Хто такий Чорна Борода?

Бородань справляв враження людини, яка щойно побачила гостя з іншої планети або двоголове теля і ще досі не отямилась.

– Даруйте мені цей несподіваний візит, – сказав, витираючи картатою хустинкою лоб. – Але декілька хвилин тому сталося щось настільки дивовижне, що я не можу собі цього пояснити і прийшов до вас по допомогу.

– До мене? – здивувався Амвросій.

– Так. Бо цей таємничий випадок пов’язаний з вашим псом.

Куба швидко заплющив очі, а пан Амвросій поглянув на нього суворо, наче хотів дорікнути за участь у дивовижних випадках. І запросив гостя в кімнату. Тут посадив його в крісло, витягнув з креденсу пляшку порічкового вина, наповнив чарки і сказав:

– Тепер можемо поговорити. Слухаю вас.

Чорна Борода ковтнув вина, поглянув на пса, який з великим зусиллям зберігав спокій, і почав говорити:

– Дозвольте мені насамперед представитися. Я звуся Тимотей Цибух. Я кінолог, тобто знавець псів. Пси – моя пристрасть. Декілька років я працюю над книжкою «Портрети незвичайних псів». Мандрую селами і містами в пошуку цікавих представників псячого роду. Описую їхні звички, роблю фотографії. Днями я приїхав у цю місцину. Зустрів кількох не надто цікавих псів, але потім наштовхнувся на вашого. Є в ньому щось, що мене заінтригувало. Мені важко окреслити, що саме. Може, винятковий розум, який видно на його писку, а може, філософська задума в очах? Не знаю. У кожному разі, ці невловимі риси змушували мене певний час стежити за вами та Кубою. Я хотів дізнатися якісь подробиці про цього незвичайного, хоч на вигляд такого звичайнісінького дворнягу. Я, звісно, міг би піти до вас, подивитися на пса зблизька і попросити потрібну інформацію. Але я відкладав це на потім. Я хотів насамперед побачити його в природних – так би мовити – ситуаціях. І моя праця не пішла намарне. Під час тих дводенних мандрів я зробив низку цікавих спостережень. Деяку цінну інформацію я отримав від пані Сухарик. Мені залишилося ще зробити фото. І ото чверть години тому якраз випала прекрасна нагода. Ваш пес опинився перед моїм домом. Він був сам. Я вирішив заманити його в помешкання і сфотографувати. Пес виявився товариським і скористався запрошенням. Бажаючи якось винагородити його за позування, я почастував його молоком. Виставив тарілочку в сіни, а сам подався до кімнати, щоб приготувати апарат до зйомки. І саме вставляв нову фотопластинку, коли почув різкий голос: «Відчиніть! Поліція!» Сумління в мене справді чисте, але візит поліції не належить до приємних речей. Тож я розхвилювався, підбіг до дверей, відчинив їх і… Відгадайте, кого я застав за дверима?

Пан Амвросій зробив зніяковілу міну.

– Поняття не маю.

– За дверима нікого не було! Нікого! Тільки ваш пес прошмигнув мимо моїх ніг, щодуху втікаючи додому. Тож тепер скажіть мені, будь ласка, хто видав той грізний окрик. Не пес же?

Обидва мимоволі глянули на Кубу: він, зачаївшись коло столу, переживав тієї миті найсильніше у своєму житті потрясіння. Злочинець і отруйник виявився приятелем псів. Хіба могло трапитися щось більш подиву гідне?

Однак він не мав часу роздумувати над цим, бо Амвросій питав його самими очима, що робити: сказати правду чи збрехати? Але не отримав чіткої відповіді. Пес кліпнув, скулився на підлозі і вдав, що спить. Тож Амвросій, вагаючись і розмірковуючи, почав:

– Гм… Бачте, ми з Кубою ідеально розуміємо одне одного. Ми так розуміємося, що провадимо розмови.

– Провадите розмови?

– Так. Тож, можливо, Куба справді закричав: «Поліція!» Може, хотів у такий спосіб врятувати своє життя. Адже він був упевнений, що ви хочете його отруїти. Однак я б не хотів зараз його про це питати, бо він такого не терпить.

Бородань переводив широко розплющені очі з Амвросія на Кубу і з Куби на Амвросія.

– Не жартуйте з мене, будьте ласкаві, – прошепотів.

«Зараз доведу, що ми не жартуємо», – подумав Куба.

І раптом почулося трохи невиразне, буркотливе:

– Так, це я тоді закричав.

Бородань глянув на Кубу, який навіть не здригнувся, тоді – на Амвросія.

– Це ви сказали?

Але Амвросій вдав, що не чує, і потягнувся по пляшку з вином. Чорна Борода сидів приголомшений.

– То ви… Ой, що це я мелю! То ти справді розмовляєш?

Куба глипнув на нього одним оком, ніби хотів сказати: «Розмовляю, співаю, іноді граю на флейті… Загалом я багато на що здатен».

Збігло трохи часу, перш ніж Чорна Борода отямився. А коли це сталося, підбіг до пса, схопив його лапи і схвильовано закричав:

– Але ж то була б сенсація світового масштабу! Історія не знає таких випадків! Ти будеш окрасою мого альбому! Станеш найзнаменитішим псом під сонцем! Бо я сподіваюся, що ти захочеш мені позувати для фотографії і розмовлятимеш зі мною, як і з паном Амвросієм. Станемо друзями.

