Пошуки Невловимої Руки

Напередодні відкриття великої виставки під назвою «Сторіччя Нових Липок» детектив Амвросій Носик отримав листа, від вигляду якого його серце закалатало. Адже він упізнав на конверті знайомий почерк свого вчителя і друга Іполита Вусика.

– Іпцьо пише! – крикнув у бік Куби, який саме смакував кролячим стегенцем.

Куба облишив смаколик, що з ним досі ніколи не траплялося, і вмить опинився біля Носика.

– Читай! – видихнув, злизуючи жир з бороди.

Амвросій хутко розірвав конверт, розгорнув аркуш, прокашлявся і почав голосно читати:

Дорогий друже!

Жаль мені затьмарювати твій святковий ювілейний настрій прикрою новиною, але ти ж знаєш: обов’язок для мене – понад усе. Тож із певних джерел, які не хочу тобі називати, я довідався, що на відкриття вашої виставки збирається дуже неприємний тип, а саме кишеньковий злодій, добре знаний як Невловима Рука. Прізвисько говорить саме за себе: це спритний злочинець, якого непросто впіймати на гарячому. Воно і справді так. Досить сказати, що навіть мені це досі не вдалося. Може, тобі, друже, пощастить більше. Від усього серця бажаю тобі цього.

Упіймати Невловиму Руку тим важче, що він легко перевтілюється в різних осіб. Одного разу це освічений професор, іншого – жебрак, а якось він навіть вдавав зі себе повненьку продавчиню. Проте він не здатен змінити свого зросту і ваги, тож повідомляю тобі, що Невловима Рука десь сто сімдесят сантиметрів заввишки і важить близько ста кілограмів. Тож звертай увагу на людей такої статури.

Вибач мені, що я весь лист присвячую особі, цього не вартій, але справа важлива.

Наступного разу – урочисто тобі це обіцяю – напишу про себе.

На завершення сердечно тебе вітаю, а твоєму неоціненному помічникові Кубі зичу, аби його життя було встелене кісточками.

Щиро відданий тобі – Іполит.

– Іпцьо чудовий! – вигукнув Куба, коли Амвросій закінчив читати. – Він справді чудовий!

– Це тому, що він повідомив нам про гастролі Невловимої Руки? – невинно спитав Амвросій.

Куба не вловив легенької іронії, яка крилася в цьому питанні, і відповів щиро:

– Що ти! Просто він мені таку чудову річ побажав: життя, вистелене кістками!.. – розмріявся Куба. – Хіба буває щось прекрасніше?

– Залежить, для кого… – знехотя кинув Амвросій.

Цього разу Кубу понесло.

– Еее, розмовляти з людьми про кістки – це те саме, що розповідати корові про політ. Порозмовляймо-но краще про Невловиму Руку.

Тепер розмріявся Амвросій.

– Ох, якби ж нам пощастило його впіймати!.. – зітхнув.

– Відчуваю, що вдасться! – запалився Куба. – Нюхом чую! Тільки треба цю справу добре обміркувати. Подумаймо трохи.

І оскільки Носик не мав нічого проти роздумів, вони обоє поринули в цю корисну справу. Опісля влаштували довгу нараду, результати якої Амвросій занотував у своєму блокноті по пунктах:

  • По-перше: податися на відкриття виставки.
  • По-друге: приглядатися до всіх незнайомих учасників урочистостей, які мають близько ста сімдесяти сантиметрів зросту і ста кілограмів ваги.
  • По-третє: з’ясувати, хто із них є Невловимою Рукою.
  • По-четверте: ходити за Невловимою Рукою по п’ятах.
  • По-п’яте: впіймати Невловиму Руку на гарячому.
  • По-шосте: віддати злочинця в руки поліції.

Як бачите, план був навдивовижу простий. Щоправда, деякі його пункти легше було записати, ніж виконати, але – як часто повторював Куба – труднощі існують для того, аби їх… розгризати.

Амвросій дотримувався такої ж думки, тож обоє друзів вкладалися спати в якнайкращому настрої. Щоправда, вночі їх переслідував невловимий кишеньковий злодій, який наснився Кубі в особі двірнички, а Амвросія навідав у вбранні фараона, проте на ранок обидва були в доброму гуморі.

Жартуючи, як зазвичай, вони хутенько поснідали і о дев’ятій вийшли з дому.

Місто привітало їх святковим галасом. На вікнах і балконах майоріли прапори, над вулицями висіли кольорові транспаранти, а під ними видимо-невидимо людей. Усі вони поспішали до виставкового павільйону на міському ринку. Амвросій і Куба влилися в цей святковий натовп і, не опираючись, дозволили йому понести себе.

На місці вони були о дев’ятій тридцять, тобто за півгодини до початку урочистостей. Хотіли ще трохи пройтися по ринку, пороззиратися, але натовп налягав, тож зайняли місце поблизу трибуни і вирішили там почекати на приїзд бургомістра, який мав відкрити виставку.

