Крадіжка

Амвросій Носик любив літні вечори. Він відчиняв навстіж вікна, вдихав запах садів, слухав пташині концерти, і, можливо, саме вони надихали його часом брати до рук флейту і поринати в музику. Куба сидів біля ніг детектива, споглядав місяць удалині і тужив за чимось, чого не міг би назвати.

Цього вечора було так само. Флейта висвистувала якусь мрійливу мелодію, Куба витав у своїх думках, коли це раптом хтось постукав у двері. Амвросій не чекав на чийсь візит, зрештою, для дружніх візитів уже було надто пізно, тож він зі здивованою міною пішов у коридор, обернув ключ і опинився віч-на-віч із незнайомим чоловіком. Той був невисокого зросту, мав довгий гострий ніс і хитрі очиці. Стрельнув ними ліворуч і праворуч і, не чекаючи запрошення, зайшов досередини.

– Ви тут самі? – запитав конспіративним шепотом.

Носик зміряв його з ніг до голови і холодно відповів:

– Вам не здається, що це я маю запитувати першим?

– Вибачте, але в мене дуже делікатна справа, і я волів би розмовляти без свідків, – спохопився незнайомець. – Можна мені пройти далі?

– Будь ласка.

Гість поквапно ввійшов до кімнати, роззирнувся, наче щось винюхуючи, і його погляд затримався на Кубі.

– Це ваш пес?

– Так. То мій друг! – наголосив пан Носик на останньому слові, а Куба підтвердив цю думку безмовною згодою.

– Тут більше нікого немає?

Носик ледве опанував нетерплячку.

– Нікого. Якщо не брати до уваги трьох павуків та однієї миші.

Незнайомця зачепила ця відповідь.

– Ви собі жартуєте, а мене сюди привела серйозна біда, – зауважив він.

– Я радо нарешті про неї дізнаюся, – сказав Амвросій.

– Зараз довідаєтеся, але передусім, якщо дозволите, я хотів би представитися.

– Мені буде приємно… – вклонився Носик.

– Тож мене звати Телесфор Ґелґотун. Моє захоплення – ігри та вечірки, – почав гість із незвичайним запалом.

– Скажу без фальшивої скромності, – вів далі любитель ігор та вечірок, – що на цій ниві я навіть здобув декілька відзнак. Уже рік я перебуваю на достойній посаді скарбника місцевого Шахового клубу, а місяць тому отримав нагороду в шаховому турнірі в Малих Копитцях – «Золотого Пішака». Але це ще не кінець! Усе вказувало на те, що незабаром я стану головою нашого клубу, мене очікувала блискуча кар’єра. І раптом над усім нависла загроза, а на мою незаплямовану репутацію впала тінь.

– Чому? – вигукнув Амвросій.

– А тому, – стишив голос Телесфор Ґелґотун, – що хтось вламався до каси клубу і вкрав річні членські внески.

– Ох, то надзвичайно прикра справа, – визнав детектив. – Однак я не розумію вашого занепокоєння. Чому ви маєте страждати через якогось злодія, якщо нічим не завинили? Невже ви щось недогледіли?

Телесфор Ґелґотун упевнено заперечив.

– Ні, я нічого не занедбав. Та хіба ви не знаєте людей? Вони тільки й чекають чийогось нещастя. Відразу починаються плітки, підозри, недовіра… Це може знищити мою кар’єру!

Пан Носик витяг люльку і почав старанно її натоптувати. Телесфор Ґелґотун спостерігав за ним із явним занепокоєнням.

– І ви прийшли до мене… – врешті-решт озвався Амвросій.

– Так, я прийшов до вас, – повторив за ним Телесфор Ґелґотун, – щоб ви допомогли мені довести, що я не маю з цим усім нічого спільного, що все це трапилося не з моєї вини!

