Фея

Поки Хлопчик спав і бачив уві сні море, Вельветовий Кролик лежав серед старих книжок у кутку саду, за пташником, і йому було дуже самотньо. Мішок кинули на землю незав’язаним, тож, трохи покрутившись у ньому, він зміг висунути голову назовні і роззирнутися довкола. Кролик тремтів від холоду, адже звик спати в теплому ліжечку, крім того, його шубка так витерлася від люблячих обіймів Хлопчика, що вже анітрохи його не зігрівала.

Зовсім поряд здіймалися вгору зарості малини, високі, як тропічні джунглі. Колись в їхній тіні він грався з Хлопчиком, але ті ранки давно минули. Кролик згадав довгі, повні сонця години в садку, згадав, який він тоді був щасливий, і його сповив великий смуток. Кожна щаслива мить знову промайнула перед його очима, одна краща за іншу – затишні хижки на клумбі, тихі вечори в лісі, коли він лежав серед папороті і маленькі мурашки бігали його лапами. Той неймовірний день, коли він вперше дізнався, що став Справжнім.

Він згадав і Шкіряного Коня, мудрого й ніжного, і все, що той йому казав.

– Навіщо пізнавати любов, втрачати красу, ставати Справжнім, якщо все ось так закінчується? – подумав Кролик, і сльоза, справжня сльоза скотилася по його обдертому носі і впала на землю.

А потім сталася дивна річ. Там, де впала сльоза, з землі виросла таємнича рослина, несхожа на ті, що росли в садку. Між ніжним тонким листям смарагдового кольору причаїлася дивовижна квітка. Це було так красиво, що маленький Кролик забув про сльози і просто лежав, розглядаючи її. І тут-таки квітка розкрилася, і зсередини вийшла фея.

Мабуть, то була найгарніша фея у світі – плаття з роси та перлів, довкола шиї намисто з квітів і у волоссі квіти. Її обличчя нагадувало найдовершенішу квітку усіх часів.

Вона наблизилася до Кролика, взяла його на руки і поцілувала в мокрий від сліз вельветовий ніс.

– Маленький Кролику, – мовила вона. – Ти знаєш, хто я така?

Кролик подивився на неї. Йому здалося, що він десь бачив її обличчя, та він не міг згадати де.

– Я – фея Дитячої Кімнати, – пояснила вона. – Я опікуюся всіма іграшками, які діти колись любили. Коли іграшки старіють, ламаються і більше вже не потрібні дітям, тоді приходжу я, забираю їх із собою і даю їм життя, обертаю на Справжні.

– Хіба я досі не був Справжнім? – здивувався маленький Кролик.

– Ти був Справжнім для Хлопчика, – пояснила фея. – Тому що він тебе любив. Тепер ти станеш Справжнім для всіх.

Вона міцно обійняла маленького Кролика, підняла його на руки і полетіла з ним до лісу.

Там не було темряви, адже з-за хмар тільки-но визирнув місяць. У лісі було дуже красиво, листя папороті сяяло, мов срібло. На галявині між деревами танцювали дикі кролики, аж їхні тіні метлялися по оксамитовій траві. Вони побачили фею, зупинилися і стали в коло, аби подивитися на неї.

– Я принесла вам нового друга, – сказала фея. – Будьте до нього добрі та навчіть усього, що він має знати про Країну Кроликів, бо він тепер із вами назавжди.

Вона ще раз поцілувала маленького Кролика й опустила його на траву.

– Біжи грайся, маленький Кролику! – сказала вона.

Але Кролик якийсь час сидів нерухомо. Він побачив довкола диких кроликів, побачив їхній танок і раптом згадав, що не має задніх лап. Він не хотів, аби вони дізналися, що знизу він схожий на подушку для булавок.

Він не знав, що останній поцілунок феї змінив його назавжди. Маленький Кролик, мабуть, ще довго боявся б зрушити з місця, якби раптом щось не залоскотало йому ніс. Не второпавши до ладу, що відбувається, він підняв задню лапу і почухав його.

Виявилося, у нього були задні лапи! Замість брудного вельвету його вкривало брунатне хутро, м’яке та лискуче, вуха смикалися самі собою, а вуса стали такі довгі, що торкалися трави.

Він стрибнув і неймовірно зрадів, що тепер має задні лапи. Його радість була такою сильною, аж він почав стрибати по траві – вгору, вбік; крутитися на місці, так само, як інші кролики. Він так веселився, що коли врешті зупинився, аби подякувати феї, її вже не було. Але тепер він став Справжнім Кроликом і почувався вдома з іншими кроликами.

Спливли осінь та зима, прийшла весна. Коли настали теплі та сонячні дні, Хлопчик знову вийшов погратися до лісу за будинком. Поки він грався, двійко кроликів вибралися з папороті і задивилися на нього. Один із них мав гладеньку коричневу шубку, а ось на хутрі другого були помітні дивні плями, ніби колись давно цей кролик був плямистим і цятки й досі проглядали. Було щось дуже знайоме в його м’якому носі, у круглих чорних очах.

– Він дуже схожий на мого старого Кролика, який загубився після скарлатини! – подумав Хлопчик.

Він і гадки не мав, що саме так воно й було. Кролик прийшов подивитись на дитину, яка першою подарувала йому Життя.

КІНЕЦЬ