Бургомістр з’явився за п’ять десята. Він приїхав низькою чорною бричкою і, з гордим виразом обличчя та блискучим циліндром на голові, вибрався на трибуну. Його привітали оплесками і гучним тушем оркестру пожежників. Бургомістр великодушно вислухав одне й друге, а тоді подав рукою знак, що хоче промовляти. Запала тиша, і в ній залунали слова про місто-ювіляра, його історію, красу і заслуги, про працьовитість його жителів і мудрість правителів… Бургомістр промовляв так пристрасно, що, здавалося, ще мить – і він, попри свою огрядність, злетить до хмар. На щастя, до цього не дійшло, і бургомістр промовляв далі, пробуджуючи в серцях навіть найскромніших новолипчан гордість за те, що вони живуть у цьому місті.

Після промови, яку також зустріли оплесками і оркестровим тушем, бургомістр зійшов із трибуни, підійшов до стрічки, що закривала вхід до павільйону, і розрізав її великими ножицями, які йому подала дівчинка в строї краків’янки.

Отож виставку відкрили, і Амвросій із Кубою могли братися за здійснення свого плану. Та оскільки вони також мешканці Нових Липок, то вирішили насамперед відвідати виставку.

– Навряд чи злодій почне красти в присутності бургомістра, – висловив сподівання Носик.

Із такою впевненістю обоє увійшли до павільйону. Виставка була поділена на три частини: «З історії Нових Липок», «Великі сини нашого міста» та «Діяння наших рук». Вони оглянули їх по черзі. У першій частині було зібрано старі фотографії, пам’ятки і документи з історії міста. Найцікавішим експонатом цієї частини експозиції був столітній молоток, яким колись забивали кілочки, закладаючи теперішній ринок. Сьогодні на нього годі було дивитися без зворушення. Родзинкою другої частини виставки стали портрети славетних новолипчан, серед яких особливої уваги заслуговував портрет Полікарпа Зизоокого, винахідника рожевих окулярів. Художник, що намалював його портрет, навдивовижу вдало схопив погідну безтурботність, яку випромінювало обличчя винахідника. На жаль, згідно з ухваленими правилами, на виставці не було портретів живих осіб. Якби не це, то в галереї славетних новолипчан напевно був би Амвросій Носик. Принаймні на цьому наполягав Куба, хоча його господар слабо протестував. Третя частина виставки була присвячена виробам новолипчанського ремесла. Тут було й вишукане взуття, і вигадливі гаманці, шедеври кондитерів і знамениті новолипчанські рогалики, дива, викувані із заліза і коштовності із золота. Десятки речей засвідчували великий хист місцевих ремісників.

Амвросій саме розглядав декоративні замки, викладені в одній з вітрин, коли його прошив окрик, який пролунав за кілька кроків.

– Мій годинник! – лунав розпачливо чийсь голос. – Вкрали мій годинник!..

«Отже, Невловима Рука вже тут і працює», – подумав Носик і в кілька кроків опинився поруч із постраждалим. Швидко роззирнувся довкола. У його полі зору перебувало троє осіб, які, судячи з їхнього вигляду, могли би бути невловимим кишеньковим злодієм. А саме: висока пишнотіла пані в капелюшку, який скидався на квітник, із парасолькою в руці і виразними вусиками під носом; чоловік у просторому сірому плащі, який, заклавши руки за спину, байдуже приглядався до сусідньої вітрини; тип, схожий з вигляду на… професора-пенсіонера, який пильно роззирався на всі боки.

– Хтось із цієї трійці – Невловима Рука, – шепнув Амвросій Кубі. – Візьмемося насамперед за ту пані з ботанічним садочком на голові. Її буде найлегше перевірити. Досить почути її голос.

Пані, наче відчувши, що про неї говорять, розштовхуючи роззяв, рушила до виходу. Амвросій, ні на мить не вагаючись, подався за нею.

– Вона марширує, як наполеонівський піхотинець, – пробурмотів Куба.

Обоє розсміялися і наддали ходи. Коли порівнялися з пані, Амвросій скинув капелюха і заговорив так ґречно, як лиш міг:

– Щиро перепрошую! Чи мої очі мають приємність бачити шановну пані Зефірину Квітничкову?

Щойно вимовивши ці слова, він одразу пошкодував про сказане. Так звана Зефірина Квітничкова прошила його нищівним поглядом, стиснула пальцями парасольку і верескнула на цілий ринок:

– Що ви сказали? Зефіринда? Це я Зефіринда? Ану втікайте звідси, бо як уперіщу парасолею, то буде вам десять Зефіринд.

Жінка! Не було ані найменших сумнівів, що це жінка!

Амвросій не став чекати, доки побачить аж десять екземплярів войовничої дами, і з усіх ніг рвонув геть. За кільканадцять кроків він зупинився, витер спітніле чоло і драматично зітхнув:

– Боже, яке ж воно небезпечне, переслідування злочинців!..