Геть з дороги!

У гірських селищах Андалузії вулиці такі вузенькі, а будинки стоять так близько один біля одного, що їхні мешканці можуть вітатися за руку, навіть не виходячи з домівок. Зустрівши віслюка з ношею, перехожий неодмінно має поступитися, бо вулички такі тісні, що кошики на спині в’ючака черкають по стінах. Слід зауважити й те, що люд у тому гірському краю запальний і нетерплячий, тож від цього траплялося чимало прикрощів.

Саме тому старий алькальд, сільський староста й суддя, видав суворий указ, згідно з яким усі, хто жене вулицями худобу, мусять заздалегідь волати: «Геть з дороги!», причому так голосно, щоб навіть глухий почув. Знав це і селянин Санчо, – він-бо щодня гонив своїх двох віслюків на базар і добре-таки частував їх ломакою. Віслюки гнали, мов жеребці, Санчо репетував як навіжений, і почувши його несамовите «Геть з дор-р-роги!», перехожі вчасно встигали поступитися.

Якось увечері Санчо повертався з базару й раптом побачив двох жінок. Обидві, напевне, йшли в гості, тому що були в рясних спідницях та чепурних мереживних накидках – мантильях, але зустрілися посеред вулиці та й завели сердечну бесіду. То була вже й не бесіда, а справжня сварка, бо молодиці розмахували руками і чимдуж намагалися перекричати одна одну. От Санчо уперіщив києм віслюків та й заволав щодуху:

– Геть з дор-р-роги!

Та жінки й не глянули на нього. Сварка зайшла так далеко, що вони вчепилися одна одній у коси й геть не чули, як там волає погонич. Зрозумів тоді Санчо, що справи кепські: ще мить – і не минути лиха. Тоді він закричав ще гучніше, так, що його і в Севільї, либонь, почули, проте й це не допомогло. Що мало статися, те й сталося: віслюки з розгону налетіли на молодиць, повалили їх з ніг і втоптали в пилюгу їхні ошатні мереживні мантильї. Жінки вмить забули про сварку, підхопилися й накинулися на бідолашного Санчо.

– Мугиряко! – зарепетували вони. – Куди це ти женеш своїх віслюків? Алькальд змусить тебе заплатити за наше подерте вбрання!

І обидві чимдуж побігли до старого алькальда.

– Якщо вони прибіжать першими, то я буду винен. Коли ж я встигну першим, то ще зможу якось виправдатися, – подумав собі Санчо.

Він хутенко загнав віслюків в якийсь двір, а сам навпростець, через чужі сади й тини, подався до алькальда й, випередивши жінок, розповів судді все як було.

Алькальд вислухав селянина й, подумавши трохи, сказав:

– Допомогти тобі нелегко, тому що ніхто не може довести, що ти справді попередив цих жінок криком. Я можу порадити тобі лише одне: хоч би що тобі казали ті молодиці, хоч би в чому тебе звинувачували – мовчи. Якщо навіть я буду несправедливий до тебе й накажу кинути до хурдиги, то все одно не кажи й слова. Я хочу, щоб молодиці подумали, ніби ти глухонімий. Тільки в цьому бачу твоє я спасіння.

Він викликав двох вартових-альгвасилів і звелів одвести Санчо до льоху, де зазвичай очікували на суд.

І тут прибігли розгнівані жінки. Перебиваючи одна одну, репетували вони, що два віслюки збили їх з ніг, порвали на них одяг і затоптали мережані накидки. А погонич не попередив, що жене віслюків, тож він порушив наказ алькальда й повинен купити їм нові мантильї.

Алькальд ляснув у долоні, й альгвасили запровадили до кімнати засмученого Санчо.

– Селянине Санчо, хіба ти не знаєш про мій суворий наказ? Чому ти не кричав: «Геть з дороги!», коли гнав селищем своїх віслюків?

Але Санчо не вимовив у відповідь ні словечка – він мовчав.

– Відповідай же!

Та селянин знай мовчав.

– Якщо будеш насміхатися наді мною, то я позбавлю тебе волі! – насупився алькальд.

Але й на ті грізні слова селянин нічого не відповів. Тоді алькальд узяв аркуш паперу, вмочив перо в каламар, наче збирався писати вирок, але, подумавши, відклав папір убік. Він знизав плечима й сказав:

– Шановні жінки, мені здається, що я не можу судити цього чоловіка, Гляньте лишень – він глухонімий і за вчинки свої не відповідає!

Така ухвала дуже не сподобалась молодицям. Вони зрозуміли, що не отримають з «глухонімого» ні песети за свої порвані мантильї, тож хором зарепетували:

– Це він глухонімий? Та цей шахрай просто глузує з вас, ваша милість! Нещодавно в нього вистачало голосу, щоб волати на всеньку вулицю: «Геть з дор-р-роги! Геть з дор-р-роги!», і він кричав так голосно, що дай боже кожному!

І тоді алькальд засміявся.

– Ідіть собі додому, розумниці! Таж ви самі допіру сказали, що Санчо попереджав вас криком, та ще й таким, що дай боже кожному! Доведеться вам самим купувати нові мантильї.

Засоромлені молодиці пішли собі додому, а суддя звелів альгвасилам відпустити Санчо.

Попередній пост

Селянин і молоді сеньйори

В одному селі жив собі чоловік. Належало те село королю, який мешкав у столиці Іспанії, ... Читати далі

Наступний пост

Золота зірочка

Була в короля та королеви одна-єдина дочка, та ось королева померла і король знову одружився. ... Читати далі