Якось одна постійна пасажирка зробила Джері пропозицію, від якої той не зміг відмовитися. Вона запропонувала йому стати конюхом в її сільському будинку.
– У мене є невеличка хатинка якраз для вас і вашої родини, – сказала жінка. – Я б і Джека з радістю до себе взяла, але вже маю коня.
– Пробач, Джеку, любий друже, – заспокоював мене Джері. – Сподіваюся, ти дістанешся добрій людині.
Однак мій новий господар виявився жорстоким. Я мав тягати на собі його підводу, вщерть навантажену лантухами з зерном, і якщо барився, він добряче мене батожив. Годували мене поганенько, тому я почав занепадати на силі.
Отож одного дня я впав від виснаження просто на вулиці.
– От уже дурний кінь! – розізлився мій господар. Невже здох? Тільки дарма гроші на нього витратив.
А я не міг поворухнутися. Коли я так лежав, заледве дихаючи, хтось підійшов і хлюпнув мені в рота води. Чийсь приємний голос повідомив:
– Він не мертвий, лише знесилився.
Приємний голос належав ветеринарові. Я не міг повірити своєму щастю! Лікар допоміг мені підвестися і повів до своєї стайні, де нагодував теплим пійлом.
– Здається, колись ти був добрим конем, – сказав лікар, – але тепер ти бідолашна, обметана стара шкапа. Я годуватиму тебе як слід, а потім підшукаю тобі хорошу домівку.
Відпочинок, поживна їжа та легкі вправи діяли на мене, наче чари. Та коли лікар повідомив, що я вже цілком одужав і готовий його залишити, всередині мене щось обірвалося. Я навіть думати боявся, яким може виявитися наступний дім.
Незабаром лікар привів мене до гарненького будиночка в невеликому селі. Я тепер мав свій вигін та затишну стайню, а моїми господинями виявилися двоє дорослих сестер: Клер та Елспет Лайфілд.
– Ми неодмінно полюбимо тебе, – казали вони, пестячи мене. – У тебе така мила мордочка.
Я із вдячністю притулявся до них носом, хоча й не знав іще, чи можна їм довіряти.
Їхній конюх завів мене до стайні й заходився вичищати.
– У нього така біла зірочка на лобі, як і в Чорного Красунчика, – здивувався молодик, – а ця лискуча чорна спина… Він і на зріст приблизно такий самий. Цікаво, де зараз Чорний Красунчик?
А далі конюх помітив у мене на спині крихітне пасмо білого волосся.
– Таку пляму Сквайр Ґордон називав красунчиковим клаптиком. Це, напевно, і є Чорний Красунчик! Ну, звісно він! А мене пізнаєш? Малого Джо, який тебе мало не згубив?
Як я зрадів йому! І він також, – я ще ніколи не бачив, щоб людина так тішилася.
Ось уже рік я живу в цій привітній місцині. Джо найкращий конюх, якого тільки можна побажати, Клер та Елспет дуже добрі, а робота моя легка й приємна. Колишні сила та жвавість знову повернулися до мене, я ще ніколи не почувався щасливішим.
Сестри пообіцяли ніколи мене не продавати. Нарешті в мене з’явився справжній дім, а всі біди далеко позаду, назавжди.