Замах на Ляпку

Детектив Амвросій Носик – славний мешканець Нових Липок і гроза злочинців – теребив жмутики волосся на голові і бурмотів собі під ніс щось незрозуміле. На столику перед ним лежала газета з напіврозв’язаним кросвордом. Саме цей кросворд і став причиною знущань з ріденької чуприни та видавання незрозумілих звуків. У кутку кімнати на візерунчастому килимку лежав пес Куба і насмішкувато спостерігав за господарем.

Якоїсь миті Носик упіймав той насмішкуватий погляд і вибухнув:

– Якщо ти такий розумний, то відгадай, що це: «Дорожчий за золото, вірніший за тінь»?

Куба позіхнув на весь рот і неохоче зронив:

– Та це ж ясно: пес.

– Кажеш, пес? – пожвавився детектив. Схилився над кросвордом, порахував клітинки і вигукнув: – Підходить! Браво! Ти чудовий!

Куба поблажливо похитав головою.

– Людина, яка занадто пізно усвідомила, що її пес – чудовий, не варта його.

– Їси мене поїдом? – запитав Носик ображено.

– Ні. Філософствую, – відповів пес і витягнувся на килимку.

Носик знизав плечима і знову схилився над кросвордом.

– Має мухи в голові… – пробурмотів.

Пес зірвався на всі чотири лапи:

– Я вас прошу! – загарчав.

Пан Носик здивовано закліпав:

– Про що просиш?

– Не чіплятися до моєї голови. Що в ній у мене – не твоя справа.

Амвросій зайшовся сміхом:

– Кубо, друже мій! – реготав. – Я про твою голову якнайкращої думки. Повір мені!

– То навіщо ти вигадуєш якісь дурниці про те, що в мене в ній мухи?

– Я нічого не вигадую. Лише прочитав наступне завдання з кросворду.

– Ох, який же я осел! – скрикнув Куба і теж порснув сміхом.

Тепер вони сміялися разом. Утім, це не було чимось незвичним, бо в маленькому помешканні на вулиці Білого Бузку гарний настрій гостював часто. Однак цього разу він не затримався надовго. Різкий дзвінок телефону раптово обірвав їхні веселощі. Друзі стишилися і здивовано перезирнулися.

– Хто б це міг бути? – вголос роздумував Амвросій, ідучи до апарата.

Пес рушив за ним.

– Слухаю, – сказав детектив у слухавку.

– Амвросій Носик? – пролунало в ній.

– Так, це я. Слухаю, – повторив Носик.

– Пане детективе! – чийсь засапаний голос лунав так виразно, що Куба чув кожне слово. – Ми потребуємо вашої допомоги! Якщо ви нам не допоможете, може статися щось жахливе!..

– Вибачте, – перебив Носик трохи нетерпляче. – Але я не знаю, з ким маю честь…

– Ох, це ви мені вибачте! – засоромився невідомий співрозмовник. – Я геть втратив голову. З вами розмовляє Вінсент Смичок, директор музею.

– Доброго дня, – Амвросій мимоволі вклонився. – А тепер розкажіть мені спокійно, будь ласка, що за лихо нависає над вашою головою.

– Ні-ні, не над моєю головою, – жваво заперечив Вінсент Смичок. – Небезпека чатує на щось значно цінніше за мою голову. Вона чигає на видатний витвір мистецтва – гордість нашого музею, знамениту картину Бонавентури Ляпки, на якій зображено захід сонця в Нових Липках.

Амвросій кинув на Кубу виразний погляд, даючи зрозуміти, що справа дійсно серйозна, і уважно слухав розповідь директора.

– Годину тому, – долинав голос із трубки, – у музеї з’явилося двоє невідомих типів, які дуже підозріло цікавилися цією картиною. Я впевнений…

– Хвилиночку! – обірвав його Носик на півслові. – Може, це були звичайні шанувальники мистецтва? Картина Бонавентури Ляпки така прекрасна, що нікого не залишить байдужим.

