Падіння з санчат, подвійний струс мозку й летюча курка

Наступного ранку я не відразу згадав, що сталося вночі. Мене просто переповнювала радість. А як згадав, то подумав, що мені все приснилося. Я скочив з ліжка. Вітер угамувався, фіорд був блакитний і блищав, мов дзеркало. Я ще зроду не бачив такого сяйва снігу, сонця й моря.

Коли я зійшов донизу, мама говорила по телефону. Ніхто не помітив, як я вибіг надвір. Я гайнув до повітки. Було так холодно, що калюжі взялися кригою, а моє серце стукотіло так легко, що мені здавалось, я зможу полетіти, якщо тільки спробую.

Тоді, як надворі стоїть така прекрасна година, сонячне проміння освітлює всю повітку. Всередині було ясно, ніби в церкві. Я пробрався аж у куток, де спала Лена. Подалі від дверей, за купою сухого сіна. Долі лежали спальний мішок і ковдра. А також картина Ісуса. Однак Лени не було.

– Лено, – перелякано прошепотів я.

А що як мені це все-таки приснилося?

– Я тут, – згодом відповіла вона.

Я глянув угору. Під самою стелею, на бантині сиділа Лена. А потім стрибнула вниз.

Вона падала, падала й гепнулася біля мене на сіно, навіть не дуже й забилася. Я усміхнувся. Лена також.

– Я можу все, – гордо сказала вона. – Мені в цьому році доводилося стільки разів падати з висоти, що я вже звикла. Ох, яка я голодна!

Дорогою з повітки до будинку я подумав, що можна підсмажити яєчню. Це дуже непогана штука для тих, хто втік із дому. Дідусь, що порався в хліву, глянув на мене й трохи сторопів.

– Який веселий хлопець!

– Та треба спробувати усміхатися, якщо надворі така гарна погода! – кашлянув я.

Навіть дідусь не має про це нічого знати!

Мама вже не говорила по телефону. Вони з татом сиділи в кухні за столом. Парувала кава, і вранішнє сонце освітлювало всю кімнату.

– Трілле, а сядь-но сюди, – сказала мама.

Мені не хотілося, однак я сів. Батьки звели на мене серйозні погляди.

– Щойно я говорила з Лениною мамою. Рано-вранці вона виявила, що її ліжко порожнє.

Я став крутити тарілку.

– Ти знаєш, де вона? – спитав тато.

– Ні, – відповів я й почав розмішувати кашу.

Надовго запанувала тиша.

– Трілле, – зрештою озвалась мама, – Ленина мама страшенно налякана. Всі шукають Лену. Поліція також. Ти знаєш, де вона?

– Ні! – скрикнув я і вдарив кулаком по столу, бо тепер уже так розлютився, що міг розтрощити будинок!

Ніхто не забере Лену назад у місто! Якщо всі поліцаї з усього світу з’їдуться в Крихту-Матильду, то й тоді Лена нікуди не поїде. Не тямлячись від люті, я погупав з кухні. Чого тільки дорослі не вигадають! Це ж треба – тягати за собою сюди-туди дітей проти їхньої волі!

Я розумів, що її почнуть шукати. Ох, чому все має бути так складно?! Невже немає надійного сховку? Я подумки перебрав усю Крихту-Матильду і не згадав жодного такого місця.

– Хатина в горах, – зрештою промимрив я собі під ніс.

Хатина в горах – саме те, що треба.

Нишком від усіх я заходився збирати необхідні речі в поліетиленову торбинку. Сірники, хліб, масло, черевики на товстій підошві, мотузку, лопату і ключ від хатини. І все це поспіхом. Потім я витяг свої санчата з-під сходів, де вони завжди стояли, поклав на них зібрані речі й накрив їх ряденцем. Тепер якби тільки вдалося непомітно провезти Лену!

– Що це ти надумався, Трілле? – спитав тато, коли я вдягнув стьобаний комбінезон.

– Хочу розважитися й покататися на санчатах! – сердито відповів я.

