У кімнаті знову запала тиша. Невеличка коробочка з порцеляновою танцівницею зверху заворожувала своєю таємницею. Ключик, що стирчав у бічному отворі і мав служити для накручування механізму, прикував усі погляди. Вистачить його кілька разів повернути – і музична скринька озветься. Але як озветься? Що вона скаже? Чи справді вкаже дорогу до скарбу? Ці запитання непокоїли всіх.
Пан Метелик звернувся до Зеника.
– Ти вже накручував її? – спитав, показуючи на музичну скриньку
Зеник покрутив головою.
– Я боявся, – пробурмотів. – Боявся, що хтось почує.
– Ну й для чого тоді ти її забрав?
– Я хотів відвезти її додому. Удома випробував би і повернувся по скарб…
Аптекар похитав головою.
– Я мав би дати тобі серйозної прочуханки.
Потім узяв до рук музичну скриньку:
– А зараз послухаймо «дівчинку-танцівницю»! Час переконатися, чи правду писав дідусь.
Кімнатою розлігся скрегіт накручуваного механізму, настала напружена мить – і до вух присутніх долинув сріблистий звук жвавої мелодії. Водночас порцелянова балерина закружляла в танку.
Усі вслухалися в мелодію, чекаючи на якийсь знак, де захований скарб, але марно. З неї ні про що не можна було здогадатися.
– І що? – спитала розчаровано пані Метелик.
– І нічого, – так само відповів пан Метелик.
Тільки пан Амвросій був іншої думки.
– Мені видається, – мовив, – що в мелодії є певна підказка…
– Тобто як? – вигукнули Метелики водночас.
– Є певна підказка, – вів далі детектив, – але щоб її розгадати, потрібно знати слова пісеньки, мелодію якої грає музична скринька. Підозрюю, що ви їх не знаєте.
– Ми взагалі вперше чуємо цю мелодію, – визнала дружина аптекаря.
– На щастя, я знаю цю пісеньку. Пам’ятаю її з дитинства. Моя мама часто її співала. Ось як вона починається:
- За каміном цвіркун сюрчить,
- Сюрко-сюрко-тить.
- Шукай добре, шукай пильно
- Знайдеш його вмить…
– За каміном, – підкреслив пан Амвросій. – Ці слова ні про що вам не кажуть?
Усі поглянули в куток кімнати на старий, багато оздоблений камін.
– Думаєте, це там? – запитав аптекар.
– Гадаю, так. Якщо скарб справді існує, то він може бути схований тільки там.
Обоє підійшли до каміна і мовчки приглядалися до нього.
– Не маю поняття, де б тут міг бути захований скарб, – чухав потилицю пан Метелик.
– Такі старі каміни часто мають таємні сховки, про існування яких ніхто не здогадується, – сказав пан Амвросій і зазирнув досередини: – Ну й темно ж тут! Не бачу жодного отвору. Цікаво, а як виходив дим?
– Отвір був, – пояснив аптекар, – але його замурували ще за часів мого дідуся. Відтоді камін – тільки оздоба.
– Тим краще, – промурмотів детектив і взявся докладно вивчати будову каміна. Вистукував цеглу за цеглою, прислухався, зазирав у різні закапелки…
Біля однієї цеглини затримався довше. На вигляд вона нічим особливо не відрізнялася від решти. Була лише трохи більшою, темнішою і – що важливо – видавала набагато глухіший звук при ударі.
Але Амвросій, нахилившись і оглянувши цеглу також знизу зауважив щось, чого не бачили інші: маленьку темну кнопку в пурпурі цегли. Амвросій натиснув ту кнопочку – і тоді сталося щось несподіване. Скреготнув давно не змащуваний механізм, і цегла повернулася, як на осі, показуючи похмуру безодню.
– Тайник! – вирвалось в аптекаревої дружини.
– Справді! – підтакнув їй аптекар.
– Сезам відкрився, – сказав детектив і жестом запросив зазирнути в тайник і дізнатися, що ж у ньому сховано.
Пан Метелик зрозумів, що той жест адресовано йому. Він – як нащадок дідуся-аптекаря і його законний спадкоємець – повинен першим оглянути сховок. Тож зиркнув на дружину та дітей – і, прочитавши в їхніх очах заохочення, пішов до тайника.
Сягнув рукою в темний отвір і довго, страшенно довго копирсався всередині. Потім витягнув звідти щось у стиснутій долоні. То була невеличка, металева коробка. Легко її відкрив… А всередині…
– Пляшка?! – пролунав приглушений вигук.
Так. Аптекар тримав у руці пляшку – таку, як для ліків. На пляшці виднівся якийсь аркушик із підписом, а всередині була каламутна рідина.
Пан Метелик поставив пляшку на камін і ще раз сягнув до тайника. Цього разу витягнув з нього невеличку баночку, в якій був аркуш паперу, згорнутий у сувій.
– Це все, – сказав, витираючи руки.
У його голосі не було ані радості, ані розчарування. Сказав це таким самим тоном, як «Іде дощ» або «Завтра субота».
– Що в цій пляшці? – спитала аптекарева дружина не своїм голосом.
Пан Метелик узяв пляшку до рук, підніс її до очей і прочитав по складах затертий надпис: «Е-лік-сир за-бут-тя».
