Найсумніший день у моєму житті

Я думав, що тепер, коли тітка-бабуня померла, має минути багато-пребагато часу, аж поки щось іще трапиться. Та не так сталося, як гадалося.

– З тобою все гаразд, Тріллуню? – спитала мама на третій день Різдва.

Вона підсіла до мене, коли я мастив на скибку хліба печінковий паштет, збираючись вечеряти.

– Так, – відповів я і всміхнувся.

– Але тепер, коли Лена звідси поїде, тобі, синку, стане самотньо.

Здавалося, шматок хліба застряв мені в горлі.

– Куди поїде? – спитав я, не дихаючи.

Мама витріщилась на мене, мов на якесь велике диво.

– Хіба Лена не казала, що вона звідси їде? Вони кілька тижнів тільки те й роблять, що пакують речі!

Мама була геть налякана. Я намагався проковтнути шматок хліба, але він просто стояв мені в горлі. Мама взяла мене за руку й міцно її стиснула.

– Мій маленький Трілле. Ти хіба не знав?

Я похитав головою. Мама ще дужче стиснула мені руку. А оскільки я не міг видобути з себе ані слова, то розповіла, що Ленина мама ще з півроку має походити в художню школу, якої вона не закінчила перед Лениним народженням. Недавно вона дізналась, що її знов прийнято до школи, і тому вони перебираються до міста. А житимуть в Ісака. Далебі, невдовзі в Лени буде пристойний тато.

Я сидів, тримаючи в роті шматок хліба з печінковим паштетом і не міг його ані ковтнути, ані виплюнути. То Лена збиралася звідси поїхати? Спакувати речі й поїхати, нічого мені не сказавши! Я бачив, що мама через мене дуже засмутилася. Ще б пак!

То ось чого мені не можна було заходити в будинок! Я так рвучко підвівся, що перевернув кухняного стільця, тоді застромив ноги в Маґнусові черевики й ляснув рукою по живоплоту, минаючи ту кляту дірку. Було так темно, що я перечепився на Лениних східцях і поперхнувся шматком хліба з печінковим паштетом. Закашлявшись, я розлючено відчинив двері, так як їх звичайно відчиняла Лена, і потупав усередину.

Всюди стояли картонні коробки. З-за однієї з них вигулькнула сторопіла Ленина мама. Ми стояли й дивились одне на одного. Раптом я збагнув: не знаю, що казати. Картонні коробки були дуже химерні. Ленин будинок змінився до невпізнання.

Лена сиділа на кухні, але не вечеряла. Я почимчикував просто до неї. Насправді я думав крикнути, як вона сама завжди робила. Мені хотілося крикнути так, щоб у напівпорожній кухні розляглася луна: не можна їхати, нічого не сказавши! Я розтулив рота, щоб прокричати ці слова, однак у мене нічого не вийшло. Лена також була якась не така, як раніше.

– Ти їдеш? – урешті-решт прошепотів я.

Лена обернулась і глянула у вікно. Там відбивалося моє зображення. Ми дивилися одне на одного в темній шибці, а потім Лена підвелася й прослизнула проз мене. Вона зникла в своїй кімнаті й тихо зачинила двері.

Ленина мама випустила з рук усе, що тримала.

– Ти цього не знав, Трілле? – спитала вона й подивилась на мене ще наляканіше, ніж моя мама.

В її косах заплутався клаптичок липкої стрічки. Переступивши картонні коробки, вона пригорнула мене до себе.

– Мені так шкода! Ми часто навідуватимемося в гості. Я обіцяю. Тут же недалечко.

Решту тижня ми з Леною сиділи кожен у своєму будинку й чекали.

– Ти не хочеш вийти надвір і погуляти з Леною, поки вона ще тут? – кілька разів питала мама.

Але я знав, що ніхто в цілому світі, крім мене, не розуміє Лени. Певна річ, тепер ми не могли гуляти.

Напередодні Нового року ми влаштували в нас удома прощальний вечір, було багато їжі і фейєрверки. Ісак також прийшов. Я не міг говорити ні з ним, ні з Леною. Втім, Лена теж не говорила ні з ким. Вона цілий вечір просиділа з насупленим обличчям, розтягнувши губи в одну лінію. І лише раз ті губи заокруглились, коли дідусь приставив до її щік пальці й придавив, мовби запихав їй у рота карамельку.

Тільки-но приїхав фургон для перевезення меблів, я став біля вікна з канатною дорогою дивитися, як чоловіки, Ленина мама та Ісак виносять картонні коробки з білого будинку. А наостанок вийшла Лена. Мені було цікаво, чи вони і її виноситимуть, але ні – вона вийшла сама і сіла на заднє сидіння Ісакового авто. Я знав, що тепер мушу показати носа надвір, але спершу забіг у свою кімнату і зняв картину Ісуса.

Лена не дивилася на мене. Між нами було товсте автомобільне скло. Я постукав по шибці й трохи здивувався, коли вона її опустила. Мені вистачило б і маленької шпарини, але ця була саме така завбільшки, щоб я зміг просунути Ісуса всередину. І саме така завбільшки, щоб я зміг сказати «бувай», але, звісно, замала для того, щоб ці слова могла сказати Лена.

– Бувай, – шепнув я ще раз, а Лена взяла обома руками успадковану мною картину й відвернулася в інший бік.

І тоді вони поїхали.

* * *

Того вечора я був настільки засмучений, що не міг собі дати ніякої ради. Мені зовсім не спалося і край. Напевно, тато щось помітив, бо прийшов до моєї кімнати за якийсь час після того, як побажав мені добраніч. Він був із гітарою.

Я не сказав нічого. І тато, сівши край ліжка, теж не сказав. Та за хвилю-другу він кашлянув і почав грати. Він грав мелодію пісні про Трілле, достеменно, як і тоді, коли я був зовсім дитиною. Ця пісня була присвячена мені, й тато сам її написав. Програвши мелодію, він сказав, що сьогодні написав для мене новеньку пісню, яка називається «Сумний син, сумний тато».

– Хочеш послухати, Трілле?

Я ледь-ледь кивнув головою.

І поки навколо будинку завивав зимовий вітер і всі наші спали, тато грав мені «Сумного сина, сумного тата». Я майже його не бачив, адже було темно. Я тільки слухав.

І раптом я зрозумів, навіщо потрібні тати.

Коли він закінчив, мене здушили сльози, і я захлинувся від плачу. Я плакав через те, що в Лени не було тата, і через те, що померла тітка-бабуня, і через те, що мій найкращий друг Лена поїхала, не сказавши мені «бувай».

– Я більше ніколи не підведуся з ліжка!

Ну й гаразд, сказав тато, він мені носитиме їсти, навіть якщо я лежатиму до самої конфірмації. Тоді я заплакав ще дужче.

– Невже я ніколи більше не радітиму? – спитав я.

– Звісно, радітимеш, Тріллуню, – відповів тато і взяв мене на руки, ніби я був немовлям.

Так того вечора я й заснув у татових обіймах, сподіваючись, що ніколи-ніколи більше не прокинуся.

Попередній пост

Сніг

Важко сказати, коли саме настає зима, бо приходить вона дуже тихо. Але якщо мама загадує ... Читати далі

Наступний пост

Дідусь і я

Наступного дня я таки підвівся з ліжка. – Чого мені лежати? – спитав я дідуся, ... Читати далі