Під квітковою парасолькою

– Мамо, сьогодні я усміхався так часто, як ти цього хотіла, – сказав наступного вечора Миколка.

– У такому разі залюбки розповім тобі про ще одну пригоду Миколки.

Хороше було веслувати у світлі призахідного сонця. Час від часу хлопчик спостерігав за рідкісною мушлею або гарною рибкою у воді, інколи він бачив незнайому рослину, яку несла хвиля, або птаха, що сідав на його човен, щоб перепочити. Хлопчик озирнувся. «До побачення!» – промовляли до нього багряні гори, вигляду яких йому не забути ніколи.

На світанку він помітив жовту смугу суходолу, яка м’яко виступала в море. Переконавшись, що човен безпечно пристане до берега, хлопчик зручно вмостився і заснув глибоким сном.

Його розбудило цвірінчання птахів – такого співу він ніколи раніше не чув. Ранок дихав свіжістю і бадьорістю. Хлопчик уже не відчував тієї втоми, яка була звечора. Він сів, розглядаючись довкола. «Яке зелене повітря!» – захоплено промовив про себе. І справді, від розмаїття чарівних рослин, між якими пробивалися промені ранкового сонця, повітря видавалося зеленкуватим. Старі дерева кидали тінь на низькорослі рослини, а ті у відповідь обдаровували багатством форм і кольорів. Здавалося, що тут усе на своєму місці, незважаючи на те, що їх ніхто спеціально не садив. Таткові поля, хоч і були чудовими, однак виглядали інакше. Барвисті квіти росли безладно, однак ніщо не свідчило про брак смаку. Рослини вільно обирали собі сусідів і прекрасно почувалися серед них. Посеред величних дерев, папоротей, ліан, мохів, квітів і трав розгулювали тваринки, поглинуті власними справами.

Миколка здогадався: тут немає людей. Острів його полонив. Він завжди думав, що навколо його хатинки ростуть найпрекрасніші дерева на світі, однак тутешні пейзажі були просто казковими. Його серце сповнилося радістю: як добре, що на світі є такі чудові закутки! «Це моя найкраща прогулянка», – подумав хлопчик, розглядаючи своє відображення в струмку.

На острові росли квіти, які дуже нагадували справжні парасольки. Вони утворювали над водою барвистий тунель. Їхні пелюстки були прозорими, помережаними тоненькими прожилками. Коли вони відцвітали, то закривалися подібно до парасольок. Пізніше з них рясно висипалися чималі насінини, що за кілька днів проростали новими парасольковими дивами.

Миколка сів під однією з таких квіток і відчув себе, наче в кольоровому наметі. Він не противився, коли до його кишені впало кілька округлих насінин. Квіти були такими гарними, що йому захотілося посадити їх колись біля свого дому.

Потім хлопчик з усією старанністю, на яку був здатен, намалював усе, що побачив: птахів із дивовижним пір’ям, рибок із блискучою лускою, які виринали з води, ніжних метеликів, мурашок, сонечок та інших тваринок, назви яких не знав, а ще квіти з чудесними суцвіттями, ліани, лишайники і трави. Закінчивши малювати, маленький мандрівник подумав: «Хто мені підкаже, чи був тут Пустельник? Хто допоможе дізнатися про все?»

Миколка вирушив на пошуки Книги.

Пополудні він дістався великої галявини. Бджоли завзято дзижчали над медунками, зайці прислухалися до якихось звуків, що долинали здалека, дятли стукали по деревах, вишукуючи короїдів. Галявина лежала посеред острова. Маленький мандрівник з цікавістю розглядав місцевість, аж раптом його погляд зупинився на предметі, який не вписувався в ландшафт. Це була стара, трохи крива з одного боку, дерев’яна діжка, вкрита до половини мохом і плющем.

– Як вона тут опинилася? – міркував уголос хлопчик. – Можливо, її викинуло на берег? Одначе як вона сюди потрапила? – Адже, щоб дістатися галявини від узбережжя, треба йти півдня.

– Це Пустельник! – Миколка аж вигукнув від несподіваного відкриття. – Мабуть, Пустельник прикотив сюди діжку і заховав у ній свій рукопис! – У хлопчика не залишалося сумнівів.

Обруччя діжки ледве втримувало трухляві дошки. «Ще трохи – і від діжки не зосталося б ані сліду», – подумав він. Миколка обережно відігнув одну з дощечок і побачив на дні два висушених, твердих, наче жерсть, листки десертника, між якими Пустельник колись вклав свій рукопис. У ньому старанним почерком було виведено: «НЕ ЗНИЩУЙ ПРИРОДУ».

Хлопчик пригадав собі слова, які часто повторював тато: «Природа – це безцінний дар, який отримав кожен. Не можна її нищити».

Миколка розумів Пустельника, а нині зрозумів краще татка. Маленький мандрівник почувався на цьому острові дуже щасливим. На ньому було настільки гарно, що рука не піднялась би, щоби щось знищити. Він не раз спостерігав за тим, як радів тато, коли бував серед улюблених рослин на свіжому повітрі. Батьки часто-густо нагадували йому про те, щоб цінував зелені дари, небесну блакить і живих істот, які мешкають на планеті разом із людьми. Для маленьких жителів його рідного острова це була цілком природна й очевидна річ.

Зелений острів глибоко запав Миколці в душу. Вгамувавши спрагу джерельною водою та наповнивши нею свою баклажку, хлопчик рушив далі.

* *

– Матусю, чи Миколка потрапив на Останній острів?

– Завтра розповім, що було далі.

– Мамо, а можна посадити на нашому подвір’ї якесь дерево?

– Поговори про це з бабусею. Думаю, вона порадить тобі щось. Однак пам’ятай, що за деревом треба доглядати.

– Як гадаєш, я міг би якось назвати своє дерево?

– І як би ти назвав його?

– Наприклад… дерево Пустельника?

– Блискуче! Спи спокійно, синку. Добраніч!