– Еліксир забуття! – повторив здивованим голосом.
– Еліксир забуття! – вигукнув молодший Метелик.
– Еліксир! – писнула дочка аптекаря.
Усі були приголомшені. Невже впертий дідусь ще раз покепкував собі з рідних?
Перевели погляди на баночку зі сувоєм паперу. Може, там вони знайдуть відповідь на це запитання? Пан Метелик нервово зняв покришку з банки, витяг звідти сувій, розгорнув його і прочитав:
вав довгі роки. Я відкрив її аж на схилі літ. Вона має надзвичайну силу – стирати з пам’яті прикре і болісне. Якщо у Твоєму житті була подія, про яку ти хотів би забути, – зосередь на ній усі свої думки і прийми три краплі еліксиру. Те, що сиділо в Тобі, як скалка, зникне безслідно. А подія, що непокоїла тебе, уже ніколи не повториться. Однак наказую Тобі, аби ти користався цим винаходом чесно і розважливо. Твій дід
Пан Метелик закінчив читати і, тримаючи в руках розгорнутого листа, дивився на обличчя присутніх. На них вимальовувалась недовіра.
Тільки обличчя Зеника осяяла якась надія.
– Я впевнена, що дідусь із нас пожартував, – озвалася пані Метелик, яку «скарб» розчарував найбільше. – Недаремне рідня вважала його збиточником і диваком.
– Часто диваками називають тих, кого не розуміють, – докинув Амвросій.
– Значить, ви вірите в цей еліксир? – здивувалася пані Метелик.
– Я не говорив про еліксир. Я казав про старенького, якого родичі вважали диваком.
Пані Метелик хотіла щось відповісти, але Зеник її випередив.
– Дядечку, – промовив ледь чутно. – Якби ви дозволили, я міг би випробувати цей еліксир…
– Ти хотів би випробувати?
– Так. Три краплі, напевне, мені не зашкодять.
Аптекар завмер у нерішучості. Поглянув на дружину і на Носика.
– Якщо хоче… – знизала плечима пані Метелик.
Аптекар узяв до рук пляшку з чудесною рідиною і обережно витяг корок.
– Гарно пахне, – запевнив. Потім звернувся до Зеника: – Ходи сюди з ложечкою!
Зеник схопив ложечку і підбіг з нею до аптекаря.
– Ти знаєш, про що хочеш забути? – спитав пан Метелик.
– Знаю.
В одному тому слові було стільки сорому і каяття, що всі здогадалися, що саме Зеник хотів викреслити з пам’яті.
– Спробуй! – урочисто сказав аптекар, коли краплі еліксиру впали на ложечку.
Зеник заплющив очі, на мить зосередився і проковтнув краплі. На декілька секунд він завмер, а тоді розплющив очі і роззирнувся довкола.
– І як? – запитали Метелики.
Зеник намагався щось пригадати, але, вочевидь, йому це не вдавалося, бо міна в нього була доволі безпорадна.
– Ну що, ти забув про крадіжку? – уривався терпець пані Метелик.
– Про яку крадіжку? – здивувався Зеник.
– Тільки не вдавай! – пригрозила йому дружина аптекаря.
– Я не вдаю. Я й справді не знаю, про що ви, тітонько, говорите.
Це прозвучало настільки щиро, що пані Метелик завагалася. Вона замислилась і раптом гукнула чоловікові:
– Боніфацію! Дай-но і мені три краплинки! Я мушу сама в усьому пересвідчитися.
Аптекар виконав її прохання… Пані Метелик ковтнула еліксиру і потерла долонею чоло.
– Зараз… зараз… Я хотіла про щось забути, але про що? Це смішно! Я забула, про що хотіла забути. Що це було?.. Ні, не можу пригадати!..
– Отже, це правда! – сказав пан Метелик й обережно поставив пляшку з еліксиром на камін.
Пан Амвросій відчув, що час прощатися. Свою роль він виконав. Викрив винуватця крадіжки, повернув музичну скриньку, знайшов скарб.
Залишилося тільки повідомити пану Братику про вдале закінчення справи – і можна братися до редиски.
– Зостаньтеся, будь ласка! – просили Метелики, коли Амвросій підвівся з крісла. – Ми ваші боржники. Вам належить винагорода.
– Винагороду я брав роками, – відповів з усмішкою Носик. – Нині мені вистачить доброго слова. Я радію, що зміг вам допомогти.
– То може, декілька крапель еліксиру? – підсунув аптекар.
– Дякую. Я хочу зберегти в пам’яті все, що пережив. І добре, і погане.
Родина Метеликів була невтішна.
– Ми не забудемо вашої доброти.
Пан Амвросій поцілував господині руку, попрощався з усіма, і аптекар провів його до дверей помешкання.
На вулиці сіріло. Старий чоловік запалював газові ліхтарі, у вікнах світилося, а в провулках загусали тіні…
– Амвросію! – сказав Куба. – Схиляю перед тобою ніс. Ти – найгеніальніший з детективів, а я – найдурніший з псів. Але хіба це моя провина, що у світі трапляються речі, які псам і не снилися?
– Ти – наймиліший серед усіх псів, – сказав Амвросій, погладивши Кубу по загривку.