Селянин і молоді сеньйори

В одному селі жив собі чоловік. Належало те село королю, який мешкав у столиці Іспанії, у Мадриді. Село було дуже далеко від Мадрида і, звісно, король нічого не чув про того чоловіка. Зате він знав, що король живе у величезному палаці, їсть найкращі страви, що подають йому їх на золоті, та має він безліч слуг і всі його бояться, навіть міністри, виряджені в шовки та атласи. «І, звісно ж, на зріст цей король як велетень! – думав селянин. – Якби він не був такий височенний і дужий, то хіба боялися б його люди?»

Одне слово, захотілося селянинові подивитись на короля на власні очі. Тож він прийшов до дружини і каже:

– Маріанно, а чи не піти мені в столицю, подивитися на короля? Що ти на це скажеш?

– Скажу, що ти останній дурень, і не дам грошей на дорогу, – розважливо відповіла дружина. – У нас у домі всього три реали, до зими треба купити і те, і інше, а король обійдеться і без тебе!

Бачить селянин – нелегко з дружиною домовитись. А сам думає: «Немолодий я, а досі короля не бачив. Як зараз не піду до Мадрида, то так і не побачу його!»

Нічого не вдієш, довелося йому вдатися до хитрощів. На другий день він, стогнучи та тримаючись за щоку рукою, підійшов до дружини:

– Жінко, у мене зуб болить! Негайно маю йти до цирульника, щоб він його вирвав!

Дружина знала, що в чоловіка часто болять зуби, та й каже:

– Звичайно ж, піди, не діло це – ось так мучитись!

– Але ж цирульник живе в Мадриді!

– Аж у Мадриді? – здивувалася жінка.

Та тут чоловік впав на землю і почав так стогнати, що дружина не на жарт перелякалася.

– Ось тобі три реали, біжи хутчіш, та скоріше вертайся! – сказала вона.

Селянин схопив гроші та й гайнув щодуху до міста. Йде дорогою, радіє, пісні співає. Але з села до столиці дорога неблизька. Три дні йшов селянин і за цей час проїв майже всі гроші.

Нарешті він прибув до Мадрида, а там гомін стоїть на все місто, усі вулиці заповнені людьми.

– Що таке? Що відбувається? – запитує селянин.

– Король із церкви виходить! – відповідають йому люди.

Чоловік пропхався поближче і побачив, як на паперть виходять придворні, міністри, радники, а далі й сам король!

– Віва! Хай живе король! – закричав народ. А селянин аж плюнув з досади.

– Оце король! – розсердився він. – Дивитися немає на що! І зовсім він не велетень. Щоправда, золота на ньому навішано багато: на грудях – золото, на плечах – золото, на капелюсі, на рукавах – скрізь золото, а зростом такий, як і всі! Теж мені дивина!

Розчарований селянин вирішив перекусити, бо вже саме була обідня пора, та, обнишпоривши кишені, побачив, що в нього залишилось лише півреала. А тут і зуб розболівся. Чоловік зупинився навпроти крамниці пиріжника, а продавець кричить-надривається, на все горло розхвалює свій товар:

– Пиріжки печені, солодкі. Смачніших не буває, за дюжину – півреала!

У селянина при цих словах очі розгорілися: «Оце пиріжки! Ніколи таких не їв! На всі гроші накупив би, та не можна – зуб болить. Не вирву зуба – додому не доїду, а не поїм – охляну!»

Так він стояв й думав, поглядаючи на пиріжки, й не помітив, як підійшли три молоді сеньйори, вбрані в плащі до п’ят і в капелюхи з пір’ям, одне слово – знатні паничі. Побачивши, з яким захватом чоловік дивиться на їжу, сеньйори вирішили з нього посміятися.

– Гей ти, село! – закричали вони. – Скільки пиріжків ти можеш з’їсти за один раз?

– Я? – відгукнувся селянин, не відводячи від пиріжків очей. – Та хоч сотню!

– Сотню? – здивувалися синьйори.

– Так, і ще попрошу!

Паничі заходилися реготати.

– Нізащо не повіримо. Не з’їсти тобі сотню! – крізь сміх сказали вони.

Зав’язалася суперечка. Селянин наполягав, що таки зможе з’їсти сто пиріжків, сеньйори ж торочили своє: «Ніхто не може з’їсти стільки пиріжків за раз, і ти не зможеш».

Врешті паничі запропонували:

– Давай поб’ємося об заклад. Якщо ти з’їси сто пиріжків, ми заплатимо за них.

Винахідливий селянин відразу докумекав, як можна обернути це на свою користь.

– Згода, – сказав він. – А якщо я не з’їм всі пиріжки, то нехай мадридський цирульник вирве мені цього зуба! – та показав їм свій хворий зуб.

– Що ж, починай їсти, дурню, – розреготались сеньйори. – Бути тобі сьогодні без зуба!

Селянин підійшов до пиріжків, неквапливо з’їв одного, другого…

– Третій!.. Десятий! – рахують сеньйори. – Двадцятий!.. Двадцять п’ятий! Та що він, бездонний, цей селюк?

Але чоловік уже наївся. Чи не жарт – з’їсти двадцять п’ять пиріжків з начинкою!

– Вибачте, – каже він сеньйорам, – я програв! Не можу сотню з’їсти.

– Програв! Програв! – зраділи синьйори. – Кличте скоріше цирульника!

А цирульник вже тут як тут зі своїми щипцями. Побачивши його, селянин зробив таку сумну гримасу, що синьйори зареготалися ще голосніше.

– Роззявляй рота! – закричали вони.

Ніби знехотя чоловік відкрив рот, а цирульник вхопився за зуб і давай його тягти. Цирульник тягне, селянин кричить, а сеньйори сміються. Що голосніше кричить, то веселіше вони сміються. Нарешті цирульник вирвав зуба. Сеньйори розплатилися за пиріжки, заплатили цирульнику й кажуть людям, котрі зібралися довкруги:

– Чи бачили ви такого дурня? За якісь пиріжки він попрощався з зубом!

– Та ні, зовсім я не дурень, – відповів селянин. – А ось ви, здається, пошились у дурні, шановні сеньйори.

– Що ти таке верзеш? – здивувались ті.

– Ви платили за пиріжки?

– Платили.

– І цирульнику заплатили?

– Авжеж.

– От і спасибі вам. А зуб у мене й справді болів! А тепер я і ситий, і здоровий. Ви позбавили мене відразу від двох нещасть: голоду і хворого зуба! – сказав селянин, та й пішов своєю дорогою.

А сеньйори насунули капелюхи аж на очі і кинулись навтьоки з площі, аби не чути реготу, свисту і насмішок, що летіли їм навздогін.

Попередній пост

Чоловік із мішком

В одного подружжя було троє дочок. Дівчата були добрі та працьовиті, тож батьки подарували кожній ... Читати далі

Наступний пост

Геть з дороги!

У гірських селищах Андалузії вулиці такі вузенькі, а будинки стоять так близько один біля одного, ... Читати далі