Гірський Юн і Гірська Шкапа

Жити з Леною в одному будинку було ще краще, ніж жити з нею в сусідстві, проте мені хотілося, щоб вона віддала мені картину Ісуса. Він висів в її кімнаті над ліжком, де вона спала.

– Ти його ще колись отримаєш, Трілле, – стала втішати мене мама, коли я їй про це сказав. – Мабуть, Лені він тепер потрібен.

– Воно-то так, але ж вона перебралася в Крихту-Матильду, і в неї все добре! – вигукнув я.

Тоді мама пояснила мені: якщо навіть Лена нічого про це не каже, то вона, безумовно, сумує за своєю мамою. Особливо, як лягає увечері спати.

– Але вона нічого такого не каже, – запротестував я.

– Ну, хіба Лена має звичку таке казати, га? – спитала мама.

Я трішки подумав і похитав головою. Еге ж, Лена не мала такої звички.

– Вона ніколи не казала, що я її найкращий друг, – пожалівся я мамі. – Як ви думаєте, я їй усе-таки найкращий друг?

Мама всміхнулася.

– Я думаю, що так.

– Однак не можна бути певним на всі сто, – сказав я.

Авжеж, ніколи не можна бути певним на всі сто, поки Лена сама цього не сказала. Мамі довелося зі мною погодитися.

Тож тепер страшна Ленина невдоволеність мала минутися, думав я.

– Хіба погано, що я сюди перебралася? – часто питала вона, усміхаючись від вуха до вуха.

– Ну й слава Богу, зглянувся над нами, – тоді відповідав дідусь. – Нам з Трілле було трохи нуднувато в Крихті-Матильді цей тиждень, що ми прожили без тебе.

Нині нам із Леною щодня по обіді випадало чималенько розваг із дідусем, хоч ми й не могли надто рано приходити додому зі школи. Якось, знявши з плечей ранці й кинувши їх під балкон, ми спитали, чи не хоче він разом із нами вибратися на пагорб до Гірського Юна. Сніг уже розтав, тож тепер можна їхати мопедом.

А їхати нагору до Гірського Юна мопедом, в якого раз по раз глухне мотор, було майже так само виснажливо, як і тягнути цілу дорогу Лену на санчатах. Дідусь дав газу на повну котушку і сміявся з нас, хоч ми намагалися не відставати. Після того дня ми з Леною прозвали Гірського Юна Крутогірським Юном.

Замолоду Крутогірський Юн був моряком і втратив одне око в якійсь катастрофі. Відтоді він ходив із чорною латкою на оці, як пірат.

– Я бачу лише півсвіту і за те вдячний Господові, – звичайно каже він.

Діти часто боялися його через ту латку на оці, але ми з Леною знали, що боятися Крутогірського Юна нема чого. Навпаки, у нього є чимало гарного, а найкраще – то це Гірська Шкапа, його кінь. Улітку вона паслася на узліссі, а взимку її годували в стайні.

– Ця шкапа така розумна, що ніби не ірже, а проказує псальму, – каже дідусь.

Коли ми врешті-решт вибралися нагору, дідусь із Крутогірським Юном сіли на східцях пити каву, а ми з Леною гайнули в стайню.

– Хе, який жалюгідний кінь, – схиливши в напівтемряві голову набік, мовила Лена.

– Він розумний, – сказав я.

– Звідки ти це знаєш? Може, вмієш іржати?

Я того не вмів. Просто знав та й усе, але тоді марно було щось пояснювати Лені.

Ми довго пробули в Гірської Шкапи. Гладили її і говорили до неї, а Лена дала їй льодяника. Я постановив собі, що це, напевно, найкращий кінь у цілому світі.

– Кобила з’їла льодяника, – повідомив я, тільки-но ми підійшли до мопеда.

– Либонь, то був останній льодяник, якого вона з’їла, – сказав дідусь, надіваючи шолома.

– Ви про що? – сторопіло спитав я, але дідусь уже завів мотор і нічого не почув.

Коли ми приїхали додому і він нарешті зупинився, я скочив додолу й схопив його за руку.

– Що за останній льодяник?

