Сніг

Важко сказати, коли саме настає зима, бо приходить вона дуже тихо. Але якщо мама загадує мені вдягати рейтузи, то означає, що чекати лишилося недовго. Сьогодні був день одягання рейтузів. У мене відразу ж з’явилося неприємне відчуття. Принаймні тоді, як я натягнув на рейтузи джинси. Потім тричі обійшов будинок, щоб звикнути до них, і зателефонував Лені:

– Ти вже почала носити рейтузи? – спитав я.

Ні, Лена не почала. Вона почекає, поки випаде сніг.

Покрутившись трохи надворі, ми помітили, що невдовзі й Лені доведеться вдягати рейтузи. Брудні калюжі взялися кригою. А потойбіч фіорду Господь Бог обтрусив найвищі гірські вершини цукровою пудрою.

– Я такий радий, що буде сніг, – сказав я Лені. Атож, напевно, це добре, мовила Лена, але й цього дня вона була не в найкращому гуморі. Я не розумів, що знов було не так; Лена завжди з нетерпінням очікує снігу. Але я не хотів до неї прискіпуватися. Очевидно, то було б намарно.

По обіді мені довелося їхати з татом до тітки-бабуні. Тітку-бабуню не тішило те, що йтиме сніг, признавалась вона, бо їй тяжко його відкидати. Вона дуже старенька. Напевно, я любив би зиму ще дужче, якби і я його не відкидав. Як на мене, то сніг має лежати, поки сам розтане. Чи поки його відкидає тато.

Тітка-бабуня розповідала всілякі бувальщини, а ми з татом наминали вафлі. Відтоді, як надворі дуже похолодало, вони, либонь, здавалися ще смачнішими. Я сидів, підібгавши ноги, на канапі, зовсім близько біля тітки-бабуні, й мені було так добре, що трохи аж незручно. У тітки-бабуні найвеликодушніше й найдобріше серце, яке я знав. Вона має лише одну-єдину ваду, себто плете всілякі речі. До того ж наближалося Різдво. Коли тітка-бабуня вийшла на кухню по вафлі, я швиденько зазирнув у кошик, що стояв за канапою. Там лежало її плетиво й спиці. Ціла купа. Вона завжди на Різдво дарувала нам плетені речі. Дивно, що така вельми мудра людина не розуміє, як нестерпно носити плетені светри. Вони кусаються і, крім того, у них чудернацький вигляд. Куди більше я хотів би мати подарунки, куплені в крамниці іграшок, але на таких сучасних речах тітка-бабуня не розуміється, хоч я намагався пояснити їй це тисячу разів.

Перед від’їздом я зайшов до спальні подивитися на образ Ісуса над ліжком. Тітка-бабуня також зайшла, і я розповів їй, як Лена спробувала зіграти Ісуса, коли впала зі Шпиля. Розповідаючи, я згадав, як мені тоді було страшно.

– Я весь час боюся втратити Лену, – провадив я далі. – Але, напевно, вона не боїться мене втратити.

– Мабуть, Лена знає, що їй нема потреби боятися тебе втратити, – сказала тітка-бабуня. – Ти, Трілле, дуже надійний хлопець.

Я поміркував і визнав, що таки надійний.

– А ви справді, тітко-бабуню, ніколи не боїтеся?

Тітка-бабуня поклала мені на потилицю руку й злегка поплескала.

– Мабуть, іноді трішки боюся, та тільки-но гляну на картину, так і згадаю, що Ісус піклується про мене. Не треба боятися, Тріллуню. То нічого не допоможе.

– Гарна картина, – сказав я і пообіцяв прийти, як випаде сніг.

Я міг би його відкидати, навіть якщо мені то видавалось неприємним заняттям. І тоді тітка-бабуня з добрим, зморшкуватим обличчям пригорнула мене до себе й пообіцяла напекти мені гору вафель – чи відкидаю я сніг, чи ні.

* * *

В неділю випав сніг.

І в неділю померла тітка-бабуня.

Цією звісткою мене збудила мама. Спершу вона сказала, що випав сніг, а потім, що тітка-бабуня померла. То було неправильно. Краще б вона спершу сказала, що вже немає тітки-бабуні, а потім підбадьорила мене тим снігом. Щось у моїй душі обірвалося. Я кілька хвилин лежав на подушці, а мама тим часом гладила мене по голові.

То був дивний день. Навіть тато й дідусь плакали. Сталося непоправне. Цілий світ змінився, бо його покинула тітка-бабуня. А надворі падав сніг.

Урешті-решт я натягнув на себе стьобаний костюм і подався за хлів. Там я ліг просто в сніг. Мої думки вертілися, мов сніжинки, і все змінилося. Учора тітка-бабуня була жива так само, як і я, а сьогодні померла. Мовби я також помер. З дітьми таке трапляється. Троюрідний Ленин брат загинув в автомобільній аварії. Йому сповнилося тільки десять років. Смерть приходить майже так само, як сніг, ніхто не знає, коли він випаде, хоч найчастіше він випадає взимку.

Раптом з’явилася Лена. Вона була в своєму зеленому стьобаному костюмі.

– Я вдягла рейтузи. Чого це ти тут лежиш? Ти схожий на оселедця.

– Тітка-бабуня померла.

– Ох…

Лена сіла в сніг і якусь мить мовчала.

– У неї був інфаркт? – спитала вона трохи згодом.

– Інфаркт, – відповів я.