– У жодному разі! – категорично заявив директор. – Шанувальника мистецтва я впізнаю здалеку. Справжній поціновувач прекрасного звернув би увагу й на інші цінні твори, яких у нашому музеї вдосталь. А ті двоє – нічого. Проходили попри них, начебто повз лоток із капустою. Зупинилися щойно перед «Заходом сонця в Нових Липках» і давай собі тихцем перешіптуватися. Але це ще не все! Портьє, який проходив повз них, почув слова, що не залишають жодних сумнівів у намірах цієї парочки.

– І що ж це за слова? – знову перебив Носик.

– «Сьогодні вночі мусимо її поцупити», – відповів директор.

Ця інформація справила на Носика неабияке враження.

– Справді, – сказав, – усе вказує на те, що ваша тривога геть небезпідставна. Тому я візьмуся за цих негідників. Лише опишіть мені їх і скажіть, де вони зараз.

– Описати? – збентежився директор. – Гмм… Вони звичайнісінькі, нічим особливим не вирізняються, хіба що різницею в зрості: один має понад метр вісімдесят, інший заледве сягає йому плеча. А цієї миті вони, найімовірніше, у барі «Жирна кістка». Подалися туди декілька хвилин тому.

– Цього досить! – сказав пан Носик. – Я негайно вирушаю туди і не спускатиму з них ока. Не турбуйтеся. Ми не дозволимо викрасти наш скарб.

– Аби нам це вдалося! – вигукнув Вінсент Смичок схвильовано.

Носик поклав слухавку і обернувся до пса.

– Ти чув? – запитав.

– Кожне слово, – відповів Куба.

– Що ж, тоді рушаймо до бару «Жирна кістка»! – скомандував детектив.

Куба смачно облизався.

– Охоче! Небагато на світі місць, які я полюбляю так само сильно, як цей бар.

Так і зробили.

Бар «Жирна кістка» містився на першому поверсі будиночку на вулиці Співочих Жайворонків. Його чудово знали всі міські пси та їхні господарі. Адже це був єдиний заклад у місті з вільним входом для усіх Сірків і Барсиків, незалежно від їхньої породи, зросту чи ваги, їм не лише було дозволено переступати поріг бару, їх туди навіть запрошували. «Псам тут раді» – засвідчував великий напис на дверях, пробуджуючи в собачих серцях непідробну симпатію до персоналу.

Зрештою, це був не єдиний напис, який прикрашав бар. Був іще один – від самого погляду на нього в Куби аж слинка покотилася. Він рекламував делікатес закладу: кості по-віденськи, улюблений наїдок Куби. Тож нічого дивуватися, що, прочитавши цей напис, пес благословив підозрюваних шанувальників пензля Бонавентури Ляпки, завдяки яким він тут опинився.

Носик із Кубою увійшли досередини й окинули оком залу. Зі стін на них дивилися портрети достойних чотириногих, за столами сиділи достоту такі ж достойні панове й пані із завивками, а під столами цвіт собачого товариства пожадливо обгризав кості.

Доки Куба шукав своїх знайомих серед цього товариства, Носик роззирався за шанувальниками цінної картини. Він легко упізнав їх. Вони були єдиними відвідувачами без собаки, і це їх вирізняло з-поміж інших. Сиділи в кутку зали, потягуючи пиво, і завзято про щось радилися. Поблизу підозрілої парочки не було вільного столика – це ускладнювало Амвросію спостереження.

«Щастя, що в мене є пес», – подумав він, сідаючи за столик біля каміна.

Із полегшенням нахилився до Куби і, зав’язуючи шнурівку, шепнув йому на вухо:

– Вони тут. Онде сидять у кутику зали і завзято про щось перешіптуються. Не можна їх спускати з ока. Спробуй-но наблизитися до них. Аби не викликати підозр, вдавай, що тебе цікавить отой симпатичний цуцик, який крутиться коло їхнього столика. Ну успіху!

Куба махнув головою, показуючи, що зрозумів, і, приязно метляючи хвостом, подався до свого молодшого колеги. Вони зустрілися біля заболоченого черевика одного з підозрюваних і почали безтурботно забавлятися.