Дідусь трохи побурчав, але потім розповів, що Крутогірський Юн уже такий немічний, що налаштувався перебиратися в притулок для старих, та й сама Гірська Шкапа була така дряхла, що ніхто її не хотів брати.

– А загалом старість – то суще лайно, – сердито пробурмотів дідусь і хряснув дверима в мене перед носом.

– То що ви робитимете з Гірською Шкапою? – крикнув я в зачинені двері.

Дідусь не відповів. Він сидів усередині й гнівався через те, що люди, коні й дідусі стають старими. Зате Лена відповіла, голосно карбуючи слова.

– Для коней немає старечих притулків. Її заріжуть, напевно, ти це розумієш.

Я довго не зводив із Лени погляду.

– Вони не сміють! – врешті-решт заволав я, так само голосно, як завжди Лена.

І я сказав про це мамі. Я душився сльозами й хлипав, що вони не сміють убивати таких розумних коней, як Гірська Шкапа. І криком кричав на тата, що вони не повинні такого робити.

– Не сміють, – поважно додала Крелла.

– Трілле, голубчику, таж ми кожен рік ріжемо овець, і ти через це не влаштовував ніяких комедій! – мовила мама, намагаючись утерти мої сльози.

– Гірська Шкапа – не вівця!

Вони нічого не розуміли!

Наступного дня я думав лише про Гірську Шкапу, ту добру кобилу, що нікому не заподіяла нічого лихого, але якій усе-таки судилося померти. На уроці математики я мало не заплакав. Цього б ще не вистачало! Я зиркнув на Лену. Вона дивилась у вікно. Для коней немає старечих притулків, казала вона. Раптом я так рвучко підвівся, що перекинув стільця.

– Пані Еллісів, нам із Леною треба піти з уроків, – схвильовано мовив я.

Лена гадки не мала, про що я говорив. Однак вона рішуче запхала підручника з математики в ранця й поважно додала:

– Тут ідеться про життя чи смерть!

І поки пані Еллісів і решта учнів уп’ялися в нас здивованими поглядами, ми з напіввідкритими ранцями кинулися з класу надвір.

– У тебе що – зайнявся зад? – засапано спитала Лена, коли ми вже йшли лісом додому.

– Ми повинні заснувати старечий притулок для коней! – шпарко вигукнув я.

Лена від несподіванки завмерла. Окрім нечастого пташиного співу та нашого сопіння, не було чути нічого. Я дивився на неї з острахом. Може, їй не сподобалася моя ідея? Та ось вона засяяла від радості:

– Просто неймовірно, Трілле, що ти додумався до цього на уроці математики!

Удома був лише дідусь. Усе складалося добре, бо він єдиний міг нам допомогти. Я сів біля нього під балконом.

– Дідусю, хіба не можна взяти Гірську Шкапу в стару стайню? І вона б там жила! Уявіть собі, як зрадіє Крутогірський Юн, що йому не доведеться спроваджувати її на бійню! Я буду косити траву, сушити сіно, чистити її скреблом, глядіти й насипати їй овес, а Лена допомагатиме. Еге ж, Лено?

Лена здвигнула плечима. Авжеж, тепер вона завжди зможе трішки доглядати того старого коня. Наскільки я розумів, вона раділа, що ми вшилися з уроку математики.

– А може, й ви, дідусю, чимось допоможете? – спитав я, несміливо зиркаючи на дідуся.

Дідусь якусь мить тер коліна засмаглими зморшкуватими руками й замислено дивився в морську далечінь.

– Може, хоч ви будете тим дорослим, який нам це дозволить? – спитав я ще тихіше.

Страх як важко було про таке питати. Я відчув, що ось-ось заплачу й щосили намагався стриматися. Дідусь довго не зводив із мене очей.

– Гаразд, валяйте. Хіба наш Тріллуньо й сусідка-малолітка не впораються з конем? – мовив він урешті-решт.

Дідусь вважав, що є дві причини, через які ми мусили цього разу сісти в ящик мопеда. По-перше, тому що нам треба встигнути дістатися до Крутогірського Юна, поки той не спровадив Гірської Шкапи на бійню. По-друге, нам треба встигнути дістатися до Крутогірського Юна, поки дідусь не передумав.

