Пожежа

Усе почало зеленіти, і весна вже була не за горами. Я відчував це всім тілом. Щоранку я стояв біля вікна, дивився надвір і розумів, що весна вже майже настала. По обіді ми з Леною повели показувати її Креллі. Спершу подалися до хліва.

– Невдовзі в овець з-під хвоста повилазять ягнятка, – пояснювала Лена, поки я гладив свою улюблену овечку по голові.

Овечка була гладка, мов надувна куля.

Крелла хихикнула й кинула їй жмут сіна.

– А потім зазеленіє травиця, й ми випустимо ягняток на пашу. Як і торік, пам’ятаєш, Крелло?

– Аг-га, – відповіла Крелла, але навряд чи то була правда.

Далі ми гайнули в сад, під груші. Підсніжники ще не зійшли, але я показав Креллі землю, де вони ростуть.

– Мабуть, за тиждень вони зійдуть, – сказав я, і Крелла обіцяла пильнувати.

Як добре бути старшим братом. Ми розповіли Креллі все, що самі знали про весну.

– А потім знов настане Івана Купала, – сказав я. – І ми запалимо на березі багаття до самого неба.

– А дідусь розкидатиме гній! – засміялася Крелла.

Це їй у пам’яті засіло.

– Але хто буде за молодят? – спитав я чи не самого себе, відчувши, як защеміло в грудях.

Тітки-бабуні з нами більше не було.

– Принаймні, з нас двох – ніхто, – відрубала Лена.

Дідусь сидів під балконом зі своїми рибальськими неводами. Крелла похвалилася йому, що ми гуляли надворі й роздивлялися весну.

– Атож, весна на порозі, але надвечір, мушу сказати, насунеться негода, – мовив дідусь і, злегка примруживши очі, поглянув на фіорд.

З другого боку фіорду було зовсім темно. Дуже дивно, що можна отак стояти в Крихті-Матильді, де сяяла погожа сонячна днина, і бачити, як десь потойбіч періщить дощ!

До речі, дуже скоро і в нашій бухті линуло, як з відра. Ми мерщій забігли в будинок, і решту дня нікуди не рипалися. А тільки-но полягали спати, як почало гриміти та блискати. Я довго лежав і прислухався до гуркоту грому. В глибині душі мені, мабуть, кортіло пробратися нишком до Лени й забрати собі картину Ісуса. Ну подумайте самі – вона лежала, позбавлена всякого страху, а я зіщулився тут і тремтів, коли насправді та картина належала мені. Урешті-решт грюкнуло так страшно, що я не міг більше влежати в своєму ліжку. Я підвівся з наміром іти до мами з татом і то лише для того, щоб спитати, чи це нормальний грюкіт.

У коридорі стояла Лена.

– Ти боїшся? – спитала вона, щойно я вийшов зі своєї кімнати.

Я стенув плечима.

– А ти?

Лена труснула головою. І тоді я відчув, як мене розбирає гнів. У неї моя картина Ісуса, до того ж я був певен, що вона бреше.

– Якраз ти й боїшся! Інакше чого ти стоїш у коридорі? – спитав я.

Лена хвацько схрестила руки на грудях.

– Я йду надвір.

– Надвір?

– Атож, надвір. Я спатиму на балконі, тож добре чутиму ті грюки-пуки!

У мене за спиною забігали мурашки, та, перш ніж затремтіли коліна, я сказав:

– Я також!

Ох, як я боявся! І навіть якщо мені не видно було Лени, я був певен, що й вона боялася. Мусила боятися. Гриміло так, що трясло балкон. За якихось кілька хвилин ми змокли до рубця, хоч сиділи під дахом, зручно вмостившись у спальних мішках. Іноді небо протинали зигзагуваті блискавки й ставало ясно, як удень. Дощ поров нещадно, шуміло й гриміло так, що просто жах. Досі я зроду не чув такого гучного грому. Кожен гуркіт, що відкочувався, був сильнішим за попередній. Урешті-решт я затулив долонями вуха, заплющив очі і від страху вже нічогісінько не розумів. Лена сиділа біля мене, як галеонна фігура. Її губи були витягнуті в риску. І раптом я збагнув, що вона тужила за своєю мамою. Сердешна Лена! Я саме збирався їй щось сказати, як блиснуло й загриміло майже водночас. То була така сліпуча блискавка й такий гучний грім, що ми з Леною зіщулилися й позастромлювали голови в спальні мішки.

