Важкі часи

Місіс Ґордон також одужала, проте лікар порадив їй перебратися жити до сонячних країв, аби цілковито поправити здоров’я.

Було вирішено продати все: Біртвікський парк, Веселі Ніжки, Джинджер та мене. Веселі Ніжки купив місцевий священик, який обіцяв добре доглядати поні.

Ми попрощалися під яблунею, де зазвичай розмовляли і весело гралися. Відтоді я більше не бачив Веселі Ніжки.

А мене й Джинджер продали лордові та леді Ричмор. Джон мало не плакав, передаючи нас Рейбенові, нашому новому конюху.

Наступного дня лорд та леді Ричмор прийшли на нас подивитися.

– Вигляд у коней пречудовий, Рейбене, – оголосила міледі Ричмор. Хочу бачити їх запряженими в моїй кареті. Але спершу підтягни ремені, щоб вони тримали голови. І якнайвище.

– Але ж Сквайр Ґордон ніколи не надягав їм мартингалів, – нагадав дружині лорд Ричмор.

– А я не хочу, що мої коні мали звичайнісінький дурнуватий вигляд, – просичала на те леді Ричмор.

Рейбен закинув мені голову назад і міцно затягнув ременя. Я відчув пекучий біль. Джинджер намагалася сіпнути головою вбік, та конюх і їй так само стягнув ременя.

Отут мені довелося на власній шкурі відчути, чому Джинджер так ненавидить мартингал. Я не міг опустити голови, щоб тягнути карету плечима, як я звик, а не головою. Коли ми втрачали останні сили й сповільнювали ходу, Рейбен підганяв нас канчуком.

Нарешті ми дісталися величезного внутрішнього двору, де товпилися запряжені в карети коні. Тут у Джинджер увірвався терпець.

Вона несамовито заіржала, звелася дибки, сполохавши інших коней, які з переляку попадали одне на одного і почали шалено хвицатись. Наша карета перекинулась і розтрощилася на шматки.

Леді Ричмор вилетіла зі свого місця.

Вона підвелася неушкодженою, проте розлюченою.

Тоді Джинджер кудись назавжди забрали. Я дуже хотів дізнатися, що з нею трапилося, та ніхто навіть імені її більше не згадував.

Я не довіряв Рейбенові. Він вичавлював перед Ричморами люб’язність, а сам потай від усіх попивав.

Якось увечері він виїхав на мені покататися дорогою, яку щойно посипали гострими камінцями.

Від того в мене розходилася підкова, та конюх був п’яний як чіп і не звернув на це уваги.

Не почув він і того, що підкова геть відпала. Гадаю, конюх також не помітив, що я накульгую. Моє копито розчерепилося, а я нічого не міг удіяти! Тут ноги мені підкосились і я впав на коліна. Рейбен гепнувся на землю, вдарився головою об кругляк і більше не ворушився.

Я простояв біля нього всеньку ніч. Коли замрів світанок, на ранкову службу почали сходитися робітники. Коли вони проходили повз нас, то побачили, що сталося, і вжахнулися.

– Та це Рейбен! – загукали люди. – Помер, бідолашний чолов’яга. Власний кінь скинув із сідла! От же бісова тварюка! Не жити йому тепер.

Але ніхто з них не знав, що сталося насправді. Що тепер зі мною буде?