Амвросій запалив люльку, пахкнув кілька разів, наповнивши кімнату запашним димом, і сказав:

– А я думав, що ви прийшли до мене, аби просити допомогти впіймати злодія…

– Звісно, і це також! – палко запевнив Телесфор Ґелґотун. – Лише я побоююсь…

– Чого ви побоюєтеся? – зміряв його швидким поглядом Носик.

Телесфор Ґелґотун знітився.

– Вибачте, та боюся, легше буде врятувати мою честь, ніж знайти злодія.

Люлька Амвросія знову помандрувала вгору, а на його губах з’явилася загадкова усмішка.

– Бачу, ви недооцінюєте Амвросія Носика, – зауважив він скромно.

– Ціную! Якби не цінував, то не прийшов би до вас. Але як знайти серед тисячі мешканців Нових Липок злочинця, якщо він не залишив жодних слідів?

– Ви певні, що не залишив?

Телесфор Ґелґотун кивнув.

– Я був там сьогодні, – сказав він. – Ретельно оглянув цілу кімнату… і нічого. Залишилася тільки скарбничка з виламаним замком.

Хмаринка пахучого диму знову розцвіла над головою Амвросія.

– Може, мені пощастить більше? – спитав він.

– Ви хочете туди піти?

– Звісно! Мій великий приятель і вчитель Іполит Вусик казав, що тільки духи не залишають жодних слідів, а люди – завжди. Я мушу побачити ваш клуб, щоб вам допомогти.

Телесфор Ґелґотун на секунду завагався, але миттю погодився:

– Звісно, я міг щось пропустити. Буду вдячний, якщо ви до нас зазирнете. Але коли?

Носик зиркнув на годинник.

– Зараз, – відповів зненацька.

– Зараз? – здивувався Телесфор Ґелґотун. – Але ж уже глупа ніч, я би не наважився турбувати…

– Пусте! – урвав його Носик. – Для детектива не існує ночі, негоди чи втоми… Існує лише служба.

Потім він перепросив свого гостя і вийшов із Кубою до іншої кімнати, щоб переодягнутися. Коли вони залишилися самі, то запитав пса:

– Ну що, маєш якісь підозри?

– Гммм… Наче дещо спало на думку… – обережно відповів Куба.

– Мені також, – відповів Амвросій.

І обоє змовницьки усміхнулися один одному.

* *

Через півгодини уся трійця – Носик, Куба і Ґелґотун – зупинилася перед дверима, на яких висіла табличка:

Перш ніж увійти, Амвросій прискіпливо оглянув двері, особливо уважно приглядаючись до замка. Підсвітив його ліхтариком і довго розглядав через лупу.

– Гм! Жоднісінької подряпинки, – пробурмотів він, закінчивши огляд. – Із цього випливає, що злодій мав добре підроблений ключ або непогано скористався відмичкою. Пане Ґелґотун, – звернувся він до скарбника. – Хто, крім вас, має ключ від контори?

– Голова і секретар, – відповів скарбник. – Ще одна пара є в сторожа. Висить на охороні.

– Не так уже й складно роздобути ключ, – виснував Носик. – Що ж, зазирнімо досередини. Відчиніть, будь ласка!

Телесфор Ґелґотун послужливо відчинив двері, й усі троє увійшли до великої кімнати, яка чимось нагадувала контору, а чимось – вітальню. Посередині стояв стіл із розкладеною шахівницею, один кут займала велика кахельна піч, у другім був письмовий стіл, а поміж ними розташувалася громіздка шафа із дверцятками-жалюзями. Протилежну стіну прикрашали дипломи і гасла на зразок:

  • Німці люблять пиво, а французи – жаб,
  • Ну, а ми найбільше любим шах і мат.

Носик усміхнувся, читаючи цього віршика, але вмить споважнів і підійшов до столика, на якому стояла скарбничка з виламаним замком. Він оглянув її, пробурмотів щось собі під ніс і раптом зацікавився смітником, який стояв біля столу. Нахилився і витягнув ізсередини клапоть газети. Виявилося, що це була перша шпальта «Голосу Нових Липок» п’ятиденної давності. Амвросій довго до неї приглядався, а тоді старанно склав і сховав до кишені. Лише Куба зауважив у його очах тріумфальний полиск, яким супроводжувалися ці прості рухи, і зрозумів, що Амвросій напав на слід!

