Танок кроликів

То було чудове літо!

Біля будинку, де вони жили, був ліс, і довгими червневими вечорами після чаю Хлопчик любив гратися там. Він брав із собою Вельветового Кролика та, перш ніж піти збирати квіти чи гратися в розбійників між дерев, завжди влаштовував йому затишне гніздечко в папороті. Він був добрим хлопчиком і волів, аби його Кролику було затишно.

Одного разу, коли Кролик самотньо лежав у гніздечку, спостерігаючи, як між його вельветовими лапами сновигають мурашки, поряд із ним з високих заростей папороті вибралися двійко дивних створінь.

То були кролики, майже такі, як він, тільки дуже пухнасті і зовсім нові. Вони були дуже гарно пошиті, бо швів зовсім не було видно. А ще вони дивним чином змінювали форму, коли рухалися. То вони були довгі та худі, а наступної миті товсті та кругленькі, замість того, аби завжди лишатися незмінними, як він.

М’яко торкаючись лапами землі, вони підібралися якомога ближче до Вельветового Кролика. Носи в них тріпотіли від хвилювання. Кролик уважно роздивлявся чужинців, щоб побачити, з якого боку в них стирчить важілець для заводу, бо вже знав – стрибунці мають бути заводними. Проте ніякого важільця він не побачив. Вочевидь, то були кролики якогось нового типу.

Чужинці витріщалися на нього, а маленький Кролик витріщався у відповідь. Їхні носи ані на мить не припиняли тріпотіти.

– Може, встанеш і пограєшся з нами? – врешті спитав один із них.

– Щось не хочеться, – відказав Кролик. Йому дуже не хотілося пояснювати, що він не заводний.

– Пфф! Чого тут хотіти? – здивувався пухнастий кролик. – Це ж просто!

Він стрибнув убік і зупинився, стоячи на задніх лапах.

– Ти просто так не вмієш! – закинув він.

– Вмію! – заперечив маленький Кролик. – Я можу стрибати вище за тебе!

Він мав на увазі, що стрибав набагато вище, коли Хлопчик підкидав його, але не сказав про це.

– А стрибати на задніх лапах ти вмієш? – спитав пухнастий кролик.

То було жахливе запитання, адже задніх лап у Вельветового Кролика зовсім не було. Його нижня частина була пошита цілою, наче подушка для булавок. Тож він нерухомо сидів у папороті, сподіваючись, що інші кролики цього не помітять.

– Я просто не хочу! – сказав він.

Та дикі кролі мають дуже гострий зір. Один із них витягнув шию і все побачив.

– У нього немає задніх лап! – вигукнув він. – Уявіть собі: кролик без задніх лап!

І він розреготався.

– Та маю! – закричав маленький Кролик. – Я маю задні лапи! Я сиджу на них!

– То підведись і покажи їх мені. Отак! – вигукнув дикий кролик і почав крутитися на місці й танцювати, аж Вельветовому Кролику запаморочилося в голові.

– Я не люблю танцювати, – сказав він. – Я б краще посидів.

Насправді йому дуже хотілося танцювати, дивне лоскітливе відчуття пробігло його тілом – він відчув, що віддав би будь-що у світі, аби тільки стрибати, як ці кролики.

Дивний кролик припинив танцювати і підібрався ще ближче. Він опинився так близько, що його довгі вуса торкнулися вуха Вельветового Кролика. Дикий кролик зморщив носа, притис вуха до голови і відстрибнув.

– Він дивно пахне! – вигукнув він. – Він зовсім не кролик! Він несправжній!

– Я – Справжній! – заперечив маленький Кролик. – Я – Справжній! Так сказав Хлопчик!

Він ледь не плакав.

Саме тоді поряд почулися кроки і повз них пробіг Хлопчик. Дикі кролі вдарили лапками об землю й зникли, тільки білі хвости майнули.

– Верніться і пограйтеся зі мною! – кликав маленький Кролик. – Будь ласка, поверніться! Я знаю, я – Справжній!

Відповіді не було, лише мурашки бігали туди й сюди, а там, де зникли двоє чужинців, колихалася папороть. Вельветовий Кролик лишився сам-один.

– Шкода, – думав він. – Чому вони ось так втекли? Чому не схотіли залишитися і поговорити зі мною?

Кролик ще довго лежав дуже тихо, дивлячись на папороть та сподіваючись, що вони повернуться. Та вони не повернулися. Сонце поволі сідало, у повітрі з’явилися білі метелики, а потім прийшов Хлопчик і забрав Кролика додому.

Спливали тижні. Малий Кролик змарнів та подерся, проте Хлопчик любив його, як і раніше. Любив так сильно, що в Кролика поволі випали вуса, рожевий шовк на вушках посірів, а брунатні плями на хутрі поблякли. Він навіть почав втрачати форму і вже майже не нагадував кролика, хіба що для Хлопчика. Для нього він завжди був прекрасним, і малий Кролик зважав лише на це. Йому було байдуже, як він виглядає в очах інших людей, адже магія Дитячої Кімнати зробила його Справжнім, а коли ти Справжній, старість нічого не значить.