.
– Скажіть мені, будь ласка: тоді, коли аптекар віддавав лагодити свою музичну скриньку, у майстерні був хтось чужий?
– Ні, – прозвучала рішуча відповідь.
– А згодом хтось цікавився музичною скринькою?
– Так, – відповіли в один голос майстер та його учень.
Пан Носик сіпнувся.
– Хто? – спитав.
– Один такий з чорною бородою, – відповів годинникар. – Приїжджий. Прийшов сюди вчора, попросив вставити йому в годинник скельце. Я взявся до роботи, а він роззирав стіни так, ніби був у музеї, а не в годинникового майстра. «Добродію, – чую раптом його голос. – Чи ота іграшка продається?»
Підіймаю голову, а він показує на музичну скриньку. «Ні, вона не на продаж, – відповідаю. – Її віддали полагодити». А він на це: «Шкода. Я цікавлюся такими речами і залюбки скуповую їх». Отак сказав. Учора я не звернув на ті слова особливої уваги, але зараз… Думаєте, то він?
– Ще зарано, аби щось думати, – ухильно відповів детектив.
Звістка про Чорну Бороду не справила особливого враження на пана Носика, але сильно вразила Кубу. Пес тріумфував. Гордовито випрямив хвіст, а його очі, шукаючи погляд Амвросія, здавалось, промовляли: «От бачиш, я не помилився. Я не дав тій штучній бороді обдурити мене! Такого, як я, не так просто ошукати».
Але Амвросій абсолютно не звертав уваги на Кубу.
– А крім того приїжджого, ніхто не цікавився музичною скринькою? – розпитував далі.
Пан Братик обхопив голову руками.
– Начебто ні… – намагався пригадати. – Начебто ні.
– І ще одне запитання: хто, крім вас і Юзика, знав, що вчора музична скринька вже була полагоджена?
– Тільки аптекар.
– Коли ви про це йому повідомили?
– Вчора по обіді. Він прислав сюди свого небожа. Я сказав хлопцеві, що музична скринька готова. Він зрадів. «Дядько вже не може дочекатися», – сказав на прощання. Але аптекар не з’явився. Якби він прийшов учора, цього нещастя не сталося б. А так? Напевне, прийде нині. І що я йому скажу? Що музичну скриньку вкрали?
– Не хвилюйтеся, – заспокоїв його детектив. – За декілька хвилин я розмовлятиму з паном Метеликом і особисто повідомлю йому про крадіжку. А також запевню його, що невдовзі його власність повернеться до нього.
– Дякую вам.
Пан Носик встав і, закриваючи несесер, продовжував:
– Викриття злодія – справа найближчих днів. Він залишив після себе занадто багато слідів. Мені не вистачає тільки ключа до цієї загадкової крадіжки. Але я сподіваюся, що знайду його в аптекаря. Задля цього і йду до пана Метелика.
Попрощався і разом із псом вийшов з майстерні. На вулиці Куба вибухнув:
– Не розумію я тебе! Що це означає: «Викриття злодія – справа найближчих днів»? Над чим тут думати? Адже ми знаємо, хто злодій!
– Справді?
– Це ж зрозуміло, хто вкрав музичну скриньку!
– Залежно кому. Мені – ні.
– А мені – так.
– Побоююсь, що ніс тебе підвів, – сказав Амвросій.
– Не жартуй з мого носа, – обурився Куба. – Ти ж чудово знаєш, що колись він служив мені не тільки окрасою. Але хто злодій, я знаю. Тут носа не треба – досить і голови.
Пан Амвросій поблажливо усміхнувся.
– Ех, Кубо, Кубо! Ти надто нерозважливий у судженнях. Справа не така проста, як тобі видається. Однак я волів би відкласти на потім розмову на цю тему. Тим паче, що ми маємо важливу причину мовчати.
– Яку причину? Не розумію.
– Озирнися, тоді зрозумієш.
Куба зиркнув назад – і йому по спині пробігли мурашки. На віддалі декількох кроків за друзями йшов… Чорна Борода.