Ми з Леною бавимося в Другу світову війну

Завести коня – не просто, казала мама. А саме так я й зробив. Мама з татом добряче розгнівалися. Якби не дідусь, нам, певно, довелося б повертати Гірську Шкапу назад, але до цього не дійшло. Дідусь усе владнав. І навіть якщо вони вдавали, що їх нічого не обходить, я помітив, що моїм батькам мало-помалу стало здаватися, що кобила, яка стояла в старій стайні, напрочуд сумирна й гарна.

Життя знов плинуло звичним руслом. Наближався березень, я звик і до кобили, й до Лени. На вихідні Лена їздила в місто, до своєї мами, а її мама часто по обіді навідувалася в Крихту-Матильду. Я чи не щодня тішився думкою, що вона таки не переїхала. Як добре, що мене оминули самотність і безпросвітний сум! До того ж у нас давно нічого надзвичайного не траплялося. Упродовж кількох тижнів після оказії з Гірською Шкапою ми з Леною поводилися, мов двійко янголят.

– Либонь, є чого хвилюватися, – сказав тато одного дня за обідом. – У такому спокої, що панує в Крихті-Матильді, є щось ненормальне.

Я цього не певен, але, думаю, татові слова так сильно подіяли на Лену, що їй у голову стрельнула неймовірна ідея. Коли ми прибирали посуд зі столу, вона раптом зупинилася і, заціпенівши на місці, вп’ялась очима в наше радіо.

– Ми його закопаємо, Трілле.

– Закопаємо радіо?

– Атож, як розповідала тітка-бабуня, – відповіла Лена. – Ми його закопаємо і бавитимемось у війну.

Гарно було робити те, про що розповідала тітка-бабуня. Очевидно, їй подобалося дивитись на такі витівки зі своїх високих небес. Однак задумане нами було таким незаконним, що в нас почалася сверблячка. Але це на краще, сказала Лена. Таким чином ми насправді відчуємо, що таке війна, і, напевно, цього варто буде повчитися. Зненацька мешканці Крихти-Матильди, самі того не знаючи, обернулися на німців. Лише ми з Леною лишилися норвежцями і всюди скрадалися, мов двоє шпигунів.

– Вони спровадять нас до Рімі, якщо помітять, – попередила Лена.

Ми викопали біля курника яму. Робота виявилась важкою, але врешті-решт утворилася велика, глибока яма. Така велика й глибока, що ми ухвалили зібрати туди всі радіо з Крихти-Матильди.

У нинішні часи люди мають набагато більше всіляких радіо, ніж за тітчино-бабуниної молодості. Радіо висіло у ванній кімнаті, стерео стояло у вітальні, Маґнус носив при собі кишенькового приймачика, у Мінни був СD-плеєр, а в дідуся – старе велике радіо.

– Ой, – казав я щоразу, як нам потрапляло щось на очі.

– Трохи забагато, хоч і безглуздо було б копати таку глибоку яму й не заповнити її до самого верху, – підсумувала Лена.

Нам із Леною треба було проявляти неабияку воєнну спритність, оскільки ми мали здобувати всі радіо зовсім непомітно. Вийшла велетенська колекція. Навіть здоровецьке стерео з вітальні нам пощастило притарабанити в яму так, що ніхто не помітив.

– Може, пора їх закопати? – спитала Лена, коли ми опустили в яму кишенькового Маґнусового приймачика.

– А вони там не зіпсуються? – спитав я.

Лена відповіла, що, напевно, ці радіо витримають усе так само, як і ті, які витримували під час війни, коли все було вкрай погане. Зверху ми поклали мішок зі сміттям, а на нього трохи накидали землі. І потім гайнули з подвір’я вистежувати німців.

Спершу ми принишкли за кухняними дверима й дивилися, як мама всюди шукала своє радіо. Потім заглянули до дідуся, що стояв посеред кімнати й чухав голову.

– Щось сталося? – невинно запитав я.

– Уже я, Тріллуню, дожив до старечого маразму. Дуже добре пам’ятаю, що зранку в мене тут стояло радіо, а тепер ось зникло. І хто б міг переставити цього допотопного приймача, як не я сам?

Лену ніби вітром здуло. Коли я її знайшов, вона лежала за хлівом і качалася від реготу.

Та невдовзі німці стали одне одному про це розповідати. Мама похвалилася дідусеві, а дідусь похвалився Мінні, а Мінна похвалилася Маґнусові, а Маґнус похвалився татові. Врешті-решт вони всі зібралися на нашій кухні обговорювати зниклі радіо. Ми з Леною сиділи на драбині, що вела на горище, й усе чули.

– Думаєш, вони запідозрили нас? – шепнула Лена.

