Петерів учинок

Наступного ранку, ще вдосвіта, Петер підкрався до дідусевої хатинки. Довкола було тихо-тихо.

Як і сподівався Петер, Кларин візок стояв біля дверей. Хлопець без жодного звуку підкотив його до краєчку гірського схилу і штовхнув униз крутою скелястою кручею.

Візочок із жахливим тріскотом вдарився об каміння. В повітрі прокотилася довга луна – БУМЦ, БАБАХ!… Знову і знову.

Дивлячись униз, Петер бачив, як гостре каміння розтрощило візка на сотню друзок. Хлопець ще раз глянув на те, що накоїв… І хутко чкурнув геть.

Коли Петер повернувся до хатинки забирати кіз, Гейді розповіла йому про Клариного візка.

– Напевно, його вітер заніс геть, – сказала вона. – Тепер дідусь мусить носити Клару на руках.

– І Кларі доведеться повернутися додому, чи не так? – спитав Петер.

– Еге ж, – пробурмотів дідусь. – Здається, я знаю, хто нагнав сюди вітер.

Гейді була приголомшена.

– Петере, це твоя робота? – сердито запитала вона.

Хлопець почервонів од сорому.

– П-пробач, – почав затинатися він. – Я хотів, аби Клара поїхала звідси. Бо коли вона тут, ти не маєш часу для мене.

– Петере, ти, певно, ненавидиш мене, – озвалася Клара. – Гадаєш, що я забрала в тебе Гейді.

– Не біда, – перебила її Гейді. – Адже ми все одно можемо лишитися друзями.

Однак дідусь похитав головою.

– Містер Сесеман може нам цього не пробачити, – сказав він. – Адже Клариного візочка більше немає.

– Якби тільки Клара могла ходити… – промовила Гейді.

– Я відчуваю, що набралася сили, – прошепотіла дівчинка. – Можливо, я могла б спробувати.

Клара підсунулася на край ліжка і спустила на підлогу слабкі ніжки. Дідусь обережно взяв її за руки й допоміг підвестися.

– Мої ноги надто слабкі, – затремтів Кларин голос.

– Тримайся! – підбадьорив старий.

Дівчинка поволі почала переставляти ноги.

Клара хиталася на ходу, але дідусь міцно її тримав.

– А тепер відпочинь, – звелів він. – Завтра спробуєш іще.

Клара щоденно тренувалася і з кожним днем могла пройти дедалі більшу відстань. Від виснажливих вправ та свіжого гірського повітря вона була постійно голодною і жадібно з’їдала дуже багато їжі. До дівчинки повернулися сили, і вона аж випромінювала їх.

– Чи здивується батько, коли мене побачить? – міркувала Клара.