Сумний кінець Невловимої Руки

Вони з Кубою знову засміялися і вирішили взятися за другого підозрюваного – професора-пенсіонера. Тож вони повернулися в павільйон і легко виловили з натовпу постать згадуваного виховника молоді. «Професор» стояв біля вітрини із золотими виробами, вдаючи, що захоплено щось роздивляється, але уважний спостерігач легко би зауважив, що його очі бігають неспокійно туди-сюди.

– Підозрілий тип, – упевнено сказав Куба.

Амвросій не заперечував, і з того моменту вони з Кубою не спускали чоловіка з очей. Ходили за ним по п’ятах, затримувалися біля тих самих вітрин, відпочивали на сусідніх лавочках, пили лимонад у тих самих кіосках…

Після двогодинного вештання по ринку і по місту, під час якого не відбулося нічого підозрілого, «професор» явно зголоднів, бо зайшов до бару «Жирна кістка». Через це перед Кубою постала серйозна дилема. «Якщо хтось вирішив пообідати в товаристві собак, – думав собі, – то він не може бути поганою людиною». Однак тут же згадав, що Пончика і Шпичку він також колись тут зустрів, і підозри знову повернулися.

Однак Куба не встиг з’ясувати, слушні його сумніви чи ні, бо раптом їх зауважив «професор». Побачивши детектива й собаку, він мало не вдавився. У його очах спочатку з’явився подив, а тоді – лють. Кілька секунд він приглядався до Носика, далі щось вирішив, зірвався з-за столу і, як грозова хмара, посунув на нього.

– Сто тисяч пригорілих котлет! – прогримів він. – Хто ви взагалі такі і навіщо тягаєтеся за мною, як голодний лис за жирною гускою?

Цей грім не справив на Носика особливого враження. Він дивився «професорові» просто у вічі і думав, з ким має справу: з винятково зухвалим злочинцем чи з цілковито невинною людиною?

Коли громи стихли, він сказав:

– Перш ніж я відповім на ваше запитання, маю два прохання. По-перше, говоріть, будь ласка, трохи тихіше, бо в дитинстві в мене часто боліли вуха, і відтоді я не терплю крику. І по-друге, сядьте, будь ласка, бо я не люблю, коли на мене дивляться згори.

Спокійний і сповнений гідності тон Амвросія трохи остудив злого «професора». Він видихнув із себе залишки гніву і опустився в крісло.

– Добре. Я виконав ваше прохання. А тепер скажіть нарешті, що вам від мене треба? Ви зі мною граєтесь у злодіїв і поліціянтів, чи що?

Носик здригнувся. Випадковість із тими «злодіями та поліціянтами» чи свідома гра? Він відповів із загадковою міною:

– Може…

Обличчя «професора» викривило щось, що, мабуть, мало бути усмішкою.

– Ну то побавмося, пане злодію! – викрикнув.

– Чого б це я мав бути злодієм? – здивувався Носик. – Може, ця роль більше підійшла б вам?

– Ні, – рішуче заперечив «професор». – Я можу бути тільки поліціянтом.

– Можна дізнатися, чому?

– Бо я – поліціянт, – пролунала подиву гідна відповідь. – Ось уже тридцять років.

Носик остовпів.

– Ви по… поліціянт? – ледве вимовив.

Так званий професор тихенько захихотів.

– А ви, певне, думали, що розмовляєте з китайським імператором, еге ж?

Носик досі не міг повірити.

– Можна глянути на ваше посвідчення?

– Звичайно. Це буде доволі рідкісний випадок перевірки документів поліціянта особою, яка не має на це права.

«Професор» сягнув рукою в кишеню і показав Носикові відповідний документ.

– Інспектор Бальтазар Бджілка, – прочитав упівголоса Амвросій і раптом вибухнув нестримним сміхом.

Бальтазар Бджілка вороже дивився на нього.

– У вас доволі дивне почуття гумору, – зауважив.

Носик витер тильною стороною долоні очі, які сльозилися від сміху, і сказав:

– Про почуття гумору зараз поговоримо. Може, ви спочатку захочете подивитися на оце! – і подав інспекторові своє посвідчення.

Тепер вони помінялися ролями. Інспектор поглянув на документ, здивовано закліпав очима, перевів погляд на Носика і вигукнув:

– То ви Амвросій Носик? Відомий детектив Амвросій Носик?!