– Очевидно, так, – щиро промимрив я.

Ми надумали рятуватися втечею. Так рятувались у війну, люди тікали до Швеції й ставали біженцями. Це треба було робити негайно, оскільки тепер німці почали нас шукати.

– Ну ж я й налатаю тобі боки, Трілле! – почув я Маґнусів крик, що долинав не так уже й здалеку.

Диво дивне, як нам із Леною вдалося дістатися до старої стайні і взяти коня так, що ніхто й не помітив.

– Так люди тікали раніше, – сказала Лена, тільки-но ми сіли коневі на спину, де не було сідла. Я схопився за гриву. Лена схопилася за мене й гукнула: «Вйо!»

Ми вибрали коротку дорогу, якою їхали мопедом, коли за нами гналась Бальтазарова шайка. Швидко не виходило, хоч Лена без угаву кричала «вйо!» Гірська Шкапа, м’яко кажучи, – не верховий кінь. Вона всього-на-всього Гірська Шкапа.

– Хай йому грець, що за нікчемисько, – роздратовано нарікала Лена. – Нам треба десь сховатися!

– Гайда до Крутогірського Юна, – запропонував я. – Тут недалечко, і заразом побачимо, як йому там ведеться!

Коли ми приїхали до старечого притулку, там панувала тиша. Лена глянула на величенький будинок і заявила, ніби він як дві краплі води схожий на той, що в Швеції. Колись, як їй виповнилося два роки, вона була в Швеції.

– Може, пришвартуємо Гірську Шкапу тут? – спитала вона й показала рукою на рекламний щит.

Як правило, ми з Леною навідувалися до старечого притулку зі своїм класом – виступити з концертом абощо. Незвично було прийти туди лише удвох і без блокфлейт. Але ми все-таки знайшли вітальню, де сидів Крутогірський Юн і дивився у вікно єдиним своїм оком. Він тужить за своїм пагорбом, подумав я.

– Кашлянімо, – голосно сказала Лена.

Крутогірський Юн, побачивши нас, страшенно зрадів. Я намагався пояснити якомога доступніше про радіо, німців і все таке, і він зрозумів, але у вітальні було багато людей, тож деякі з них так само непогано все втямили. Скажімо, старенька пані на ім’я Анна. Вона повірила, що війна ще триває і нас із Леною справді переслідують німці.

Не встигли ми з Леною й озирнутися, як опинилися поміж спідниць і блузок в її гардеробі.

Пані Анна підставила під двері стілець і сіла на нього чатувати.

– Сюдою живцем не пройде жоден німець! – вигукнула вона.

Утім, ми з Леною також не могли вийти. Я відчув, що починаю дивитися на всю цю нашу війну скептично, та Лена від задоволення в темряві аж квоктала.

– У гардеробі нікого немає! – за якусь мить пронизливо крикнула пані Анна.

Я з такою силою наліг на двері, що зробилася вузенька шпарина, в яку я зазирнув. У кімнату пані Анни зайшли тато, дідусь, Мінна й Маґнус. Крутогірський Юн пропхався повз них і взяв із нічного столика банан. Він наставив його так, ніби тримав у руках пістолет. То було настільки кумедне видовище, що ми з Леною пирснули від сміху. Втім засміялися всі, окрім пані Анни. Вона не бачила в цьому геть нічого смішного й боронила нас до останнього. І лиш тоді, коли тато пішов до вітальні й сів за піаніно, вона забула про все й випустила нас із Леною з гардероба, оскільки дідусь запросив її на вальс.

– Як ви нас знайшли? – спитав я.

– Далося то нелегко, та коли людина бачить перед старечим притулком коня, то розуміє, куди котиться клубочок, – сердито відповів тато, сидячи на стільці піаніста.

– Ту кобилу непросто було прилаштувати, – похмуро озвалася Лена.

Аж тут Крутогірський Юн витріщив око.

– Невже ці чудові діти привели Гірську Шкапу?

Мабуть, я ще ніколи не бачив, щоб старий чоловік так тішився.

Того вечора ми пробули в старечому притулку з годину. А коли йшли, я пообіцяв часто сюди навідуватися з Гірською Шкапою. Але спершу мама нас із Леною спровадила в Ґріні. Ми мусили цілі три дні по обіді визбирувати каміння на полях, де цього року мали намір садити капусту.

Попередній пост

Гірський Юн і Гірська Шкапа

Жити з Леною в одному будинку було ще краще, ніж жити з нею в сусідстві, ... Читати далі

Наступний пост

Пожежа

Усе почало зеленіти, і весна вже була не за горами. Я відчував це всім тілом. ... Читати далі