Скарб

У кімнаті знову запала тиша. Невеличка коробочка з порцеляновою танцівницею зверху заворожувала своєю таємницею. Ключик, що стирчав у бічному отворі і мав служити для накручування механізму, прикував усі погляди. Вистачить його кілька разів повернути – і музична скринька озветься. Але як озветься? Що вона скаже? Чи справді вкаже дорогу до скарбу? Ці запитання непокоїли всіх.

Пан Метелик звернувся до Зеника.

– Ти вже накручував її? – спитав, показуючи на музичну скриньку

Зеник покрутив головою.

– Я боявся, – пробурмотів. – Боявся, що хтось почує.

– Ну й для чого тоді ти її забрав?

– Я хотів відвезти її додому. Удома випробував би і повернувся по скарб…

Аптекар похитав головою.

– Я мав би дати тобі серйозної прочуханки.

Потім узяв до рук музичну скриньку:

– А зараз послухаймо «дівчинку-танцівницю»! Час переконатися, чи правду писав дідусь.

Кімнатою розлігся скрегіт накручуваного механізму, настала напружена мить – і до вух присутніх долинув сріблистий звук жвавої мелодії. Водночас порцелянова балерина закружляла в танку.

Усі вслухалися в мелодію, чекаючи на якийсь знак, де захований скарб, але марно. З неї ні про що не можна було здогадатися.

– І що? – спитала розчаровано пані Метелик.

– І нічого, – так само відповів пан Метелик.

Тільки пан Амвросій був іншої думки.

– Мені видається, – мовив, – що в мелодії є певна підказка…

– Тобто як? – вигукнули Метелики водночас.

– Є певна підказка, – вів далі детектив, – але щоб її розгадати, потрібно знати слова пісеньки, мелодію якої грає музична скринька. Підозрюю, що ви їх не знаєте.

– Ми взагалі вперше чуємо цю мелодію, – визнала дружина аптекаря.

– На щастя, я знаю цю пісеньку. Пам’ятаю її з дитинства. Моя мама часто її співала. Ось як вона починається:

  • За каміном цвіркун сюрчить,
  • Сюрко-сюрко-тить.
  • Шукай добре, шукай пильно
  • Знайдеш його вмить…

– За каміном, – підкреслив пан Амвросій. – Ці слова ні про що вам не кажуть?

Усі поглянули в куток кімнати на старий, багато оздоблений камін.

– Думаєте, це там? – запитав аптекар.

– Гадаю, так. Якщо скарб справді існує, то він може бути схований тільки там.

Обоє підійшли до каміна і мовчки приглядалися до нього.

– Не маю поняття, де б тут міг бути захований скарб, – чухав потилицю пан Метелик.

– Такі старі каміни часто мають таємні сховки, про існування яких ніхто не здогадується, – сказав пан Амвросій і зазирнув досередини: – Ну й темно ж тут! Не бачу жодного отвору. Цікаво, а як виходив дим?

– Отвір був, – пояснив аптекар, – але його замурували ще за часів мого дідуся. Відтоді камін – тільки оздоба.

– Тим краще, – промурмотів детектив і взявся докладно вивчати будову каміна. Вистукував цеглу за цеглою, прислухався, зазирав у різні закапелки…

Біля однієї цеглини затримався довше. На вигляд вона нічим особливо не відрізнялася від решти. Була лише трохи більшою, темнішою і – що важливо – видавала набагато глухіший звук при ударі.

Але Амвросій, нахилившись і оглянувши цеглу також знизу зауважив щось, чого не бачили інші: маленьку темну кнопку в пурпурі цегли. Амвросій натиснув ту кнопочку – і тоді сталося щось несподіване. Скреготнув давно не змащуваний механізм, і цегла повернулася, як на осі, показуючи похмуру безодню.

– Тайник! – вирвалось в аптекаревої дружини.

– Справді! – підтакнув їй аптекар.

– Сезам відкрився, – сказав детектив і жестом запросив зазирнути в тайник і дізнатися, що ж у ньому сховано.

Пан Метелик зрозумів, що той жест адресовано йому. Він – як нащадок дідуся-аптекаря і його законний спадкоємець – повинен першим оглянути сховок. Тож зиркнув на дружину та дітей – і, прочитавши в їхніх очах заохочення, пішов до тайника.

Сягнув рукою в темний отвір і довго, страшенно довго копирсався всередині. Потім витягнув звідти щось у стиснутій долоні. То була невеличка, металева коробка. Легко її відкрив… А всередині…

– Пляшка?! – пролунав приглушений вигук.

Так. Аптекар тримав у руці пляшку – таку, як для ліків. На пляшці виднівся якийсь аркушик із підписом, а всередині була каламутна рідина.

Пан Метелик поставив пляшку на камін і ще раз сягнув до тайника. Цього разу витягнув з нього невеличку баночку, в якій був аркуш паперу, згорнутий у сувій.

– Це все, – сказав, витираючи руки.

У його голосі не було ані радості, ані розчарування. Сказав це таким самим тоном, як «Іде дощ» або «Завтра субота».

– Що в цій пляшці? – спитала аптекарева дружина не своїм голосом.

Пан Метелик узяв пляшку до рук, підніс її до очей і прочитав по складах затертий надпис: «Е-лік-сир за-бут-тя».