– Ми з глузду з’їхали! – крикнув я. – Лено, треба йти в хату!

Лена не відповіла. Вона схопилася на рівні.

– Трілле, у старій стайні пожежа!

Я стягнув із себе спального мішка й підвівся. Пожежа!

– Гірська Шкапа! – крикнув я і зірвався з місця.

За спиною в себе я чув, як репетувала в будинку Лена – так, як тільки вона й могла репетувати, а тоді крикнула мені:

– Трілле, не заходь туди!

Але я її не послухав. Довкола блискало, лила злива й горіло, а Гірська Шкапа стояла в стайні. Я повинен був вивести її надвір. Полум’я поки що не сягало далі даху. Я відчинив двері. Всюди бухав дим, але я знав, де саме вона стояла.

– Ось так, – сказав я, хапаючи її за гриву. – Гайда, кобилко, ходімо!

Але вона не сходила з місця. Аніскілечки. Я гладив її, просив іти й тягнув, однак Гірська Шкапа стояла, як мур. Навіть не ворушилася. Здавалося, вона хотіла тут згоріти. Невже не розуміла, що треба тікати? Я почав плакати.

– Ходімо, – крикнув я і щосили смикнув її за гриву.

Кобила замолотила довкола себе копитами, але не рушила з місця. Стало важко дихати, і я відчув, що мене ось-ось охопить паніка.

Аж тут прибігла Лена. Крізь дим. Вона схопила мене за передпліччя, що я аж відчув біль, і заходилася тягнути з такою силою, як я тягнув Гірську Шкапу.

– Кобила! – скиглив я, не в змозі більш нічого бачити.

– Трілле, ходімо надвір! Обвалюється дах!

Ленин голос тремтів від люті.

– Кобила. Вона не хоче виходити, – плакав я, упершись, як і Гірська Шкапа.

І тут Лена відпустила мене.

– Кобила дурна, як пень! – крикнула вона, а потім підступила до самого вуха Гірської Шкапи й завмерла. Всюди тріщало й хрускало.

– У-у-у-у! – раптом заволала Лена.

І тоді Гірська Шкапа на шаленій швидкості вискочила надвір, а я, втративши рівновагу, впав навзнак. Лена вже майже виходила, як помітила, що зі мною сталося.

– Трілле! – крикнула вона перелякано й миттю вернулась назад.

Зненацька з даху звалилася балка, пойнята вогнем.

– Трілле! – знов крикнула Лена.

Мені відібрало мову. Я відчував себе достоту, як Гірська Шкапа – заціпенілим од страху. Між дверима і мною лежала вогняна балка.

Вона вже була тут. Мов та маленька кенгуру, Лена перестрибнула балку. Її тоненькі пальці знов уп’ялися мені в передпліччя. Вона добряче напнулася і майже кинула мене до виходу. Атож, напевно, вона й справді мене кинула. Решту відстані до відчинених дверей я проповз. Далі я пригадую свою щоку на мокрій траві і те, як сильні руки витягли мене зі стайні.

Уся родина бігала надворі під дощем, і всюди стояв неймовірний гармидер.

– Лена, – шепнув я, марно намагаючись її побачити.

Мама міцно тримала мене в обіймах.

– Лена в стайні? – крикнув я і щосили запручався. Але мама тримала міцно. Я брикався, кричав і плакав, а випручатися не міг. Урешті-решт я тільки безпорадно дивився на відчинені двері. Лена була всередині! Лена ще була у вогні…

Та ось із полум’я нетвердою ходою вийшов дідусь із великим клунком на руках. Він знеможено опустився навколішки й поклав Лену в траву.