– Тепер я зовсім зсунувся з глузду!

Ми загальмували на пагорбі. Там стояло авто. Воно належало Вері Югансен. Крутогірський Юн доводився їй дядьком. Вона саме допомагала йому пакувати речі й прала те, що він мав узяти з собою до старечого притулку. Сам Крутогірський Юн сидів на стільці й був якийсь розгублений. Дідусь застромив руки в кишені комбінезона й тихенько привітався до свого товариша.

– Мій Тріллуньо хоче в тебе дещо запитати, – кашлянув він і підштовхнув мене вперед.

– Я, – зашепотів я, – просто я хочу запитати, чи можете ви віддати нам Гірську Шкапу. Ми засновуємо старечий притулок для коней – Лена, дідусь і я…

Запала глибока тиша, і я ледве насмілився глянути на Крутогірського Юна. Він швидко водив рукою по здоровому оку.

– Нехай благословить тебе Господь Бог, хлопче, – сказав він. – Але шкапу хвилин двадцять тому як повели на пором.

Стоячи в кімнаті перед Крутогірським Юном, я дивився в його зажурене око й думав, що ніколи більше не відчуватиму радості, достоту як і того дня, коли поїхала Лена. Але ж Лена зараз тут.

– Агов! То ми засновуємо старечий притулок? – розлючено спитала вона й потягла мене за куртку.

А тоді вибігла надвір. Нам із дідусем не лишалося нічого іншого, як вибігти слідом. Тільки-но завівся мопед, на східці пришкандибав Крутогірський Юн. Він помахав нам рукою, а його обличчя мінилося від різних почуттів.

– Женіть, дідусю! Женіть, як скажений! – крикнув я.

І дідусь погнав. Я вперше тоді збагнув, чого мама не хотіла, щоб ми сідали в того ящика.

Навіть Лена трішки завмирала від страху, коли спускалися з пагорба. Швидкість була шалена, і так жахливо трясло, що я тричі прикушував язика. Та тієї шаленої швидкості було не досить.

– Покваптеся! Пором уже відчалив! – крикнув я.

– Вернися, дурний пороме! – крикнула Лена.

Ми вистрибнули з ящика й замахали руками.

Капітан побачив нас, а ще, мабуть, побачив, що й дідусь злегка махав рукою, бо таки розвернувся. Пором стукнувся об причал, і матрос Бірґер пустив нас на борт. Тато мав обідню перерву, тож його ніде не було видно.

– Мабуть, краще не кажіть татові, що ми зараз тут, – попросив я матроса Бірґера.

– Чому? – спитав той.

– Це сюрприз, – сказала Лена. – У нього день народження, – додала вона.

Матрос Бірґер глянув на дідуся, і дідусь поважно кивнув головою.

– Зваж на цих дітлахів, йому сьогодні сорок чотири, – сказав він і поплескав Бірґера по спині так, що забряжчало в сумці з квитками.

Я сполошено подивився на дідуся й Лену. У тата не було дня народження!

– Іноді корисно брехати, Тріллуню, – мовив дідусь. – Твій тато від цього тільки виграє. Може, матрос Бірґер розщедриться йому на тістечко й подарунок.

Досі я ніколи не думав, що до міста так довго добиратися. Всю дорогу я стояв і дивився через край борту, і мені здавалося, що ми ніколи не допливемо. З кожною секундою, що минала, Гірська Шкапа наближалася до бійні.

– Ми нізащо не встигнемо, – сказав я. – Ох, як мені хочеться стрибнути за борт і попливти.

– Якщо ти бовтатимешся у воді посеред фіорду без рятувального жилета, то, звичайно, не встигнеш! – застерегла Лена.

Дідусь зиркнув на годинника.

Коли ж ми зрештою дісталися берега, дідусь поїхав ще швидше, щоправда накинув на мене й на Лену вовняну ковдру, щоб ніхто нас не помітив. А надто поліція. Я лежав і думав про все те свавілля, що ми втелентували цього дня: прогуляли урок математики, збрехали матросові Бірґеру, самочинно заснували старечий притулок і, сидячи в кузові мопеда, спускалися з пагорба і їхали містом. Хоч сядь та плач. Але потім я уявив собі Гірську Шкапу.