– Еліксир забуття! – повторив здивованим голосом.

– Еліксир забуття! – вигукнув молодший Метелик.

– Еліксир! – писнула дочка аптекаря.

Усі були приголомшені. Невже впертий дідусь ще раз покепкував собі з рідних?

Перевели погляди на баночку зі сувоєм паперу. Може, там вони знайдуть відповідь на це запитання? Пан Метелик нервово зняв покришку з банки, витяг звідти сувій, розгорнув його і прочитав:

вав довгі роки. Я відкрив її аж на схилі літ. Вона має надзвичайну силу – стирати з пам’яті прикре і болісне. Якщо у Твоєму житті була подія, про яку ти хотів би забути, – зосередь на ній усі свої думки і прийми три краплі еліксиру. Те, що сиділо в Тобі, як скалка, зникне безслідно. А подія, що непокоїла тебе, уже ніколи не повториться. Однак наказую Тобі, аби ти користався цим винаходом чесно і розважливо. Твій дід

Пан Метелик закінчив читати і, тримаючи в руках розгорнутого листа, дивився на обличчя присутніх. На них вимальовувалась недовіра.

Тільки обличчя Зеника осяяла якась надія.

– Я впевнена, що дідусь із нас пожартував, – озвалася пані Метелик, яку «скарб» розчарував найбільше. – Недаремне рідня вважала його збиточником і диваком.

– Часто диваками називають тих, кого не розуміють, – докинув Амвросій.

– Значить, ви вірите в цей еліксир? – здивувалася пані Метелик.

– Я не говорив про еліксир. Я казав про старенького, якого родичі вважали диваком.

Пані Метелик хотіла щось відповісти, але Зеник її випередив.

– Дядечку, – промовив ледь чутно. – Якби ви дозволили, я міг би випробувати цей еліксир…

– Ти хотів би випробувати?

– Так. Три краплі, напевне, мені не зашкодять.

Аптекар завмер у нерішучості. Поглянув на дружину і на Носика.

– Якщо хоче… – знизала плечима пані Метелик.

Аптекар узяв до рук пляшку з чудесною рідиною і обережно витяг корок.

– Гарно пахне, – запевнив. Потім звернувся до Зеника: – Ходи сюди з ложечкою!

Зеник схопив ложечку і підбіг з нею до аптекаря.

– Ти знаєш, про що хочеш забути? – спитав пан Метелик.

– Знаю.

В одному тому слові було стільки сорому і каяття, що всі здогадалися, що саме Зеник хотів викреслити з пам’яті.

– Спробуй! – урочисто сказав аптекар, коли краплі еліксиру впали на ложечку.

Зеник заплющив очі, на мить зосередився і проковтнув краплі. На декілька секунд він завмер, а тоді розплющив очі і роззирнувся довкола.

– І як? – запитали Метелики.

Зеник намагався щось пригадати, але, вочевидь, йому це не вдавалося, бо міна в нього була доволі безпорадна.

– Ну що, ти забув про крадіжку? – уривався терпець пані Метелик.

– Про яку крадіжку? – здивувався Зеник.

– Тільки не вдавай! – пригрозила йому дружина аптекаря.

– Я не вдаю. Я й справді не знаю, про що ви, тітонько, говорите.

Це прозвучало настільки щиро, що пані Метелик завагалася. Вона замислилась і раптом гукнула чоловікові:

– Боніфацію! Дай-но і мені три краплинки! Я мушу сама в усьому пересвідчитися.

Аптекар виконав її прохання… Пані Метелик ковтнула еліксиру і потерла долонею чоло.

– Зараз… зараз… Я хотіла про щось забути, але про що? Це смішно! Я забула, про що хотіла забути. Що це було?.. Ні, не можу пригадати!..

– Отже, це правда! – сказав пан Метелик й обережно поставив пляшку з еліксиром на камін.

Пан Амвросій відчув, що час прощатися. Свою роль він виконав. Викрив винуватця крадіжки, повернув музичну скриньку, знайшов скарб.

Залишилося тільки повідомити пану Братику про вдале закінчення справи – і можна братися до редиски.

– Зостаньтеся, будь ласка! – просили Метелики, коли Амвросій підвівся з крісла. – Ми ваші боржники. Вам належить винагорода.

– Винагороду я брав роками, – відповів з усмішкою Носик. – Нині мені вистачить доброго слова. Я радію, що зміг вам допомогти.

– То може, декілька крапель еліксиру? – підсунув аптекар.

– Дякую. Я хочу зберегти в пам’яті все, що пережив. І добре, і погане.

Родина Метеликів була невтішна.

– Ми не забудемо вашої доброти.

Пан Амвросій поцілував господині руку, попрощався з усіма, і аптекар провів його до дверей помешкання.

На вулиці сіріло. Старий чоловік запалював газові ліхтарі, у вікнах світилося, а в провулках загусали тіні…

– Амвросію! – сказав Куба. – Схиляю перед тобою ніс. Ти – найгеніальніший з детективів, а я – найдурніший з псів. Але хіба це моя провина, що у світі трапляються речі, які псам і не снилися?

– Ти – наймиліший серед усіх псів, – сказав Амвросій, погладивши Кубу по загривку.