Куба не вірить власним вухам

Обід минув чудово. Після обіду пан Амвросій закурив люльку а Куба намагався уявити собі приємнішу за їжу річ. Однак виявилося, що такої не існує.

Рівно о пів на сьому двійко приятелів вийшли зі «Смачних вареників» і подалися до дому аптекаря.

– О, то злодій – тут? – здивувався пес. – Цікаво-цікаво.

Аптека вже була зачинена, але вивіска на дверях повідомляла, що в нагальних випадках слід дзвонити в приватне помешкання Метеликів.

– А наш випадок нагальний? – спитав Куба, коли вони спинились перед дверима з табличкою «З. Б. Метелики».

– Звісно, – сказав Амвросій, приглядаючись до візитівки.

– Що ти там побачив такого цікавого? – спитав пес.

– Одну вельми важливу буквочку, – відповів детектив і подзвонив.

Двері відчинив господар і, щиро привітавши гостей, запросив їх увійти:

– Ми саме чаюємо і будемо дуже раді, якщо пан інспектор захоче скласти нам компанію.

Певна річ, коло столу сиділа вся родина, а на столі парували горнятка з чаєм. Прихід несподіваних гостей порушив цю родинну ідилію.

Пані Метелик схопилася з-за столу, сиплючи словами, всадовила пана Носика на почесному місці і, сяючи усмішкою, помчала в кухню по горнятко.

– Може, щось смачненьке для песика? – спитала з порога, надзвичайно зворушивши цим Кубу.

Пан Амвросій подякував їй і став роздивлятися інших членів родини. Донька аптекаря була худорлявим підлітком з мило задертим носиком. Із поглядів, які дівчинка кидала на Кубу, було ясно, що вона дуже любить псів. Її брат був схожий на майбутнього винахідника. Якби китайці не винайшли порох, напевне, це зробив би молодший Метелик. Останньою особою, на якій зупинився погляд Амвросія, був Зеник.

Однак племінник аптекаря не виявляв взаємного зацікавлення. Блукав поглядом по стелі, ніби там відбувалися значно цікавіші речі, ніж візит детектива.

Цієї миті до кімнати повернулася пані Метелик і заторохтіла:

– Чайочок для пана інспектора, будь ласка. Може, тістечко? Сама пекла. Я дуже тішуся, що ви нас відвідали. Я стільки про вас чула!

Набралася духу і спитала пошепки:

– Ви принесли якісь новини?

– Звісно, ласкава пані. Я приніс добрі новини і… ваші рукавички.

Рука дружини аптекаря, що підносила детективові тістечко, застигла в повітрі.

– Рукавички? Про які рукавички ви кажете?

– Про ці, – відповів Носик, подаючи пані Метелик чорні шовкові рукавички, які він уранці знайшов у кущах.

Та кинула на них оком і вигукнула з величезним подивом:

– Мої! Де ви їх знайшли?

– Недалеко звідси. Тішуся, що можу вам їх віддати.

Пані Метелик була така вражена, що навіть не спитала, звідки Носик дізнався, що рукавички належать їй.

– Тепер я вірю, що ви, пане, викриєте крадія музичної скриньки! – сказала з глибокою переконаністю.

– Я вже викрив його, шановна пані, – сповістив Амвросій.

У кімнаті стало тихо.

Пан Амвросій вдав, що не зауважує запитливих поглядів, і, ніби нічого й не сталося, сягнув по люльку. Набив її тютюном і спитав, чи може закурити. Після цього витягнув з кишені сірники, запалив люльку і поклав коробку з сірниками на столі. Зробив це так, щоб одна з присутніх осіб змогла бачити записані на коробці цифри:

  • 25
  • 15
  • 30

Затягуючись димом, Носик вивчав ту особу. Бачив страх в її очах і зовсім не дивувався, що рука, яка потягнулась по горнятко, дрижала.

Першим озвався аптекар.

– Ви щойно сказали, що викрили того, хто скоїв крадіжку. Чи могли б ви назвати нам його ім’я?

– Звісно.

– Думаю, ми повинні зараз же піти до нього і відібрати нашу власність, – втрутилась дружина аптекаря.

– Це необов’язково…

– Як це?

– …бо винуватець крадіжки перебуває в цій кімнаті.

Ці слова вразили всіх, наче грім. Пані Метелик схопилася за голову. Пан Метелик хотів було запротестувати, але на декілька секунд онімів. Куба не вірив власним вухам і так різко підняв голову, що вдарився нею об стілець. А особа, на якій спинився погляд Амвросія, хотіла зірватися з-за столу, але їй забракло на те сил…

– Ви жартуєте, – насилу видушив із себе аптекар. – Це неможливо!..

– Не жартую, – сказав детектив серйозно. – Особа, яка привласнила собі музичну скриньку, – серед нас. Сподіваюся, що я не муситиму показувати на неї пальцем. Вірю, що вона сама встане і визнає свою вину.

Пан Амвросій змовк і задивився кудись у кут кімнати. Над столом нависла важка тиша. Тільки годинник вимірював секунди, що минали. І раптом ту тишу увірвав грюкіт відсунутого стільця.