– Господи, – мовила Лена. – І це саме сьогодні, коли випав сніг.

– Часто буває тяжко усвідомити, що люди помирають, – сказала мама ввечері. Її лікоть був теплий і надійний. Вона мала слушність. Я дечого не міг допетрати. Мені було дивно, що я ніколи більше не побачу тітки-бабуні. – Ти її ще раз побачиш, якщо захочеш, – мовила мама.

Досі я зроду не бачив небіжчиків. Але у вівторок я мусив побачити тітку-бабуню. Мене охоплював страх. Лена казала, що в усіх небіжчиків сині обличчя, а надто в тих, що помирають від інфаркту. Напевно, Маґнус та Мінна також боялися. Лише Крелла сміялася на плечах у тата.

Однак нічого страшного не було. Тітка-бабуня не посиніла. Вона ніби спала. Я майже вірив, що вона розплющить очі. Можливо, вся оця смерть – просто якась помилка? Я довго стояв і дивився на її повіки. Вони не ворушилися. От якби вона звела їх угору, подивилася на мене й сказала: «Який же ти, Тріллуню, гарний!» Я був ошатно вбраний, хоч мертва тітка-бабуня й не могла нічого побачити. Перед тим, як піти, я торкнувся до її руки. Вона була холодна. Либонь, така, як сніг. Зовсім нежива.

Похорон відбувся в четвер, але я перед тим навідався ще раз. З Леною. Бо ж вона також знала тітку-бабуню. Мабуть, Лена вважала, що на похороні дуже нудно. Я не плакав.

– Тепер тітка-бабуня на небесах, – сказала мама, коли ми вернулися додому.

Мені то здавалося неймовірним, оскільки домовину закопали в землю на кладовищі.

– Дідусю, невже це правда? – трохи згодом спитав я. – Невже тітка-бабуня тепер на небесах?

Дідусь, вбраний у святковий костюм, сидів у своєму кріслі-гойдалці й дивився кудись перед собою.

– Авжеж, правда, Тріллуню, суща правда. Зараз там ангелам у небі гарно. А ми сидимо тут…

І він замовк.

Тепер Крихта-Матильда перебувала в жалобі. Весь початок листопада видався тихий, дивний і закиданий букетами квітів. Нам не вистачало тітки-бабуні. Коли це якось до нас додому увірвалася Лена, хряснувши нашими дверима так, що задвигтіли стіни, й сказала:

– Хай тобі грець, пора вже виходити надвір і гратися в сніжки. У тебе ж, мабуть, немає струсу мозку?

Вона стояла в стьобаному костюмі й була неймовірно сердита.

І ми заходилися гратися в сніжки, Лена і я. Загалом у нас непогано виходило. Потім мені заманулося зайти до Лени, адже я хтозна-коли в неї був.

– Тобі не можна, – твердо сказала вона.

Я страшенно здивувався, але в моєї сусідки був такий рішучий вираз обличчя, що я нічого не допитувався. Може, вона тримала вдома в таємниці велетенського різдвяного подарунка?

* * *

Настало Різдво й цього року, але все було інакше, оскільки в нас не гостювала тітка-бабуня. Ніхто не сидів на її місці за столом, ніхто не розгладжував і не згортав паперу з-під різдвяних подарунків і не казав, що негарно викидати такий красивий папір, ніхто не співав скрипучим старечим голосом, коли ми водили навколо ялинки танок, і тепер уже мамі довелося збирати нас біля різдвяних ясел і читати Євангеліє про народження Ісуса Христа. А я не отримав плетеного светра. Можете собі уявити, як мені стало сумно!

Аж увечері до нас навідалась Лена, щоб привітати з Різдвом. Ми гайнули до вікна з канатною дорогою. Я помітив, що Лена зсунула в своїй кімнаті штори. Що саме вона від мене там приховувала? Якщо вона подарувала мені на Різдво звичайнісінькі футбольні щитки, то нічого такого там не могло бути. Уже минуло майже два тижні, відколи я заходив до Лени.

– А небо вище зірок? – спитала Лена, перш ніж я встиг щось спитати.

Я глянув угору й сказав, що, напевно, вище. Тітка-бабуня, мабуть, там разом із ангелами й Ісусом. Вона, очевидно, подарувала їм усім на Різдво плетені светри.

– Тепер у них, напевно, свербить між крилами, – сказав я. – Цебто, в ангелів.

Та Лена, здається, не співчувала ангелам.

– А ще вони, мабуть, наминають вафлі, – відрубала вона.

Потім мені спало на думку: я ще дечого Лені не розповів.

– Я маю спадок. Мені дозволили вибрати особисто для себе в будинку тітки-бабуні якусь річ.

– Тобі можна було вибирати між усіма речами? – перепитала Лена.

Я кивнув головою.

– І що ж ти вибрав? Канапу?

– Я вибрав картину з Ісусом. Вона висить над моїм ліжком. Тож тепер я вже не боятимуся.

Лена довго мовчала. Я думав, що вона кепкуватиме з того, що я не вибрав канапи чи якоїсь іншої великої речі, але вона не кепкувала. Лише вткнулася носом у шибку й зробила чудернацьку гримасу.

Попередній пост

Ленин удар

Одного дня ні з того ні з сього навідався Ісак, хоч ніхто й не хворів. ... Читати далі

Наступний пост

Найсумніший день у моєму житті

Я думав, що тепер, коли тітка-бабуня померла, має минути багато-пребагато часу, аж поки щось іще ... Читати далі