Життя – суцільні перепони

– Продам цього норовливого Чорного Красунчика першому-ліпшому дурневі, який зголоситься його купити, – вирішив лорд Ричмор.

Мені, звісно, було шкода Рейбена, та я не міг не радіти з того, що нарешті позбавлюся лорда та леді Ричморів.

Отож, мене виставили на продаж на кінському ярмарку. Покупці похвиськували мене та підходили повитріщатися, а от купувати ніхто не хотів.

– Він потворний через понівечені коліна, чи не так? – сказав хтось із покупців.

Нарешті за невеликі гроші мене придбав якийсь добродушний на вигляд чоловік.

Нового господаря звали Джері Баркер, мешкав він у Лондоні з дружиною і дітьми: Гаррі та дівчатами-близнятами Поллі й Моллі.

– Будеш у мене екіпажним конем, – сказав мені Джері. – Кликатиму тебе Джеком.

Дивно було мати нове ім’я. Мене запрягли в карету Джері, яку він називав екіпажем, і я почав возити пасажирів туди, куди вони наказували.

Щодня ми з Джері тяжко працювали за будь-якої погоди: під дощем, у сльоту, заметіль, ожеледицю – і майже не відпочивали.

Я все приймав як належне, бо Джері був на диво доброю і чесною людиною. Мені хотілося служити йому якнайвідданіше.

Мій господар повсякчас піклувався, щоб мені було добре і я мав достатньо їжі. Він ніколи не підганяв мене канчуком, навіть коли клієнти поспішали й пропонували переплатити за швидкість.

– Ти так ніколи не розбагатієш! – кепкували інші візники.

– Найнеобхідніше я маю, дякую, – відказував Джері. – Не годиться весь час підганяти Джека.

Іншим каретним коням не так пощастило.

Я бачив, що вони стояли геть виснажені та нещасні. Від тяжкої праці бідолахи передчасно старіли.

Одного разу я побачив занедбану булану шкапу, на тілі якої можна було порахувати всі кістки. Погляд вона мала похмурий та зневірений.

Мені здалося, що ця конячка чимось мені знайома, коли раптом почув її голос:

– Чорний Красунчику, це ти?

То була Джинджер! Колись така гарна, вона зробилася жалюгідною шкапою.

Давня подруга розповіла мені, що її господар – жорстокий візник, який батожить її, морить голодом і змушує тяжко працювати.

– Але ти завжди вміла захистити себе, якщо люди грубо з тобою поводилися, – здивувався я.

– Еге ж, уміла, та тепер я надто квола, – відказала Джинджер. – Мені хочеться хіба що померти.

– Ні, Джинджер! – скрикнув я. – Тримайся! Кращі часи ще настануть.

– Сподіваюся, для тебе настануть, Чорний Красунчику, – прошепотіла вона.

– Прощавай, і щасти тобі.