Куба вислухав ті вигуки з притаманною йому скромністю. Буркнув щось, що могло означати: «Хтозна… Може… Може…»

Пан Амвросій тим часом звернувся до бороданя:

– Знаєте, я б хотів детальніше довідатися про ту пляшку з кістками, про яку розповідав Куба. Він був геть приголомшений.

Бородань розсміявся.

– Та то засіб від бліх. Вибач мені, Кубо, та ніде правди діти: близькі контакти з псами мають і свої неприємні сторони. Для цього я й вожу з собою цю пляшку. Але чому Кубі спало на думку, що я – злочинець? Як він міг запідозрити мене в бажанні його отруїти?

– Це все через ту вашу штучну бороду – відповів Амвросій. – Куба думав, що як хтось чіпляє штучну бороду, то, напевне, планує щось лихе.

Бородань підскочив у кріслі.

– Через бороду? Але ж це руйнує всю мою теорію про вплив буйного заросту на псячу симпатію. Я роками доводжу що борода і вуса, як залишок із первісних часів, додають псам сміливості і викликають у них довіру до людей. Тому й ношу цю штучну бороду. Невже я помиляюсь?

– Ні, то радше Куба помилився. Ви ж самі сказали, що він – особливий пес. І як в особливого, у нього є на певні речі інший погляд, ніж у звичайних псів. І тому та борода видалася йому підозрілою.

– Слушно, – притакнув Чорна Борода. – Особливий пес повинен мати оригінальну точку зору. Дякую, що ви звернули на це мою увагу. Куба ще раз засвідчив свою незвичайність.

Пес покрутив хвостом і підвів очі. Як приємно почути стільки гарного про себе! Пан Амвросій озвався знову:

– Думаю, і навіть впевнений у цьому, що завтра Куба дозволить вам себе сфотографувати. Зробить це з великої симпатії до автора книжки «Портрети незвичайних псів».

Чорна Борода вислухав ті слова з легким рум’янцем, який несміливо пробивався з-під буйної бороди. Потім висловив свою радість від завтрашньої зустрічі і почав прощатися.

– Пані Сухарик чекає мене на обід, – виправдовувався він. – Не можу запізнитися.

І пішов, почувши на прощання запевнення в дружбі.

Коли за ним зачинилися двері, Куба зойкнув:

– Амвросію! Я – найдурніший пес під сонцем. Як я міг вважати злочинцем таку чудову людину?

Амвросій розвів руками:

– Я також цього не розумію.

Куба чухав ліве вухо, ніби воно в усьому винне.

– Я тобою захоплююсь. Ти відразу знав, що бородань – не винен. По чому ти визначив?

– Я вже тобі казав. По бороді.

– Але як?

– Просто. Злочинець намагається нічим не вирізнятися. Тим часом Чорна Борода робив усе, аби вирізнятися. Отже, не міг бути злочинцем. Ясно?

– Як білий день. Але аж тепер. Знаєш, починаю замислюватися, чи часом люди не мудріші за псів.

– Цікава проблема, – визнав Амвросій. – Повідом мені, коли її вирішиш.

– Радо це зроблю. А зараз, коли з Чорною Бородою вже все ясно, скажи мені нарешті, хто вкрав музичну скриньку. Я просто вмираю з цікавості.

– На це мусиш ще трохи зачекати. Дізнаєшся, хто злодій, трохи згодом, після обіду.

– Після обіду? – скривився Куба, але враз до нього повернувся гумор: – Добре. Ну, то ходімо на обід. Мрію про якусь пристойну кістку.

– Мені прикро, але сьогодні пообідаємо о шостій вечора.

– Я, мабуть, не дочув. О котрій?

– О шостій. Але якщо ти голодний, я охоче тебе чимось почастую. Хочеш?

Кубі довелося трохи поборотися з самим собою.

– Красно дякую, – відповів він набундючено. – Мені вже перехотілось їсти.

– Не ображайся, – спробував задобрити його Амвросій. – Якщо я відкладаю обід на пізніше, то, очевидно, маю на це причини.

– Причини, – пирхнув Куба. – Ви, люди, завжди знайдете кий, якщо схочете вдарити пса. Ну і що ти вигадав цього разу?

– Нічого не вигадав. Просто не хочу двічі виходити до міста: зараз на обід і ще раз – увечері.

– Ввечері? А навіщо ввечері?

– Аби зустрітися зі злодієм.

– Ти зустрічаєшся сьогодні зі злодієм?

– Так.

– А він про це знає?

– Ні. Мій візит… Перепрошую, наш візит стане для нього несподіванкою.

– То ти візьмеш мене з собою на ту зустріч?

– Звичайно. Хіба ти не хочеш?

– О, хочу, – палко запевнив пес, забувши про свої недавні претензії до Амвросія.

Потім обидва пішли в сад і тут, у тиші, думали про пригоду, яка на них чекала. Згорнувшись клубочком на плетеному з лози кріслі, Куба замислився, хто ж той таємничий тип, якого його господар вважає злодієм. Амвросій, гойдаючись в іншому кріслі, обдумував способи, які переконали б злодія визнати свою вину.

Сонце тим часом опускалося все нижче і ставало щораз більшим та щораз червонішим. Коли торкнулося верхівок дерев, пан Носик встав, потягнувся й сказав:

– Досить роздумувати. Запрошую тебе до «Смачних вареників» на подвійну порцію кісточок.

На згадку про кісточки Куба скочив з крісла, як ошпарений.

– Подвійна порція кісточок! Ах, Амвросію, ти надзвичайний! – закричав він, на радощах виляючи хвостом.