Як вчилися терплячості на Зорепадному острові

– Коли нарешті Миколка осягне мету своєї мандрівки?

– Попереду в нього ще чотири острови, синку.

– До якого ж він добереться сьогодні?

– Слухай…

Хлопчик завзято веслував на своєму човнику, який лагідно погойдувався на хвилях океану. Вже сутеніло, коли перед його очима замайоріла на обрії маленька смужка материка. Миколка страшенно зрадів.

Він розумів, що на нього чекає ще одна пригода, що з кожною хвилиною все ближчим стає до нього Останній острів – мета його подорожі. Діставшись уночі нового острова, маленький мандрівник завмер від подиву: на землю рясно падали великі зірки, заливаючи небувалим сяйвом небосхил. Миколка лише одного разу бачив, як падає зірка. Однак тільки-но він загадав бажання, як вона зникла. А тут зорі падали безперестанку. Хлопчик зійшов на берег як зачарований. Він не зводив очей з неба, дивом дивуючись. Маленький мандрівник подумки назвав місцевість, до якої потрапив, Зорепадним островом.

Раптом хлопчик відчув різкій біль у нозі. Він необережно наступив на щось гостре, що глибоко врізалося в підошву. Зціпивши зуби, Миколка мало не розплакався. Кожен крок супроводжувався нестерпним болем. Здалека виднілися вогники світла, але як дістатися туди? Він ліг на м’яку траву і затужив за мамою. Мама завжди піклувалася про нього, коли він хворів, вміла угамувати його біль. Згорнувшись калачиком, хлопчик за якусь мить заснув.

Коли він прокинувся, побачив дівчинку, що пильно приглядалася до нього. Миколка страшенно їй зрадів. Дівчинка заговорила:

– Мене звуть Маринка, а тебе?

– А я Миколка. Уже багато днів мандрую на Останній острів, щоб знайти Книгу Пустельника.

– А що скоїлося з тобою?

Миколка глянув на ногу, яка набрякла і дуже боліла: у підошву глибоко впивалася мушля.

Дівчинка, не чекаючи на відповідь, допомогла йому підвестися і сказала:

– Треба обов’язково познайомити тебе з моїми батьками.

Діти поволі рушили дорогою, яку показувала Маринка. Її батьки радо привітали Миколку. За сніданком хлопчик поділився тим, які мав пригоди, розповів, куди прямує. Татко дівчинки уважно оглянув зболілу ногу Миколки, потім обережно витяг із підошви гостру мушлю. Чоловік дістав зілля, яке сохло в них за вікном, приготував настій і став прикладати примочки до хворого місця.

– Чи, бува, Ви не знаєте, де Книга Пустельника? – запитав Миколка, коли перев’язали його ногу.

– Знаю, – відповів тато дівчинки.

– О, то ходімо туди чимскоріш! Я хочу негайно вирушити в дорогу! – кваплячись вигукнув Миколка.

– Розумію, – усміхаючись відповів чоловік, – що тобі не терпиться якнайшвидше потрапити на Останній острів, але спершу твоя нога повинна остаточно загоїтися.

– О, ні! – озвався хлопчик. – Погляньте, я почуваюся вже значно краще. Він спробував стати на ногу, але, відчувши різкий біль, замовк.

– Друже, – сказав тато дівчинки, – подумай, що буде, коли тобі стане гірше під час подорожі. Чим промиватимеш рану в дорозі? На тебе чекає далека мандрівка… Тобі потрібні сили, щоби подолати таку велику відстань.

– Але ж… – почав Миколка.

– Ходімо, мені здається, що Пустельник приберіг дещо для тебе на нашому острові.

І він повів хлопчика до прибережного маяка.

– Цей маяк, – сказав він, – дуже старий, він стоїть тут з давніх-давен. Колись маяк настільки сподобався Пустельнику, що він оселився біля нього. Мудрець ночами вдивлявся в океанську далечінь, записуючи свої мудрі думки. Саме тут він і залишив уривок своєї Книги.

