Наступного ранку, ще вдосвіта, Петер підкрався до дідусевої хатинки. Довкола було тихо-тихо.
Як і сподівався Петер, Кларин візок стояв біля дверей. Хлопець без жодного звуку підкотив його до краєчку гірського схилу і штовхнув униз крутою скелястою кручею.
Візочок із жахливим тріскотом вдарився об каміння. В повітрі прокотилася довга луна – БУМЦ, БАБАХ!… Знову і знову.
Дивлячись униз, Петер бачив, як гостре каміння розтрощило візка на сотню друзок. Хлопець ще раз глянув на те, що накоїв… І хутко чкурнув геть.
Коли Петер повернувся до хатинки забирати кіз, Гейді розповіла йому про Клариного візка.
– Напевно, його вітер заніс геть, – сказала вона. – Тепер дідусь мусить носити Клару на руках.
– І Кларі доведеться повернутися додому, чи не так? – спитав Петер.
– Еге ж, – пробурмотів дідусь. – Здається, я знаю, хто нагнав сюди вітер.
Гейді була приголомшена.
– Петере, це твоя робота? – сердито запитала вона.
Хлопець почервонів од сорому.
– П-пробач, – почав затинатися він. – Я хотів, аби Клара поїхала звідси. Бо коли вона тут, ти не маєш часу для мене.
– Петере, ти, певно, ненавидиш мене, – озвалася Клара. – Гадаєш, що я забрала в тебе Гейді.
– Не біда, – перебила її Гейді. – Адже ми все одно можемо лишитися друзями.
Однак дідусь похитав головою.
– Містер Сесеман може нам цього не пробачити, – сказав він. – Адже Клариного візочка більше немає.
– Якби тільки Клара могла ходити… – промовила Гейді.
– Я відчуваю, що набралася сили, – прошепотіла дівчинка. – Можливо, я могла б спробувати.
Клара підсунулася на край ліжка і спустила на підлогу слабкі ніжки. Дідусь обережно взяв її за руки й допоміг підвестися.
– Мої ноги надто слабкі, – затремтів Кларин голос.
– Тримайся! – підбадьорив старий.
Дівчинка поволі почала переставляти ноги.
Клара хиталася на ходу, але дідусь міцно її тримав.
– А тепер відпочинь, – звелів він. – Завтра спробуєш іще.
Клара щоденно тренувалася і з кожним днем могла пройти дедалі більшу відстань. Від виснажливих вправ та свіжого гірського повітря вона була постійно голодною і жадібно з’їдала дуже багато їжі. До дівчинки повернулися сили, і вона аж випромінювала їх.
– Чи здивується батько, коли мене побачить? – міркувала Клара.