Побіжний огляд вікон, шафи і столу нічого не дав. Натомість Носик явно пожвавився, оглядаючи піч, а якщо точніше – грудку попелу на підлозі коло дверцят. Збігло трохи часу, поки він відвів від неї погляд.

– То як? Ви щось знайшли? – Телесфор Ґелґотун, заінтригований мовчанням детектива, згорав від нетерплячки.

– Багато, – коротко кинув Носик.

– Ви дуже таємничий, – зауважив скарбник Шахового клубу і криво посміхнувся.

Амвросій також усміхнувся йому і сказав:

– Іполит Вусик, якого я вже згадував, полюбляв казати: «Говори мало, роби багато і прямою дорогою йди мети». А я прислухаюся до його порад.

– Але хоч чимось ви можете поділитися? – не відступав Телесфор Ґелґотун.

– Поділюсь, – пообіцяв Амвросій. – Але спершу мусите мені відповісти на декілька запитань.

– Будь ласка, запитуйте! – без особливого запалу погодився скарбник. – Може, присядемо? – показав він на стільці.

Обоє сіли, Куба розтягнувся біля ніг Носика, і почався допит.

– Скажіть мені, будь ласка, – почав делікатно Носик, – коли ви востаннє були в цій кімнаті?

– Сьогодні. Я вже про це казав. Сьогодні я був тут і виявив, що сюди хтось вломився, – відповів Телесфор Ґелґотун.

– Пам’ятаю, – кивнув головою Амвросій. – Але я запитую, коли ви були тут востаннє перед крадіжкою?

– Рівно тиждень тому, – прозвучала швидка відповідь. – Кожної середи я приймаю внески.

– Справді?

Телесфор трохи завагався, але відповів:

– Справді.

– А хтось, крім вас, міг за останній тиждень побувати в цій кімнаті?

– Ніхто. Сезон відпусток. Президент і секретар на морі, навіть прибиральниця відпочиває. Тому ніхто й не виявив крадіжки раніше.

Носик замислився над чимось, похитав головою і запитав:

– А коли прибиральниця була тут востаннє?

– Тиждень тому, як і я. Сказала, що хоче ретельно прибрати перед відпусткою.

– Вона сумлінна?

Телесфор Ґелґотун не зрозумів запитання.

– Я маю на увазі, чи сумлінно вона виконує свої обов’язки, – уточнив Амвросій.

– Дуже сумлінно.

– Дякую. Це все.

Ґелґотун якийсь час вичікувально дивився на Носика, а тоді сказав:

– Ви мали поділитися зі мною своїми здогадами…

– І я це зроблю, – сказав Амвросій, – але раптом мені стрелила до голови чудернацька думка: зіграймо спочатку в шахи.

Телесфор Ґелґотун онімів і якусь мить роздумував над тим, чи Носик, бува, не перегрівся на сьогоднішній спеці.

– Зіграти? Зараз? – спромігся він врешті на слово.

– Так, – підтвердив Амвросій з міною бешкетника, якому вдався гарний жарт. – Це неабияка нагода зійтися в поєдинку з людиною, яка отримала нагороду «Золотий Пішак».

– Ну, якщо вам на цьому так залежить… – ввічливо погодився лауреат «Золотого Пішака».

Суперники підсунулися до столу, розіграли фігури, і гра почалася. До Куби, який спостерігав за ними збоку і спочатку не міг зрозуміти дивної ідеї Носика, потроху дійшло, що надумав господар. Це не була звичайна партія в шахи. Це було приготування до іншого поєдинку, який мав розпочатися невдовзі.

Прийшовши до такого висновку, пес з іще більшою цікавістю приглядався до обох гравців. Носик за останні хвилини змінився так, що годі впізнати. Він уже нічим не нагадував добродушного детектива, що у вільний час любив собі пограти на флейті. Обличчя завзяте, рухи енергійні, ходи обдумані… Увесь він випромінював впевненість, що виграє. Що мусить виграти!

