Козопас

Наступного ранку Гейді прокинулася від якихось дзвіночків. У вікно сінника світило сонце, від чого ліжко дівчинки вигравало золотом.

Гейді хутко вдяглася й спустилася драбиною до кімнати. Надворі стояв якийсь хлопчина і насвистував.

– Це Петер, козопас, – пояснив дідусь. – Він прийшов по Лебідку та Руденьку.

Двоє кіз – біла та руда – проминули хлопчика і, підійшовши до Гейді, потягнули носом повітря. Дівчинка хихотіла, коли вони облизували їй руки.

– Від їхніх язиків лоскотно! – раз у раз вигукувала вона.

– Хочеш піти зі мною? – гукнув Петер, перекрикуючи мекання кіз та дзеленчання калатал. – Я збираюся вище в гори підшукати козам свіжої травички.

– А можна? – запитала дідуся Гейді.

– Та, напевно, іди, – відказав той. – Але спершу поснідай.

Старий присів на ослінчика й подоїв Руденьку, а тоді простягнув онучці кухлика парного молока.

– Ходімо! – гукнув хлопчик, щойно Гейді допила молоко. – Тримайся ззаду і слідкуй, щоб жодна коза не відбилася від отари.

Поки діти йшли кам’янистою стежиною до гірських вигонів, Петер розповідав дівчинці всілякі гірські бувальщини.

Він показав їй орлине гніздо, заховане серед скель, і клаптики ґрунту, де ростуть гірські квіти. Гора мала такий вигляд, наче якийсь велетень розсипав на ній цілі жмені білих перлин.

Гейді ніколи в житті не бачила стільки квітів. Вона назбирала для дідуся величезного блакитно-жовтого оберемка.

Відтоді дівчинка щодня вирушала з Петером пасти кіз. З кожним днем на її щічках все більше проступав рум’янець, а в очах яскравішало сяйво. Дідусь годував її хрумким хлібом, смачним сиром і поїв молоком, яке давали Лебідка та Руденька. А вечорами, сидячи разом з онукою біля коминка, розповідав їй казки.

Гейді ніколи не почувалася щасливішою, та коли одного ранку двері хатинки відчинилися і на порозі постала тітка Діт у новенькій сукні, щастя випарувалося.

– Я приїхала по Гейді, – повідомила тітка. – Мені взагалі не слід було залишати її у вас.

– Ні! – перелякано закричала дівчинка. – Мені тут подобається. Я хочу лишитися з дідусем.

Та Діт наче й не чула.

– У Франкфурті я знайшла для Гейді домівку, – звернулася вона до старого. – Там мешкає дівчинка Клара Сесеман, вона хвора і потребує когось для компанії.

– Якщо Гейді добре поводитиметься, – провадила тітка, – містер Сесеман купить їй гарного одягу. Це для неї неабиякий шанс.

Поки тітка просторікувала, дідусь не на жарт розлютився.

– Тоді забирай її і псуй далі! – заревів він на Діт. – Але щоб ноги твоєї більше не було в моїй хаті. Ніколи!

Незважаючи на заперечення дівчинки, тітка схопила її за руку і потягла за собою. Озирнувшись востаннє, Гейді побачила, що дідусь сидить самотньо на ослінчику біля хатинки, обхопивши голову руками.

– Бідолашний дідусь! – плакала Гейді рясними сльозами.

– Хутчіше, – підганяла Діт небогу, тягнучи її вниз крутим схилом. – Я тепер жалкую, що взагалі залишила тебе з тим понурим стариганом.

– А чому він такий понурий? – запитала Гейді.

– Бо вважає світ безрадісним, – відповіла тітка. – Спершу померла його дружина. А тоді, розтринькавши всі гроші, помер і твій батько, його єдина дитина. Та старий собі самому робить гірше.

Він стверджує, що на землі самі біди, тож відгородився від решти світу в цих забутих Богом горах. Забудь про нього, Гейді. Думай краще про Франкфурт.

– Я його ніколи не забуду! – закричала Гейді.

– Це для твого ж добра, – кинула Діт, простуючи далі.

Дівчинка не відповіла, та в душі пообіцяла собі:

– Колись я до дідуся повернуся.

Попередній пост

Зустріч з дідусем

Розлючена та втомлена дівчинка Гейді ледве пленталася за своєю тіткою Діт, яка тягла небогу вгору ... Читати далі

Наступний пост

Гейді та Клара

До Франкфурта виявилося далеченько. Сонце вже хилилося за обрій, коли подорожні опинилися біля заможного будинку, ... Читати далі