– Боже милостивий, дозволь нам устигнути!

– Почекайте тут, – суворо сказав дідусь, як ми приїхали.

А сам подався всередину – тільки зашурхотів його комбінезон і застукали дерев’яні черевики. Ми з Леною лишилися стояти посеред великого паркувального майданчика. Отже це сюди ми відправляли овець, подумав я, відчувши легкий біль у животі. До цього місця, де ми стояли, не долинало ані звуку.

– Може, вона вже перетворилася на кінську ковбасу, – по хвилі мовила Лена. – Готову для споживання з майонезом.

– Замовкни! – сердито буркнув я.

Минула майже година, а Гірська Шкапа все не з’являлася до нас. Напевно, вона вже нежива. От тільки чого не виходить дідусь? Не наважується мені цього сказати? Я намагався триматись, однак на очі навернулися сльози. Лена копала черевиком асфальт і вдавала, що нічого не помічає.

Урешті-решт відчинилися двері й вийшов дідусь – без Гірської Шкапи.

– О ні! – скрикнув я.

– Ну, ну, Тріллуню. Я ж не міг її виводити через двері їхньої контори, нам треба забрати її з іншого боку.

Виходить, ми все-таки встигли, але тільки в останню-преостанню секунду, як сказав дідусь. Нараз я вже стояв на велетенському паркувальному майданчику зі своїм конем. І радості моїй не було меж!

Назад ми тарабанилися через місто досить чудернацькою вервечкою. Попереду їхав дідусь на мопеді, за ним я вів на мотузці Гірську Шкапу, а тоді вже чимчикувала Лена, що повідомляла нам щоразу, тільки-но помічала, як Гірська Шкапа начебто збиралася накласти купу кізяків. Але Гірська Шкапа так і не наклала купи, і ми нарешті дісталися до порому. Там ми стали в чергу за чорним мерседесом – спершу дідусь на мопеді, далі я з кобилою, а тоді вже Лена.

– Зараз вона так наваляє, що аж виляски розкотяться! – бравим голосом вигукнула Лена.

Люди кинули на нас здивовані погляди, а я тішився, що здобув собі таку розумну й сумирну кобилу, яка стоїть анімур-мур, інакше тут здійнявся б неабиякий гармидер.

Утім гармидер дуже скоро здійнявся. У тата вже закінчилася обідня перерва. Він стояв на носі порома, коли той причалив. А побачивши нас, тато так роззявив рота, що мені навіть з берега було видно його зуби мудрості. Він настільки спантеличився, що геть забув помахати рукою мерседесові й решті автівок. Однак вони й самі завели мотори, і ми рушили за ними назустріч татові, що стояв посеред палуби. З кишені в нього стриміла корона, яку вдягають на день народження. Спершу проз тата прогудів мерседес, потім протурчав дідусь, тоді труськом зайшли ми з Гірською Шкапою, і я не осмілювався звести на тата очі, затим, щиро усміхаючись, на борт ступила Лена. Їй подобався гармидер.

Тато, щоб зібратися з думками, спершу обілетив мерседеса, а потім підійшов до дідуся на мопеді. У тата було червоне обличчя, і він, звісно, мав намір виголосити цілу коротку промову. Але дідусь зліз із мопеда й сказав:

– Будь ласка, один пільговий квиток, два дитячі і один кінський.

– І прийміть сердечні вітання з днем народження! – додала Лена.

Того дня тато сказав, що йому доведеться через нас зарані піти на пенсію, однак Лена не бачила в тому нічого лихого: мовляв, у старечому притулку знайдеться місце й для нього. Щоправда, там житимуть переважно коні.

Попередній пост

Падіння з санчат, подвійний струс мозку й летюча курка

Наступного ранку я не відразу згадав, що сталося вночі. Мене просто переповнювала радість. А як ... Читати далі

Наступний пост

Ми з Леною бавимося в Другу світову війну

Завести коня – не просто, казала мама. А саме так я й зробив. Мама з ... Читати далі