Задоволений Амвросій підтакнув.

Аж тепер, коли вже не залишилося жодних сумнівів, хто є хто, Бальтазар Бджілка так зареготав, що всі в залі витріщилися на нього. Амвросій приєднався до нього, і декілька хвилин за їхнім столиком панували дикі веселощі. Навіть Куба трусився на радощах.

Першим опанував себе інспектор Бальтазар Бджілка.

– Тож тепер, коли ми вже знаємо, хто є хто, – почав він, – може, ви мені скажете нарешті, навіщо ходили за мною дві години тінню?

Носик засоромився.

– Я, було, подумав, що ви – відомий кишеньковий злодій, якого я хотів упіймати на гарячому, – зізнався він. – Мені описали його зовнішність, і ви цьому описові відповідаєте…

– Ви говорите про Невловиму Руку? – зацікавився інспектор.

– Так. Ви його знаєте? – своєю чергою пожвавився Носик.

– Чи знаю я його? Звісно! Я тут через нього. Я приїхав за ним із нашого міста і маю таку ж ціль, що й ви: упіймати його на гарячому.

– Чи це був отой чоловік у просторому сірому плащі, що стояв поблизу вас, коли вкрали годинник?

– Так. Але він не крав того годинника. Я стежив за ним від моменту, як він увійшов на виставку, навіть на мить не спускав очей із його рук, і можу поручитися, що ті руки нічого не крали. Невловима Рука постійно тримав їх закладеними за спину, наче прагнув показати всьому світові, що не має злодійських намірів.

– Дивно, – замислився Носик. – З цього мало би випливати, що Невловима Рука «працює» не сам.

– Схоже на те, – визнав інспектор. – Але ми не перевіримо цього, сидячи в цім затишнім барі. Пропоную повернутися на виставку і подивитися, що там діється.

– Підемо разом? – запитав Носик.

– Ні, окремо. Я погуляю трохи павільйоном, а ви займетеся тільки Невловимою Рукою. Рано чи пізно він залізе в чужу кишеню.

– А може, ви самі хотіли за нього взятися? – запропонував Носик. – Ви ж приїхали з цією метою.

– Ні, – відрізав інспектор. – Ви набагато краще підходите для цього. Мене він може знати. Ми ж бо живемо в одному місті.

– Ну раз так, – охоче погодився Амвросій, – то я візьмуся за нього.

Вони попрощалися вже як друзі, визначивши годину й місце зустрічі, і Амвросій з Кубою подалися на свято.

Там і надалі було гамірно та людно. Одні групки відвідувачів прямували до павільйону, інші виходили з нього і розливалися по площі. У повітрі перехрещувалися привітання та вигуки продавців, які розклали свій крам і все нахвалювали, починаючи від великих пряничних сердець і закінчуючи мухоловками.

У цьому натовпі також був Невловима Рука. Амвросій побачив, як той підходив до бороданя, який малював на замовлення портрети відвідувачів. Злодій затесався в гурт, що оточив митця, і приглядався, як той працює. Його руки при цьому були виклично закладені за спину.

Носик нахилився до Куби.

– Пильнуй за цими руками, – прошепотів. – І ні на мить не спускай їх з очей!

Куба мовчки махнув головою.

Невловима Рука тим часом підсунувся підозріло близько до молодого чоловіка, який позував для портрета, і якийсь час приглядався до ескізу його обличчя. Потім широко позіхнув і повільно відійшов. Носик хотів рушити за ним, але спершу вирішив подивитися, на що схожий так швидко намальований портрет. Тож він зайняв місце, яке перед тим звільнив злодій, і кілька хвилин дивувався вправності художника. Невдовзі портрет був готовий, і його власник сягнув до кишені по гроші. І зблід. Кишеня була порожня. Якусь мить він марне в ній порпався, а тоді скрикнув:

– Мене обікрали! Забрали всі гроші!

Далі Носик не слухав. Потягнув Кубу і помчав за Невловимою Рукою.

– Ти стежив за руками? – спитав пса.

– Так, як ти казав. Він увесь час тримав їх нерухомо за спиною. Він не міг вкрасти ці гроші.

– Хто ж тоді? – спохмурнів Носик. – Тільки він міг непомітно залізти в кишеню цього молодого чоловіка. Він стояв просто за ним.

– А може, його хтось обікрав ще до того? – роздумував пес уголос. – Це ж не мусило трапитися саме біля художника.