Потім я попрямував до повітки. Увійшовши всередину, я поставив санчата біля самісіньких дверей.

Лена тримала в руках курку.

– Що ти з нею робитимеш? – спитав я, побачивши, що то була курка № 7.

Лена сказала, що не збирається померти голодною смертю, бо я, очевидно, приніс обмаль харчів. А кури час од часу нестимуть щонайменше одне яйце. Я знизав плечима і все їй розповів. Лена якусь мить дивилася кудись повз мене.

– Гаразд, – зрештою мовила вона. – Я переберуся в гірську хатину. – Її голос був глухий і незвичний. – Але нас, Трілле, побачать, як ми сходитимемо на гору, – вела вона далі.

Я кивнув головою. Аж до Гірського Юна простягалися тільки голі пагорби.

– Тобі просто доведеться мене тягнути, – всміхнулася Лена, а тоді – шух, і вони з куркою № 7 шмигонули під ряденце на санчата заразом із хлібом, маслом і всім іншим.

– Ти повинен удавати, що тобі неважко, тоді вони нічого не запідозрять! – скомандувала моя найкраща подруга.

Ще б пак, подумав я, нічого не запідозрять! Вони давно вже щось підозрюють. Принаймні, дідусь. Він стояв під балконом і бачив, як я витягував санчата з повітки. Зціпивши зуби, я двічі обмотав мотузку навколо руки і рушив у дорогу.

Сама Лена, як я казав, невеличка. Але все це було дивно. Я так пнувся тягнути, що сходив потом, хоч намагався удати, ніби тягну найлегші санчата в світі. Однак то не були найлегші санчата в світі. Вони були найважчі.

– Гей-гей! – час од часу погукувала Лена під ряденцем.

На щастя, сніг підмерз. Я зроду такого не бачив! Від мене й санчат на ньому не лишалося ані сліду.

Досі ми зроду не вибиралися з санчатами до садиби Гірського Юна. Жодної зими. Ніколи не ставало духу. Принаймні в Лени. Їй подобалося спускатися з пагорбів, тож, очевидно, нам давно треба було в Крихті-Матильді збудувати санчатопідйомника. Крім того, пішки все-таки до будинку Гірського Юна далеко йти. Якби я не тягнув свою найкращу подругу, то ніколи такої дороги не витримав би. Але ж Лена повернулася. І та думка, що я знов її втрачу, була мені нестерпна.

Часом я озирався, щоб подивитися, чи ніхто не стежить. Біля повітки стояв дідусь. Чим далі ми відходили, тим він усе дрібнішав і дрібнішав. Поки перетворився в маленьку крапочку. Коли нарешті я обперся об стіну будинку Гірського Юна, навіть ту крапочку вже ледве було видно.

– Лено, глянь на краєвид, – видихнув я.

– Бачу, – відповіла Лена, вистромивши голову з-під ряденця.

№ 7 сердито закудкудакала.

Ми з Леною дивилися згори на бухту – на Крихту-Матильду, на своє королівство. Сонце саме сховалося за гору, і все небо над фіордом порожевіло. На морі не видно було ані баранця. З димаря нашого будинку вився дим. І хоч година була ще зовсім рання, на небі вигулькнула зірка.

– Про що ти думаєш? – спитав я, цілком виснажений і переповнений враженнями від краєвиду й надзвичайних думок.

Лена підперла голову руками.

– Я думаю, – сказала вона захриплим голосом. – Я думаю, що ми вкриємо себе ганьбою.

– Ганьбою?

– Так, ганьбою. Якщо стоятимемо на самій маківці гірських пагорбів, на такій висоті, на яку ще зроду не вибиралися, і якщо так добре підмерзло, і в нас є курка й санчата, а ми не зможемо покататися!

Останні слова вона викрикнула.

Я почухав голову.

– А хіба ти Лено, не житимеш у цій хатині?

Мої коліна тремтіли від виснаження. Лена лежма на санчатах принишкла. У всьому світі запанувала зимова тиша.