Натомість Телесфор Ґелґотун грав так, що тільки компрометував себе. Він нервувався, втрачав фігури, ходи його були негідні переможця турніру в Малих Копитцях. Амвросій вдавав, що не зауважує цього, але, коли лауреат «Золотого Пішака» зробив на диво недолугий хід, підвів голову від шахівниці, глянув суперникові просто в очі і сказав:

– Ви дуже знервовані, пане Ґелґотун!

Куба зосередився, зрозумівши, що надходить вирішальний момент поєдинку, а Телесфор Ґелґотун відповів жорстко:

– Вас це дивує? Якби ви були на моєму місці, то також би нервувалися.

Носик не зводив із нього погляду.

– Слушно кажете, – сказав суворо. – На вашому місці я би хвилювався ще більше.

В очах Ґелґотуна промайнув страх.

– Що ви хотіли цим сказати? – запитав він.

– Те, що ви програли, пане Ґелґотун!

– О, ви зарано зраділи! – вигукнув скарбник полегшено. – Партія ще не закінчена.

– Я маю на думці не цю партію, – пояснив Амвросій. – А ту гру, в яку ви зі мною граєте вже кількадесят хвилин.

Тепер Ґелґотун зблід.

– Що ви таке вигадуєте? Говоріть ясніше!

– Гаразд, скажу ясно, – погодився Амвросій. – Ви – злодій, пане Ґелґотун!

Скарбник Шахового клубу зірвався з місця так різко, що заледве не перекинув стіл.

– Ви, певне, здуріли! – кричав, розмахуючи руками. – Ви ображаєте мене! Я подам на вас до суду!

Носик вислухав той вереск із незворушним спокоєм, а коли Ґелґотун замовк, сказав:

– Я не зсунувся з глузду. Це ви пограбували касу. Ви! – і націлився в нього пальцем.

Ґелґотун опанував себе, знову сів за стіл і аж тепер став схожим на гравця, який, попри мізерні шанси, вирішив виграти будь-якою ціною.

– А ви усвідомлюєте, – почав він, – що таке серйозне звинувачення потребує доказів?

– А ви гадаєте, що я кидався би словами, не маючи доказів? – відповів Носик питанням на питання.

Ґелґотун зневажливо знизав плечима.

– Які там у вас можуть бути докази? І де ви їх роздобули?

– Я не мусив їх роздобувати. Ви самі їх мені надали.

– Мені зараз не до жартів! – обурився Ґелґотун.

Носик зітхнув.

– Ох, який же ви нездогадливий. Ну що ж, мушу вам усе пояснювати, як дитині.

– Можете пояснювати, як вам заманеться, аби лиш я щось із того зрозумів.

Носик зручніше вмостився в кріслі, витяг із кишені нерозлучну люльку, натоптав її тютюном, розкурив і почав:

– Я запідозрив вас іще в себе вдома, коли ви так сильно турбувалися про власне добре ім’я і так мало переймалися викраденими грішми. Це мені видалося дивним. Людина з чистим сумлінням робила би навпаки. Як ви гадаєте?

– Можливо, – буркнув Ґелґотун. – Але для мене добре ім’я важливіше за гроші. Зрештою, це ще ніякий не доказ.

– Звісно, – погодився з ним Носик. – Я також не вважаю, що це доказ, просто ділюся наразі своїми підозрами. Між іншим, ви вчинили ще одну необачну річ, яка свідчить проти вас.

– О, ще краще, – пирхнув зневажливо Ґелґотун. – Цікаво яку.

– Коли я вас запитав, чи за останній тиждень хтось міг побувати в цій кімнаті, ви мені відповіли дослівно так: «Ніхто. Сезон відпусток. Голова і секретар на морі, навіть прибиральниця відпочиває. Тому й ніхто не виявив крадіжки раніше». Так міг сказати тільки той, хто знав, що крадіжка сталася кілька днів тому, а точніше – п’ять. А знав про це лише злодій.

