Нове життя

У дитячій всім заправляла жінка на ім’я Няня. Інколи вона не звертала уваги на розкидані іграшки, але інколи, наче вітер, вривалася до кімнати та розпихала їх по шафах. Вона називала це «прибиранням». Всі іграшки ненавиділи такі дні, а бляшані дужче за всіх. Кролик не дуже тим переймався, він був вельветовий і приземлявся м’яко, хоч як не кидай.

Одного вечора, коли Хлопчик вкладався в ліжечко, він ніде не міг знайти порцелянову собачку, з якою зазвичай засинав. Няня поспішала і зовсім не збиралася перед сном полювати на порцелянових собачок. Вона просто оглянула кімнату, побачила відкриті дверцята шафи для іграшок і навмання засунула туди руку.

– Ось, – сказала вона. – Візьми свого старого кролика. Сьогодні він з тобою поспить!

І, витягнувши Кролика назовні за вухо, вона тицьнула його Хлопчикові до рук.

Цієї ночі та ще багато ночей поспіль Вельветовий Кролик спав у Хлопчиковому ліжечку.

Спочатку йому було незручно, бо Хлопчик міцно притискав його до себе, інколи навалювався зверху, або так глибоко запихав під подушку, що Кролик ледве дихав. А ще йому не вистачало довгих годин у залитій місячним сяйвом дитячій, коли в будинку панувала тиша. Тужив він і за бесідами зі Шкіряним Конем.

Проте дуже скоро йому сподобалося нове життя. Хлопчик розмовляв із ним, влаштовував для нього чудові тунелі під ковдрою і казав, що вони схожі на нори, в яких живуть справжні кролики. Коли Няня йшла вечеряти і залишала на каміні ввімкнений нічник, вони з Хлопчиком пошепки гралися в чудові ігри. Потім Хлопчик засинав, а Кролик забивався під його тепле підборіддя і мріяв цілу ніч, поки руки друга міцно обнімали його.

Час спливав, і маленький Кролик був дуже щасливим – таким щасливим, що навіть не помічав, як витирається його гарненьке вельветове хутро, як відривається хвостик, як рожевий колір злізає з носа в тих місцях, де Хлопчик цілував його.

Прийшла весна, і вони разом проводили довгі дні в саду, бо куди б не йшов Хлопчик, він брав Кролика з собою. Він катав його в тачці, влаштовував для нього пікніки на траві, будував йому затишні хижки під стеблами малини за квітковими клумбами. Одного разу, коли Хлопчика раптово покликали пити чай, Кролик лишився на галявинці до темряви. Няні довелося спускатися в садок та шукати його зі свічкою, бо Хлопчик не міг заснути без свого вельветового друга. Кролик був геть мокрий від роси, а ще брудний від землі, бо вдень пірнав у нори, які Хлопчик викопав для нього у квітнику.

– Кролика йому треба! Стільки вереску через якусь іграшку! – сварилася Няня, обтираючи знахідку кінчиком фартуха.

Хлопчик сів у ліжечку і простягнув до Кролика руки.

– Дай мені мого Кролика! – сказав він. – І не кажи так. Він не іграшковий. Він Справжній!

І ось тут Кролик відчув себе дуже щасливим – нарешті справдилося те, про що оповідав Шкіряний Кінь. Його торкнулася магія Дитячої Кімнати, і він перестав бути іграшкою. Він став Справжнім. Сам Хлопчик це підтвердив.

Цієї ночі він був надто щасливий, щоб спати. Його маленьке набите тирсою серце ледь не розривалося від любові, а давно побляклі, зроблені з ґудзиків оченята сповнилися такої мудрості та краси, що це помітила навіть Няня, коли наступного ранку прибирала його з ліжка.

– Мушу визнати, у цього кролика й справді розумний вигляд! – мовила вона.