Наступного дня я таки підвівся з ліжка.
– Чого мені лежати? – спитав я дідуся, і він повністю зі мною згодився.
– Ні, лежанням, голубчику, нічого не зарадиш.
Однак мені було невесело, хоч вигляд я мав, мабуть, такий, як і кілька днів тому. Я нипав туди-сюди й намагався усміхатися, якщо хтось добре до мене ставився, а вони всі добре ставилися, але мою душу огортав сум. Часом я оговтувався, пориваючись щось робити, й замислювався, як усе так швидко могло змінитися. Ще ж зовсім недавно в Крихті-Матильді було повно тітчино-бабуниних вафель і Лениного галасу, аж тут майже все, насичене радістю, десь пропало пропадом. Ні з ким мені було ходити до школи, ні з ким, окрім Крели, гратися і ні з ким сидіти біля вікна з канатною дорогою. Натомість мені всередині муляв якийсь великий болючий клубок, що ніколи не зникав. Я знав одне: той клубок з’явився насамперед тому, що не було Лени. Тому все змінилося. На дерева більше ніхто не лазив, і ноги не хотіли стрибати. Напевно, вона зробила щось і з їжею, бо мені раптом усе стало несмачним. Байдужки, чи я їв хліб із печінковим паштетом, чи морозиво. Навіть дійшло до того, що я подумав: може, є сенс відмовитися від їжі? Коли я похвалився цим дідусеві, він порадив мені почати їсти варену капусту й пити риб’ячий жир.
– Користуйся моментом, хлопче!
Найкращим товариством у моєму нинішньому житті був тепер дідусь. Він усе розумів і ні до чого не присікувався. Дідусь також нипав туди-сюди й тужив. Усі тужили. Ми тужили за тіткою-бабунею, ми тужили за Леною, а ще ми тужили за Лениною мамою. Проте ми з дідусем тужили найбільше. Цілий день ми тільки те й робили, що тужили, – з тієї миті, як вставали з ліжка, до тієї, як лягали спати.
* * *
Коли минув тиждень і я прожив без Лени першу п’ятницю, ми з дідусем сиділи за його кухоняним столиком і слухали вітер. Я сходив до школи, долаючи дорогу туди й назад сам. Додому з’явився зашмарканий і заплаканий. У хаті був тільки дідусь, він саме варив каву. Мені перепало десять грудочок цукру й півкухлика кави. Дідусь не знає міри. Десять грудочок цукру! Я розказав йому, як збіг день. Хлопці в класі вважали, що в школі стало нудніше, відколи Лена поїхала. В класі стало тихо й нецікаво, і зовсім не так бездоганно, як переконував Кай-Томмі має бути без дівчат. На якусь мить я замовк, розтовкуючи грудочки цукру. Думати тільки про Лену, яка більше ніколи не ходитиме до мого класу, було так сумно, що в мене замлоїло в животі.
– Дідусю, мені страшенно її не вистачає, – врешті-решт пролепетав я і знов заплакав.
Аж тут дідусь окинув мене поважним поглядом і сказав, що тужити за людиною – то найкращий у світі смуток.
– Розумієш, Тріллуню, якщо хтось сумує через те, що йому не вистачає якоїсь людини, то це означає, що хтось ту людину любить. А любити когось – найкраще в світі почуття. Ті, за ким ми тужимо, живуть у нашій душі. – Він гупнув себе кулаком у груди так, що аж хруснуло.
– Ох… – мовив я, витираючи рукавом очі. – Але я, дідусю, не можу гратися з людиною, яка живе в моїй душі, – зітхнув я і також гупнув себе кулаком у груди.
Дідусь важко похнюпив голову, він мене зрозумів.
Ми більше нічого не говорили, дідусь і я. Вітер гуляв довкола будинку і зчиняв чималенько шуму й шелесту. Мені не хотілося виходити надвір і самому кататися на санчатах.
Коли я піднявся нагору, мама приготувала мені на обід мою улюблену страву. Це вже втретє за тиждень. Мабуть, треба було б сказати, що мені вона не смакує, але нехай уже буде так. Умостившись у ліжку, я відчув, що мої усміхальні м’язи розтягнуті. Вони були геть виснажені.
– Боженьку ти мій, поверни мені відчуття смаку, – попросив я.
Сумний клубок у животі не давав мені спати. Зате я лежав і слухав негоду за вікном. Раптом щось стукнуло в шибку.
– Поможіть, – перелякано промимрив я й сів у ліжку.
Тут стукнуло ще раз. О, якби ж я мав над ліжком Ісуса! І тільки-но я зібрався бігти до мами й тата, як хтось голосно зашепотів:
– Та відчини вікно, телепню!
Я скочив додолу й кинувся до вікна.
Надворі стояла Лена. Посеред ночі.
– Хай йому грець, мені треба було розбити шибку, щоб ти почув, – роздратовано сказала вона, коли я відчинив.
Мені відібрало мову. Лена стояла під моїм вікном із рюкзаком за плечима і в плетеній шапці на голові, і коли б я не бачив її сто років, однак упізнав би. Вона також якусь мить мовчала. Тільки дивилась на мою піжаму.
– Холодно, – нарешті сказала вона.
Трохи згодом ми сиділи на кухні й пили тепленьку воду. Нічого безшумнішого не спало нам на думку. Лена й досі була в шапці. За кілька годин перебування надворі вона почервоніла й так змерзла, що цокотіла зубами.
– Я перебираюся в повітку, – мовила вона.
– В повітку? В нашу повітку?
Лена кивнула головою. А тоді з її горла вирвався схлип. Я бачив, як вона щосили боролася сама з собою, щоб видаватися звичайною. Цілу годину вона просиділа з таким химерним виразом обличчя, але врешті-решт усе-таки з її очей линули сльози. Вона заплакала. Лена Лід, яка ніколи не плакала!
– Лено, – озвався я, ледь-ледь торкаючись її щоки.
Я не знав, що мені ще зробити. Мабуть, було б непогано, якби вона почала тарабанити або ще щось таке, що мене по-справжньому втішило б.
– У тебе є спальний мішок чи немає? – трохи невдоволено спитала вона.
– Є.
Коли я тієї ночі знов улігся в ліжко, то був єдиний, хто знав, що моя найкраща подруга повернулася в Крихту-Матильду. Вона лежала, закутавшись у ковдру, у спальному мішку на сіні в повітці. І хоч лежати на самоті в темній повітці було страшно, але спала вона, либонь, як убита, бо поруч із нею в сіні покоївся Ісус. До жодної такої таємниці я досі не був причетний. І ще ніколи так не радів.