– Я хочу жити в Крихті-Матильді! – сказала Лена з-під ряденця, і здавалося, що вона й справді так думає. – А ще я хочу кататися на санчатах, – додала вона й рішуче вибралася з-під ряденця.

Перш ніж я оговтався, вона розвернула санчата, а тоді виклала хліб і масло в одну купку на сніг. Потім умостилася з самого переду, так щоб вистачило місця й для мене. Ми з Леною цієї зими не каталися на санчатах жодного разу. Тому що гірко сумували.

– Ану сідай! Мабуть, ти не захочеш стояти тут після того, як цілу дорогу тягнув санчата! Та й хтось повинен же тримати курку!

Лена примружила очі. Я глянув уділ. Тверда снігова кірка блищала, як лід. І хто б це при здоровому глузді від такого відмовився? Однією рукою я міцно обхопив Лену за стан, а другою притиснув до себе курку № 7.

– Гей-йой! – закричали ми.

* * *

– Тепер вони обоє ніколи не будуть цілком нормальними, – за кілька днів після того сказав Маґнус, коли ми з Леною сяк-так уже могли сидіти за кухняним столом і їсти разом із усіма.

– Але ж і Трілле треба було нарешті спробувати, що таке струс мозку, – роздратовано пробубніла Лена.

Як на неї, то сама вона вже почала до цього звикати. Моє тіло з голови до п’ят аж дзвеніло від радості. Наші струси мозку нам не зашкодили.

– А як ви все-таки каталися на тих санчатах? – поцікавилася Мінна.

Я здвигнув плечима. Ми з Леною нічого не пам’ятали.

Проте дідусь пам’ятав. Він стояв біля повітки і все бачив.

– Я зараз тобі розкажу, Мінно. Вони мчали на шаленій швидкості, я такого зроду не бачив!

Лена вдячно щось промимрила.

– Хай йому грець, я цього не пам’ятаю! – сердито сказала вона.

А потім змусила дідуся розповісти, очевидно, вже вдесяте, про те, що саме він бачив. Коли ми з Леною та куркою № 7 зірвалися з пагорба Гірського Юна, він подумав «от вражі діти», як тільки побачив, що ми все дужче й дужче розганялися по сніговій кірці. Далі він чув, як кудкудакала курка, а ми десь півдороги горлали «гай-гой». А тоді курка замовкла, а ми з Леною почали натомість кричати «е-е-е-е», адже мали на те вагомі причини. Бо навіть якщо нас зовсім не трясло дорогою, то летіли ми на такій шаленій швидкості, що, підскочивши на кучугурі, перемахнули через автотрасу.

– І тоді вони полетіли, описавши в повітрі красиву дугу: сусідка-малолітка головою в Креллиного сніговика, Трілле зарився носом у живопліт, курка високо вгору, а санчата гупнули в стіну будинку! – завершив дідусь і вдарив долонею об долоню, щоб показати, як гупнуло насправді.

– А тоді з’явилася мама, – усміхнулася Лена.

– Так, тоді, сусідко-малолітко, з’явилася твоя мама, і всі справи владналися.

Балачка точилась далі, але я мовби занурився у свій світ і відчував себе щасливим. Лена більше не була мені сусідкою. І ще довго нею не буде. Натомість вона перебралася до нас. Уявляєте, дорослі можуть усе влаштувати, якщо тільки захочуть! Я спитав у мами, чи вона вміє чарувати.

– Ми з Лениною мамою трішки вміємо, – відповіла мені мама. – І ось ми начарували так, що Лена до самого літа житиме в нас, поки її мама закінчить навчання.

– Фокус-покус! – розсміялася Лена.

Попередній пост

Дідусь і я

Наступного дня я таки підвівся з ліжка. – Чого мені лежати? – спитав я дідуся, ... Читати далі

Наступний пост

Гірський Юн і Гірська Шкапа

Жити з Леною в одному будинку було ще краще, ніж жити з нею в сусідстві, ... Читати далі