Забавлянка-рахуванка і відімкнений сейф

– Мамо, сьогодні мені наснився незвичайний сон, – поділився наступного дня Миколка. – Я вже знаю, що трапилось на острові з чотирма вежами!

– У такому разі сьогодні ти розповіси, якою була нова пригода Миколки, – вирішила мама.

– Так, я маю розповісти тобі про все.

Миколка радів тому, що прислухався до порад Маринчиного тата, адже з хворою ногою подорож давалася б значно важче. Веслуючи, хлопчик думав про те, що Маринка, мабуть, спостерігає за ним крізь телескоп. Тому час від часу озирався, щоби помахати їй рукою або пустити сонячного зайчика.

Часами він схилявся над водою, щоб виловити веселковий бурштин для мами. Уявляв собі, як вона зрадіє подарунку. Миколка вдивлявся в далечінь, намагаючись розгледіти чотири вежі, аж поки пополудні вони не замаячіли на горизонті. Вежі немовби роззиралися навкруги і були візитівкою Сьомого острова.

Наближаючись, хлопчик поступово відкривав для себе небачену досі місцевість. Тут усе було збудоване із сірого грубого каменя: і вежі, і будинки. Вулички були вимощені бруківкою. Лише де-не-де виднілася зелень. Острів мав гнітючий і непривітний вигляд. На ньому мешкали похмурі люди. Схоже було на те, що їх постійно щось тривожить, що вони увесь час над чимось роздумують. Острів’яни мали зосереджені обличчя і наморщені чола.

Головна вулиця привела Миколку до найвищої на острові будівлі. Він почувався таким маленьким, коли підіймався широкими кам’яними сходами нагору. Хлопчик несміливо постукав у вхідні двері, які грізно нависали над ним, і ті прочинилися. За дверима двоє суворих стражів рукою вказали, куди йти далі. Миколці, який досі нічого не боявся, стало раптом лячно в темному коридорі. У кінці коридору були ще одні масивні двері – провагавшись якусь мить, хлопчик відчинив їх й опинився на порозі великої зали. Вона була щільно заставлена столами, які аж прогиналися під вагою книжок. За кожним столом сидів чоловік, поринутий у роботу.

Атмосфера видавалася дуже напруженою. Багато науковців навіть не помітило появи хлопчика – лише один із них, глянувши на Миколку, ухопився руками за голову і вигукнув:

– Ми ще не готові!

– Не розумію, – щиро здивувався хлопчик. – До чого ви не готові?

– Уже багато років ми чекаємо на маленького хлопчика, який прийде по Книгу Пустельника, але досі не готові її віддати, – промовив той упалим голосом, нервово соваючись на стільці.

Миколка не міг нічого второпати. Він чекав бодай якихось пояснень. Оговтавшись трохи, чоловік пояснив:

– Книга Пустельника захована в потаємному сейфі. Щоб відімкнути його, потрібен пароль. Однак та людина, яка знала його, обдурила нас, а потім безслідно зникла. Відтоді ми безперервно працюємо над тим, щоб відновити пароль. Я привіз із сусіднього острова найкращі словники і довідники, та все даремно. Нам видається, що мета близько, однак бракує головного слова, яке допоможе відкрити сховок.

Раптом один із вчених рвучко підвівся зі стільця і, затинаючись з хвилювання, вигукнув на всю залу:

– Бі-лі-гри-би! Бі-лі-гри-би! Так! Бі-лі-гри-би! – і вибіг з приміщення.

Миколка усе більше дивувався.

– Це триває роками… – у голосі чоловіка бринів усе виразніший розпач.

Миколка хотів уже запитати, що саме триває роками, як ще один вчений підстрибнув на стільці і вигукнув:

– Любі мої! Є, є! Ро-га-ли-ки! Ро-га-ли-ки! – і майнув услід за своїм колегою.

За мить прожогом стрімголов вилетів третій, махаючи аркушем з нотатками і вигукуючи:

– Па-ште-ти-ки! Справді! Паштетики!

Згодом вони повернулися назад, розчаровані та похнюплені, і знову засіли за стоси книжок.

– Куди вони так бігають? – спантеличено запитав Миколка.

– Вони бігають до сейфа, щоб випробувати пароль. І, як бачиш, усе марно. Усе марно…

Коли знову почувся радісний вигук:

– Ось-по-плив-ли-на-ли-сни-ки! На-лис-ни-ки!!! Налисники!

Автор чергового відкриття, незважаючи ні на кого, мугикав собі під ніс «ось попливли налисники, ось попливли налисники», водночас він кумедно підстрибував, показуючи свої закороткі штанці. Миколка не втримався і порснув сміхом. Ситуація, яка складалася, була досить смішною і незрозумілою. Утім, коли він побачив, що самому чоловікові не до сміху, споважнів.

– Як звучить частина паролю, яку ви знаєте? – запитав хлопчик.

У відповідь вчені стали дружно повторювати:

  • «Фіку-міку, фіки-ки,
  • … попливли.
  • Фікі-мікі, фіка-ка,
  • Стара Книга Пустельника».

Після слова «попливли» настала пауза.

– Бракує лише одного слова, лише одного… – Миколкин співрозмовник почав нервово ходити туди-сюди.