Всі глянули туди і побачили… Зеника, що підводиться з-за столу.

– Зеник? – охнула пані Метелик.

– То це ти? – не повірив аптекар.

А Зеник стояв, похнюпившись, і мовчав.

– Іди до своєї кімнати і принеси музичну скриньку, – тихо сказав Амвросій.

За столом запанувала гнітюча атмосфера. Спохмурнілий пан Метелик мовчав. Молоде покоління Метеликів завмерло, втупившись у горнятка. Куба переживав другу велику несподіванку за цей день. А пані Метелик стискала скроні і повторювала:

– Нізащо б не подумала, нізащо… Але як ви здогадалися, що то Зеник?

Пан Амвросій вийняв з рота люльку, якусь мить поважив її в долоні, а тоді почав розповідати:

– Від самого початку я здогадувався, що музична скринька приховує якусь таємницю і що вкрав її той, хто цю таємницю знав. Підозрюваних було багато: сусіди, рідня, учень годинникаря. Розмовляючи з паном Братиком, я довідався про існування Зеника, і тоді в мене виникла перша підозра. Зеник навідався до годинникаря напередодні крадіжки і нібито від вашого імені допитувався, коли можна буде забрати музичну скриньку. «Дядечко вже не може дочекатися», – кинув на прощання. Мене змусило замислитися, чому ви не забрали музичну скриньку того ж дня, якщо це було так спішно. Відповідь могла бути тільки одна: Зеник не повідомив вам, що музичну скриньку вже полагодили. Моє припущення підтвердилося під час нашої розмови. Ви сказали, що Зеник лише вчора вранці переповів вам ту важливу новину. Чому він зробив це з таким запізненням? Відповісти на це питання неважко: тому що ця новина була потрібна йому самому. Пішов по неї заради себе, а не для вас. Зеник хотів заволодіти скарбом. Він усвідомлював, що його отримає той, хто першим матиме в руках відремонтовану музичну скриньку. Тому він за нею стежив. Тому й запитував про неї. А вам повідомив про свій візит до годинникаря лише тоді, коли музична скринька опинилась в його руках.

– Але це були тільки здогади, – розповідав далі детектив, – тоді як я потребував доказів. На щастя, злодій залишив після себе декілька речей: шовкову нитку, яка – як я слушно здогадався – висмикнулася з рукавичок, відбиток черевика, слід від лома і коробку сірників. «Якщо крадіжку скоїв Зеник, – міркував я, – то, йдучи дорогою, якою він пройшов уночі, я мушу знайти якийсь слід. Може, рукавички, може, лом?» І я не помилився. У заростях, на півдорозі між майстернею пана Братика та вашим домом, я знайшов і рукавички, і лом. Удома я порівняв нитку, яку знайшов на дверях майстерні, з рукавичками. Не було найменшого сумніву що рукавички належали тому, хто виламав двері. А вишита на них монограма вказувала на те, що рукавички – з вашого дому.

– Черговим доказом стала коробка сірників. Ось ця, – і пан Носик показав на сірники, що лежали перед ним. – Я дізнався від вас, що Зеник учора збирався до батьків. Батьки живуть у Голубкові, чи не так? – звернувся до аптекаря.

Той кивнув. Пан Носик вів далі:

– Отож любитель музичних скриньок вибирався в те ж саме місце. Про це мені розповіли таємничі цифри, які нічний гість пана Братика записав на коробці. Погляньте! Я розгадав, що вони значать: це час відправлення потягів. Я пішов на вокзал і легко знайшов ці цифри в розкладі руху поїздів.

О 4.25, 7.15 і 21.30 рушають потяги саме до Голубкова. Хмари навколо Зеника все більше згущувалися. Про всяк випадок я спитав про Голубкове Юзика Дзвоника, другу підозрювану особу. Його подив був таким непідробним, що зняв з нього всі підозри. Залишився Зеник. Сьогодні, тут – за оцим столом – я вирішив піддати його останньому випробуванню. Показав рукавички, скористався його сірниками. Результат цього випробування остаточно переконав мене в правдивості моїх підозр. Я ризикнув востаннє: попросив Зеника визнати свою провину. І він зізнався.

Пан Носик запалив люльку, яка згасла під час розповіді, і попихкав нею кілька разів.

– А якби з тієї сьогоднішньої спроби нічого не вийшло? Якби Зеник не зізнався? – слушно запитав аптекар. – Що тоді? Адже рукавички моєї дружини міг привласнити і хтось інший, а до Голубкова не тільки Зеник їздить.

– Не забувайте, що я мав іще два докази: відбиток черевика і зразок почерку на сірниковій коробці, якими я досі не скористався. Якби Зеник не зізнався, я б використав їх.

Пані Метелик не витримала:

– Ви чудодій!

– Я лише старий детектив, – скромно поправив її Амвросій.

У той момент до кімнати увійшов Зеник з музичною скринькою. Мовчки поставив її на стіл. Усі погляди прикипіли до неї. До старовинної родинної пам’ятки, яка мала показати дорогу до скарбу.