Початок

Коли я був зовсім маленьким, життя здавалося мені казково щасливим. День у день я щодуху гасав полем з іншими лошатами, а вночі спав під боком у мами.

Та коли мені виповнилося чотири, до мого господаря завітав один пан на ім’я Сквайр Ґордон.

Він погладив мою чорну спину та білу зірку на чолі.

– Красень! – вигукнув він. – Об’їздіть коня і я його куплю!

Потім цей чоловік торкнувся білого клаптика на моїй спині.

– Цей клаптик робить його красунчиком, – сказав він. – Називатиму коня Чорним Красунчиком.

Я затремтів від страху. Мене збиралися продати! Мені доведеться розлучитися з мамою? І що таке «об’їздіть»?

– Ти маєш навчитися носити сідло й вуздечку, – пояснила мама.

А потім конюх вклав мені до рота холодного мундштука[1], а на голову й під горло натягнув ремінці. Втекти було зась.

Спершу мундштук лякав, та ласкаві слова й пригощання вівсом допомогли мені звикнути.

Перед тим як мене забрали до Сквайра Ґордона, мама востаннє зі мною поговорила.

– А тепер, Чорний Красунчику, – прошепотіла вона, – будь мужнім. Усі молоді жеребці мусять залишати матерів, аби самостійно торувати шлях у цьому світі.

– От тільки запам’ятай: ніколи не кусайся, не ставай дибки і не хвицайся. Хоч би що сталося, роби все якнайкраще.

Коли прибув конюх Сквайра Ґордона, він стрибнув мені на спину, і ми помчали геть. Я скакав легким чвалом по звивистих сільських вулицях, аж ось ми виїхали на довжелезну дорогу. Обабіч неї росли яблуневі сади.

Коли ми дісталися моєї нової оселі, конюх завів мене до просторої стайні, де було повно зерна та сіна. Привітне радісне іржання з сусіднього стійла змусило мене повернути голову.

Через огорожу на мене дивився огрядненький поні з густою гривою та пишним хвостиком.

– Я – Веселі Ніжки, – привітався він. – Ласкаво просимо до Біртвікського парку.

– Тебе сюди привів Джон, – провадив Веселі Ніжки. – Він – найліпший конюх у всій околиці. А Сквайр Ґордон – найдобріший господар, про якого тільки може мріяти кінь. Тобі тут сподобається.

Тут з-за перегородки вигулькнула булана кобила і грізно подивилася на Веселі Ніжки.

– Біда в тому, що ніхто не знає, як довго триватиме таке щасливе життя, – з сумнівом мовила вона. – Я стільки змінила осель, скільки ти вівса не їв.

– Познайомся з Джинджер, – сказав мені Веселі Ніжки. – Вона кусається. Ось чому її досі ніхто не купив, хоча вона дуже вродлива.

Джинджер зі злості заходилася розкидати жмутки соломи зі своїх ясел.

– Та що ти знаєш, – сварила вона поні. – Якби ти пережив те, що й я, то теж би кусався!

«Бідолашна Джинджер! – подумав я. – Що зробило її такою нещасною?»


[1] Мундштук – додаткові залізні вудила з підіймальною розпинкою біля піднебіння, за допомогою яких легше правити конем.