Миколка замислився, він намагався зрозуміти вченого. Аж раптом його осяяло: хлопчик узяв до рук подароване намисто і проказав уголос рахуванку, якої навчився на Зорепадному острові:

  • «Фіку-міку, фіки-ки,
  • Намистинки попливли.
  • Фікі-мікі, фіка-ка,
  • Стара Книга Пустельника».

У залі запанувала тиша. Вчені підвели здивовані очі на маленького хлопчика: він в одну мить знайшов те, над чим вони билися роками. Миколка рішуче промовив:

– Я впевнений, що це і є те слово, якого бракувало. Я абсолютно впевнений: йдеться про намистинки. Намистинки, які уособлюють Коралові острови!

Ні один вчений не рушив з місця. Запанувала цілковита тиша.

За якусь мить озвався Миколка:

– Чи не могли б ви показати мені сейф? Чоловік, що перед тим розмовляв із хлопчиком, кивнув ствердно головою. Подолавши лабіринт довжелезних коридорів, вони невдовзі добралися до місця. Сейф, якого давним-давно ніхто не відмикав, був вмурований у стіну. Миколка, ставши перед ним, якнайвиразніше проказав:

  • «Фіку-міку, фіки-ки,
  • Намистинки попливли.
  • Фікі-мікі, фіка-ка,
  • Стара Книга Пустельника».

Деякий час нічого не відбувалося, а потім враз почувся скрегіт дверцят, які відкрилися. У глибині сховку лежав аркуш, на якому уже знайомим Миколці почерком було написано: «ЗАВЖДИ ГОВОРИ ПРАВДУ»

Супутник Миколки радісно схопив знахідку:

– Прошу тебе, дозволь перед тим, як попрямуєш далі, прочитати ці слова місцевим мешканцям, адже ми стільки років не бачили Книги Пустельника!

Решта вчених недовірливо розглядала аркуш.

– Але чому Пустельник залишив тут саме ось цей листок? – запитав Миколка.

– Багато років тому на нашому острові мешкав один володар, який обманював своїх підданих. І це призвело до лиха, – відізвався інший вчений.

Миколка пригадав, як одного разу сказав таткові неправду. Було це навесні. Татко порався в той час на своїй незвичайній грядці, саджаючи на ній свої чарівні рослинки. Тоді він з особливою любов’ю ходив коло саджанця вершкового тортовика, який вперше випустив пагони. Тато дуже ним пишався.

– Будь обережним, синку, – попросив він Миколку, – не бався з м’ячем поблизу цієї грядки. Я вирощую тут рідкісний вид вершкового тортовика, – гордо додав він.

Та якось Миколка знехтував проханням батька: м’ячик впав просто на рослинку і зламав її.

Хлопчик дуже злякався, тому вирішив нічого не казати. За вечерею тато видавався дуже засмученим.

– Знаєш, синку, – сказав він, – хтось зламав мій тортовик. Чоловік подивився малому просто у вічі.

Миколка похнюпився, але не сказав ані слова. Ввечері він довго не міг заснути, усе крутився у своєму ліжечку, перед його очима стояв зажурений батько. На душі хлопчика було кепсько. Вранці Миколка неохоче з’їв сніданок. Розмова за столом не клеїлась. Коли тато взявся до роботи, хлопчик підійшов до нього.

– Татусю, це я зламав вершковий тортовик. Ти мене застерігав, але я не послухався тебе, і мій м’яч полетів на грядку.

Чоловік глянув на сина і промовив:

– Найважливіше те, що ти сказав мені правду. Я знав, що тортовик пошкоджено ударом м’яча, оскільки на піску залишився від нього слід. Лише боявся, що тобі забракне відваги зізнатися в усьому. Це було б значно гірше, ніж зламаний пагінець. Він підійшов до сина і міцно пригорнув до себе. Хлопчик почувався надзвичайно щасливим – у нього наче камінь скотився з душі.

– Татусю, я допоможу тобі ростити тортовик, – пообіцяв Миколка.

* *

«Пустельник був дуже мудрим, – подумав Миколка. – Коли я сказав татові правду, мені стало так легко на серці».

Наступного дня маленький мандрівник поплив далі. Човен плавно рухався над водою, а карамельні весла видавалися легшими, ніж були дотепер. Миколці не терпілося розкрити таємницю наступного острова, дізнатися, що ж означає книга, яку намалювала Маринка. Він дедалі частіше думав про те, що Останній острів близько, зовсім близько…

* *

– Чи тобі сподобався мій сон, матусю?

– Захоплива історія! Солодких снів, синку! Можливо, тобі сьогодні насниться, хто розбив моє улюблене дзеркальце у ванній кімнаті. Я знайшла кілька уламків під ванною… – сказала мама, виходячи з кімнати.

Попередній пост

Як вчилися терплячості на Зорепадному острові

– Коли нарешті Миколка осягне мету своєї мандрівки? – Попереду в нього ще чотири острови, ... Читати далі

Наступний пост

Антиквар з Книголюбного острова

– Мамо, здається я знаю, хто розбив твоє дзеркальце, – нерішуче почав Миколка, вмощуючись у ... Читати далі