Носик якусь мить спостерігав за ними. Але був змушений перервати це заняття, бо до столика підійшов офіціант, щоб прийняти замовлення.

– Моє шанування, детек… – вклонився він, зігнувшись навпіл, і раптом затнувся, бо Носик подав йому непомітний знак не згадувати про титули.

– Розумію, – змовницьки підморгнув офіціант. – Ми раді, що ви, шановний пане, знову до нас зазирнули. Чого бажаєте?

– Еспресо і кістку по-віденськи. Велику! – сказав пан Амвросій.

Офіціант вдруге поклонився і подався до кухні.

Носик витяг із кишені «Голос Нових Липок», сховався за ним, як за ширмою, і знову взявся спостерігати за Кубою.

Якби він не знав свого пса, якби не знав, як серйозно Куба ставиться до кожного завдання, то подумав би, що той про нього забув. Адже він захоплено бавився, здавалось би, не звертаючи щонайменшої уваги на чоловіків, які перешіптувалися. Але Носик добре знав Кубу і знав, що насправді криється за безтурботною грою.

І не помилився. Куба був жвавий, як цуцик, грався, як його молодший колега, але водночас нашорошував вуха, бо щойно почув слова, які не залишали жодних сумнівів. За столиком уже складали підступний план пограбування музею! Тож Вінсент Смичок мав рацію, хвилюючись за долю своєї найціннішої картини. Мав рацію, звернувшись до детектива по допомогу. На картину, вочевидь, зазіхали руки злодія…

Нарада-перешіптування тривала кільканадцять хвилин. Врешті злодії цокнулися кухлями, випили решту пива за успіх і залишили заклад.

Коли за ними зачинилися двері, Куба розпрощався зі симпатичним цуциком, страшенно розчарованим тим, що гра закінчилася, і помчав до Амвросія.

– Ну і? – запитав Носик стиха, вдаючи, що повністю занурений у читання.

– Сенсаційні новини! – пошепки відповів Куба. – Справжня бомба! Я знаю план крадіжки. Я все тобі розповім, коли ми вийдемо звідси. А що там із кісткою?

– Уже несуть.

І справді, до столика саме наближався офіціант, несучи в одній руці горнятко кави, а в іншій – таріль із величезною кісткою.

– Ласощі! – вигукнув він, потрясаючи тарелем. – Ви знаєте, – звернувся він до Носика, – коли я подаю таку смакоту, то іноді шкодую, що сам не пес.

Пан Носик щиро розсміявся, а Куба глянув на офіціанта зі жвавим зацікавленням. Однак відразу взявся гризти кістку, бо занадто добре знався на людях, аби все, що вони говорять, сприймати всерйоз.

Він упорався з кісткою швидше, ніж можна було сподіватися. Амвросій також випив каву з рекордною швидкістю – і невдовзі обоє вже були на вулиці.

– Кажи! – не міг дочекатися детектив.

Куба роззирнувся навсібіч і, пересвідчившись, що поблизу нікого немає, розповів Амвросію про підступний план викрадення картини. Носик слухав, аж закипаючи від обурення, а коли Куба замовк, вибухнув:

– Негідники! Злодії! Хитрі лиси! Ми ще побачимо, хто кого перехитрує! Я так вас провчу, що пам’ятатимете нашого Ляпку до кінця своїх днів! До справи, друже!

Куба із захватом дивився на свого господаря.

– Що ти хочеш зробити? – запитав він.

– Скоро сам побачиш! Ходімо до директора Смичка. Я мушу багато про що з ним поговорити.

Попередній пост

Скарб

У кімнаті знову запала тиша. Невеличка коробочка з порцеляновою танцівницею зверху заворожувала своєю таємницею. Ключик, ... Читати далі

Наступний пост

Спроба пограбування

Коли вони підходили до музею, розташованого посеред міського парку, годинник на вежі костелу вибивав четверту ... Читати далі