Хлопчик обережно піднявся кам’яними сходами нагору. Маяк був такий високий, що з нього можна було розгледіти увесь Кораловий архіпелаг. Тато Маринки підвів Миколку до телескопа, і тому на якусь мить видалося, що він крізь телескоп бачить вдалині вічнозелені дерева, а під ними – рідний дім.

Коли Миколка досхочу насолодився прекрасними краєвидами, чоловік вказав йому на напис, який висів у рамці на стіні: «БУДЬ ТЕРПЛЯЧИМ».

Хлопчику здалося, що Пустельник написав їх саме для нього. Татко Маринки усміхнувся і сказав:

– Чи ще наполягатимеш на тому, щоб негайно покинути наш острів?

– Так, Ви маєте рацію. Почекаю, доки загоїться нога, а тоді попливу далі.

Хлопчик забрав із собою віднайдений скарб.

«Будь терплячим, будь терплячим…» – подумки повторював він. Пригадав своїх батьків. Тато терпляче доглядав за своїми саджанцями. Ніколи при цьому не сердився. Знав, що є речі, яких не можна пришвидшити. Що не робив – робив старанно, присвячуючи кожній справі стільки часу, скільки було потрібно. Очевидно, мама також прислухалася до того, що говорив Пустельник, оскільки з дивовижною терплячістю неквапом виконувала свої хатні обов’язки. Миколка подумав про те, що його батьки були по-справжньому щасливі. Усміхнувшись до себе, хлопчик пішов бавитися зі своєю новою товаришкою – та бігала пагорбами і повторювала рахуванку-забавлянку, якої навчилася від своєї мами:

  • «Фіку-міку, фіки-ки.
  • Намистинки попливли.
  • Фікі-мікі, фіка-ка,
  • Стара Книга Пустельника».

Завдяки дбайливому догляду добрих людей рана на нозі Миколки швидко гоїлась, з кожним днем хлопчик ставав усе міцнішим. Він сумлінно дотримувався поради Пустельника, а тому терпляче очікував на цілковите одужання. Нарешті настав той день, коли Миколка міг вирушити в дорогу. Маринка зняла намисто, яке завжди носила на шиї, і простягла його хлопчикові на прощання:

– Візьми на згадку моє намисто. Я зробила його з гарбузового дерева.

Намистин було дев’ять. На кожній із них виднілося маленьке зображення, яке дівчинка намалювала власними руками.

– Я часто піднімаюся на маяк і там через телескоп спостерігаю за островами Коралового архіпелагу. Уявляю собі, що десь на них так само мешкають люди. Погожої днини мені вдається навіть розгледіти обриси тих чи інших речей.

Миколка уважно розглядав намистини. На першій намистинці Маринка намалювала високі дерева.

– Та це ж мій острів! – зраділо вигукнув хлопчик. На другій він побачив веселку. На третій – фіолетові гори, а четверта була зеленою, наче Зелений острів. Ще одна була сірою, як попіл, тому нагадала йому Спопелілий острів. Він уже не сумнівався, що намистинка із зіркою вказує на Зорепадний острів. Його погляд затримався на інших намистинах.

– А потім… Що ти бачила потім, Маринко?

– Чотири вежі. Їх було чітко видно через телескоп.

– А ця? – запитав Миколка, розглядаючи ще одну намистину.

– Мабуть, трохи згодом дізнаєшся.

Остання намистина була звичайним маленьким уламком дерева.

– А це таємниця, – промовила Маринка. – Коли доберешся до Останнього острова, вирішиш сам, що на ньому намалювати.

Миколка подякував своїй товаришці за чудовий дарунок. Поклавши його в рюкзак і попрощавшись з усіма, він помандрував далі.

* *

– Мамо, як гадаєш, що означали вежі на тій намистині? – запитав Миколка.

– Дізнаєшся, синку, завтра. Будь терплячим…

Попередній пост

Порятунок Спопелілого острова

– Матусю, бабуся погодилася посадити дерево на нашому подвір’ї. – Миколка радісно сповістив мамі свою ... Читати далі

Наступний пост

Забавлянка-рахуванка і відімкнений сейф

– Мамо, сьогодні мені наснився незвичайний сон, – поділився наступного дня Миколка. – Я вже ... Читати далі