– Погляньте, ви навіть знаєте дату крадіжки! – кпив Ґелґотун, але щелепа в нього явно відвисла.

– За мить ви переконаєтеся, що я знаю не тільки дату, – «потішив» його Носик і вів далі: – На вулиці Білого Бузку я процитував вам слова свого друга, що тільки духи не залишають слідів, а люди – завжди. Він, як завше, мав рацію. Ви також залишили слід. Навіть два.

Цього разу Ґелґотун не насміхався. Нагадував людину, яка чекає удару

– Перший слід – оця газета, – Амвросій витягнув із кишені «Голос Нових Липок» і помахав нею перед носом у Ґелґотуна. – Ви сказали, що востаннє були в цьому приміщенні тиждень тому. Тож яким чином тут опинилася ваша газета п’ятиденної давності?

– Звідки ви взяли, що газета моя? – обурився Ґелґотун. – «Голос Нових Липок» читає чи не кожен мешканець міста.

– Звісно, – підтакнув Носик. – Але не на кожному екземплярі поштар пише ваше прізвище. А на цьому написав. Тож немає ні найменшого сумніву, що газета ваша і ви залишили її тут, коли обікрали касу, тобто п’ять днів тому. Ось тепер вам відомо, звідки я знаю дату крадіжки.

– Так само я міг її залишити тут сьогодні, – зауважив Ґелґотун вже не так упевнено. – Адже я був тут…

Носик іронічно примружився.

– Ви п’ять днів ховали газету, щоб нині викинути її тут у кошик?

Ґелґотун мовчав.

– Зрештою, ця газета вам чудово стала в пригоді, – вів далі Амвросій. – Коли ви відчинили скарбничку і вже мали гроші в руках, то почали роззиратися, у що б їх запакувати. Оскільки ніякого паперу під руками не було, то ви собі згадали про газету. Витягли її з кишені, розірвали навпіл і в одну частину загорнули банкноти. Другу викинули собі на лихо!

До Ґелґотуна повернувся дар мови.

– У вас якісь дивні ідеї! – закричав. – Навіщо мені загортати гроші в газету? Я ж міг би покласти їх у портфель чи в кишеню, не запаковуючи.

– Ви саме так і зробили б, – пояснив Амвросій, – якби наважилися забрати гроші додому. Але ви злякалися. Ви радше сховали б їх тут, у цій кімнаті, а точніше кажучи: у цій печі!

Носик показав на велику кахляну піч, а Ґелґотун стиснув пальцями стільницю і вже ледь не млів.

– Як ви здогадалися? – врешті видушив він із себе, підтверджуючи тим самим підозри Носика.

– Дуже просто, – відповів детектив. – На підлозі коло печі я зауважив грудочку попелу – другий слід, який ви залишили. Я замислився, звідки вона там взялася. Адже зараз ніхто не палить у печі, а сумлінна прибиральниця, порядкуючи щотижня, не дозволила б, аби вона тут лежала від зими. Висновок напросився сам собою: хтось зазирав у піч. А навіщо він це робив? Аби щось спалити або заховати. Ясно?

Телесфор Ґелґотун був приголомшений. Він зрозумів, що програв. Програв цілковито. Не міг сказати на свій захист більше нічого. Згорбився, обхопив долонями голову і довго так сидів, поринувши в гірку задуму.

Амвросій поглянув на Кубу Вони порозумілися без слів. «Завжди одне й те саме, – говорили їхні очі. – Спершу велика самовпевненість, а потім – запізніле каяття».

Телесфор Ґелґотун нарешті підвів голову

– І що тепер? – запитав.

– У мене тільки один вихід – повідомити поліцію, – відповів своїм звичним лагідним голосом Носик.

Ґелґотун покірно кивнув.

– Я вже ніколи не стану головою… – сказав радше собі, ніж Носику, і сховав обличчя в долонях.