Скупий мірошник

Жив-був мірошник, скупий та зажерливий. Млин його був дуже старий, а крила полатані. Не міг він зупиняти вітряк для направи, бо кожен оберт жорен приносив йому гроші! І жорна рипіли від зорі до зорі, розтираючи збіжжя на борошно, а старий мірошник тихенько сміявся й бурмотів:

  • Ну, мели, мели жвавіше!
  • Ну ж бо стану багатішим.

Він точно знав, що йому хочеться: назбирати багато грошей, побудувати новий млин, потім другий, третій і стати найбагатшим чоловіком. Одяг його давно зносився, та нового він не купував. Родина його жила надголодь, бо він боявся витратити зайве песо.

Аж ось гуляв полями та гаями король та й побачив того млина, що стояв на пагорбі. Підійшов до нього, прислухався і крізь рипіння жорен почув нерозбірливе бурмотіння:

  • Ну, мели, мели жвавіше!
  • Ну ж бо стану багатішим!

Король вирішив ощасливити мірошника. Повернувшись до палацу, він звелів кухарям приготувати великого пирога і запекти в ньому триста дзвінких срібних песо, а то були чималі гроші! Кухарі спекли пиріг, вклали до нього триста срібних песо, а слуги віднесли королівський подарунок мірошникові.

Ото зраділа мірошникова родина, побачивши солодкий пиріг та ще й такий великий!

– Ну й пиріг! Зараз ми його скуштуємо! – весело закричали вони.

Але мірошник сказав:

– Тихіше! Ми не настільки багаті, щоб ласувати королівськими пирогами. Відішлемо краще цей пиріг нашому куму, альгвасилу. Він прихильно ставиться до нас і щось важить у тутешній окрузі. Отримавши пиріг, він ще краще ставитиметься до нас!

Та й відіслав пиріг своєму кумові.

За місяць король знову гуляв коло млина. Підійшовши ближче, він побачив на крилах ті самі латки і крізь рипіння жорен почув, що старий так само бурмоче:

  • Ну, мели, мели жвавіше!
  • Ну ж бо стану багатішим.

– Гей, мірошнику! – гукнув король. – Хіба не отримав ти мого подарунка?

Мельник вибіг надвір і впав королю в ноги.

– Сеньйоре король, це був чудовий пиріг, але я не такий багатий, щоб ласувати королівськими пирогами. Я відіслав ваш подарунок кумові, бо він альгвасил і щось важить у нашім краю. Він завжди був прихильний до мене, а отримавши пиріг, став ще прихильнішим.

– Господи Боже! – вигукнув король. – Я хотів ощасливити тебе й звелів запекти в пиріг триста дзвінких срібних песо, а ти, дурень, віддав пиріг альгвасилу!

Тоді мірошник почав рвати на собі чуприну.

– Розважливість погубила мене! Я хотів заробити прихильність кума, а втратив цілого млина, якого збудував би за ці гроші!

– Не журися, – втішив його король. – У тебе буде не один, а три млини. Ось тобі моє королівське слово!

Повернувшись до палацу, він знову звелів спекти солодкого пирога і запекти в ньому не триста срібних песо, а п’ятсот золотих дукатів. От взяли слуги того пирога та й занесли мірошникові.

Минуло два місяці, і знову король поїхав на прогулянку. Звісно, він захотів дізнатися, як ся має тепер старий мірошник, і що ж він бачить та чує? На крилах вітряка, як і раніше, чорніють латки, а крізь рипіння жорен лунає бурмотіння:

  • Ну, мели, мели жвавіше!
  • Ну ж бо стану багатішим.

– Мірошнику! – розгнівався король. – А чому ж ти не збудував три млини та не став найпершим багатієм?!

Почувши голос короля, мірошник вибіг у своєму дранті та й упав йому в ноги.

– Сеньйоре король! – прошепотів він. – Я не мав і хвильки, щоб зайнятися будівництвом. Не міг же я зупинити жорна, якщо кожен їх оберт приносить мені гроші!

– Бачу, гроші не принесуть тобі щастя і не зроблять зі скнари розумного чоловіка! – відповів король та й пішов собі.

А скупий мірошник так і лишився лежати долі.