* * *

Я не люблю лікарень. Але вони повертають людям здоров’я. І ось я стою в лікарні, сам-самісінький, перед білими дверима з наміром провідати хвору. Я стукаю. Під пахвою в мене коробка цукерків. Я замінив усі цукерки на молочний шоколад.

– Заходьте! – кричать із середини голосно, як у змішаному хорі.

Лена сиділа в ліжку й читала «Дональд». На голові в неї була біла пов’язка, а волосся зовсім зголено. Воно було трохи обпалене вогнем. Окрім того, вона надихалася диму. А загалом із Леною було все гаразд. Вона легко відбулася. Та все-таки дуже дивно було бачити її.

– Привіт, – мовив я і подав їй коробку цукерків.

Лена зморщила носа, тож я швиденько сказав, що всередині молочний шоколад.

– Хочеш суничного варення? – спитала вона.

Певна річ, я хотів. У Лениній шухляді лежала ціла купа баночок суничного варення. Вона похвалилася, що їх у неї досхочу. Тож поки ми наминали суничне варення і молочний шоколад, я розпитував Лену, чи болить у неї голова і всяке таке, про що питають у хворих людей. Голова в Лени не дуже боліла. Їй хотілося додому. Але лікарі кажуть, що їй треба побути тут ще день-два, щоб можна було за нею поспостерігати.

– Атож, мабуть, це потрібно, – сказав я, розуміючи лікарів.

Над її ліжком висіла моя картина Ісуса.

– Чуєш, Лено? – трохи перегодом промимрив я.

– М-м-м…

– Дякую, що ти мене врятувала.

Вона не відповіла.

– Мужній вчинок.

– Ет, – сказала Лена й відвела очі вбік. – Виходить, була потреба.

Мої думки завертілися навколо того «була потреба». Але перш ніж я до чогось додумався, Лена додала:

– Все-таки мені не хотілося, щоб згорів мій найкращий друг.

Я довго не знаходив слів.

– Найкращий друг, – зрештою промимрив я. – Невже я, Лено, твій найкращий друг?

Лена якось дивно глянула на мене.

– Авжеж, ти! А хто ж іще? Кай-Томмі?

Здавалось, ніби в мене з пліч звалився великий камінь. Я був її найкращим другом! Лена сиділа поруч із поголеною й перев’язаною головою і вилизувала ще одну баночку від суничного варення. Вона й гадки не мала, яким щасливим мене щойно зробила!

– Я думаю, що відтепер у мене коліна тремтітимуть набагато рідше, – усміхнувся я.

Лена так не думала.

– Це ти був мужній, коли пішов по Гірську Шкапу, ту дурну кобилу, – визнала вона і додала: – Чуєш, Трілле, а я посваталася.

– Посваталася? До кого?

І Лена розповіла, що сьогодні, кілька годин тому, коли вона лежала в ліжку, прикинувшись, що спить, її мама з Ісаком сиділи обабіч і не зводили з неї погляду. Вони гомоніли про кохання, про Лену й про Крихту-Матильду. Лена зрозуміла, що все-таки Ісак не мав нічого проти того, щоб жити в Крихті-Матильді, якщо доведеться. Він колись чув, що можна прибрати в підвалі, сказав він.

– Але вони так і не заговорили про головне, Трілле! – вигукнула Лена. – І тут я раптом розплющила очі.

– А тоді? – нетерпляче спитав я.

– А тоді я поставила питання руба: «Ісаку, ти хочеш одружитися з нами?»

– Ти це спитала? І що ж він відповів?

Лена знов якось дивно на мене глянула.

– Він відповів: «Так, звичайно!»

Потім вона запхнула шматочок молочного шоколаду в рот і задоволено заквоктала.

– Таким чином, Лено, ти здобула собі тата! – радісно вигукнув я.

Попередній пост

Ми з Леною бавимося в Другу світову війну

Завести коня – не просто, казала мама. А саме так я й зробив. Мама з ... Читати далі

Наступний пост

Купальські молодята

До Івана Купала все було повністю готове. Я стояв у своїй кімнаті біля відчиненого вікна ... Читати далі