– Я теж так думав, – сказав Носик. – Але це не може бути випадковістю, що скільки разів щось зникає, стільки раз біля потерпілого опиняється Невловима Рука. Щось за цим криється, тільки що?

Наразі вони не знайшли відповіді на це запитання, проте легко знайшли Невловиму Руку, якого тепер зацікавило акробатичне шоу у виконанні місцевого спортивного товариства з невигадливою назвою «Геркулес».

Детектив Носик присів на лавці за кілька кроків від спортсменів і далі ламав собі голову над загадковими крадіжками. «У чому ж тут таємниця? – думав. – Адже я бачив, що він не крав цих грошей, а все ж таки переконаний, що це саме він».

Детектив отямився, бо хтось різко шарпнув його за рукав. Це Куба, сильно чимось стривожений, подавав йому незрозумілі знаки.

– Що трапилося? – запитав він, не зауваживши нічого підозрілого.

– Руки! – шепнув Куба. – Глянь на його руки!

– Я нічого не бачу, – приглядався Амвросій. – Він тримає їх так, як завжди.

– Ой-ой! – втрачав терпець пес. – Оса! Ти не бачиш оси?

А й справді! По лівій руці злодія повзла оса, а він зовсім на це не реагував!

– Неможливо, щоб він цього не відчував, – гарячкував Куба. – Тож чому він не відмахнеться рукою від комахи?

Амвросій підтакував і водночас напружено думав. Відчував, що він уже за крок від розв’язання загадки, що за мить зруйнується та чорна стіна, яку він марно намагався пробити, і дуже напружено чекав на цей момент.

– Знайшов! – раптом викрикнув здушеним голосом. – Знайшов розгадку! Ох! Та це ж елементарно просто! Якби не твоя спостережливість, друже, я би ніколи до цього не додумався. Ти заробив величезну кістку!

– Кажи зрозуміліше! – облизався Куба.

– Пізніше! – відмахнувся Носик. – Зараз мусимо якнайшвидше знайти Бальтазара Бджілку і… якесь пристойне яблуко.

– Що? – витріщив очі Куба.

– Яблуко! Звичайне яблуко! – повторив Носик і схопився з лавки.

Далі події розвивалися з блискавичною швидкістю. Інспектора Бджілку Амвросій розшукав у павільйоні, яблуко купив у здивованої продавчині і, сховавши його до кишені, подався разом із Бджілкою та Кубою на зустріч з Невловимою Рукою.

– Що це все означає? – допитувався дорогою інспектор Бджілка. – Що ви надумали?

Обличчя Амвросія осяяла тріумфальна усмішка.

– Викриття Невловимої Руки! – відповів, залишаючись глухим до наступних запитань.

Злодій явно занудьгував на спортивному шоу, бо сидів на тій самій лавці, на якій Носик зробив своє відкриття, і звичайнісінько собі засмагав. Його руки були незмінно закладені за спину, а лице виражало глибоку вдоволеність життям. Він помітив чоловіків і пса, що наближалися, але не звернув на них особливої уваги.

А вони тим часом хвилювалися все більше. Носик стискав яблуко в кишені, а Бджілка і Куба аж впріли від чекання. Знали, що за мить ось-ось станеться щось незвичайне, але не мали уявлення, що саме.

Від лавки, на якій сидів Невловима Рука, їх відділяв тільки один крок.

І раптом сталося! Носик витягнув руку з кишені, вигукнув: «Ловіть яблуко!» – і кинув його в бік злодія. Тієї ж миті трапилася дивовижна річ: з-під широкого плаща кишенькового злодія вигулькнула пара рук і схопила фрукт. Друга пара нерухомо стирчала позаду…

– Ти попався, Невловима Руко! – звитяжно оголосив Носик.

Злодій навіть не намагався захищатися. Він зрозумів, що майстерно підроблена пара штучних рук, яку він носив позаду для прикриття, зараз стала неспростовним доказом його злочинної діяльності…

Отак закінчилася кар’єра Невловимої Руки. І таким був третій великий успіх детектива Носика і його пса. Успіх, який, як і два попередні, здивував Нові Липки і заслужено прославив обох приятелів.

Попередній пост

Пошуки Невловимої Руки

Напередодні відкриття великої виставки під назвою «Сторіччя Нових Липок» детектив Амвросій Носик отримав листа, від ... Читати далі