Тут варто зупинитися й сказати, що синя з діркою – насправді не вона, а він. Синій-з-Діркою, або ж просто – Синій. А тим, хто не знає, варто пояснити, що в шкарпеток є своя класифікація. І вона стосується всіх: і парних, і непарних. Старі, досвідчені та грубі, виплетені з овечої вовни, називаються шкарпами. Колишні офісні працівники та спортсмени – це шкарпетони. Шкарпані – це шкарпетки жіночого роду. А різний кумедний шкарпетковий дріб’язок із дитячими малюнками – це шкарпуки. З найменшим включно – мацюпунькою зеленою шкарпеткою для немовляти.
І всі вони зараз оточили Синього-з-Діркою шкарпетона і приготувалися слухати. Лише Панчішка зосталася в шухляді.
– До нас усі ставляться зневажливо! – почав Синій, ворухнувши діркою. – А хіба ми винні, що пари не маємо? Хіба кожен із нас від того вдвічі гірший? Ні! Ми потрапляємо до людей лише на мить, щоб вони переконалися в нашій – на їхній погляд – неповноцінності й відкинули нас убік, як непотріб.
Шкарпетки схвально загули. Синій казав те, що в кожного було на думці.
– …Нас погрожують викинути на смітник! – далі вів шкарпетон. – Лякають тим смердючим звалищем! Хоч ми ще сповнені сил, планів і надій! Нам не місце на смітнику, хіба ні?!
– Не місце!!! – підхопили шкарпетки.
– Ми на смітник не хочемо!
– Не хочемо!!!
– А чого ми хочемо? – не вгамовувався Синій. – Чого ми хочемо, друзі?
– Жити цікаво!
– Бути потрібними!
– Знайти свою пару!
– Пробитися до людей! – вигукнув Спортсмен, він мав мрію пробитися до людей зі своїм м’ячем.
– То що нам залишається робити? – вже спокійніше запитав Синій.
– Що? – дружно озвалися всі.
– Об’єднатися! – була відповідь. – Об’єднатися – і захищати кожного, хто цього потребуватиме. Хто вскочить у халепу. Хто зневіриться. І шукати, шукати, шукати всім разом те, що втратили, тих, кого ми загубили. Правильно кажу?
– Правильно! – підтримали шкарпетки.
Білий Спортсмен почухав м’яч на своєму боці.
– Кожна команда, кожен клуб, товариство, спільнота мають зазвичай якусь назву, – зауважив він. – І нам себе варто назвати. Скажімо, «Динамо»… Або «Металург»… Або ж «Карпати».
– Ми матимемо назву, якої ще не мав ніхто, – озвався на цю пропозицію Синій і замислився. – Ліга непарних шкарпеток! Ось як пропоную назвати нашу спільноту.
– Ліга непарних шкарпеток! – схвально загули звідусіль. – Ліга непарних шкарпеток!
Збудили Вовняну Шкарпу. Вона вже було задрімала, але почувши назву, підвела голову, прокашлялася й докинула:
– І нехай-но спробують нас роз’єднати!..
На хвилі піднесення вирішили не відкладати добрих справ у довгу шухляду – негайно взялись обстежувати територію. Шукати втрачені шкарпетки.
Може, вони десь лежать і чекають, поки їх знайдуть?
– Гайда за тими високими подушками подивимося! – запропонував шкарпук із ведмедиками. Його всі так і називали – Ведмедик. Йому дуже хотілося потішити знахідкою себе і маленьку господиню. Недарма ж дівчинка вважала шкарпетки з ведмедиками своїми улюбленими.
– Гайда в подушкові гори! – підтримали всі. – Гайда в Шкарпати!
Ті диванні подушки на канапі й справді нагадували великі гори Карпати. Шкарпетки посунули вервечкою просто на них.
Підтягували одне одного, підсаджували, дерлися вгору. Спускалися в ущелини. Аж потомилися. І нічого не знайшли, нічогісінько. Окрім гумки до волосся, схожої на маленьку, згорнуту кільцем зелену гусінь. І пульт од телевізора знайшли – його напередодні загубив господар.
Шкарпетки виштовхали пульт на помітне місце, щоб господар одразу побачив. А зелену гумку забрав собі найменший шкарпук, якого всі називали Крихітка. Не звертаючи уваги на іронічні погляди, він накрутив собі гумку на вершечок, щоб видаватися трошки вищим.
Заходилися дуріти, стрибати з подушки на подушку та катулятися розлогою канапою. Особливо тішилися шкарпуки – Крихітка, Ведмедик і Гонщик, той, що з машинкою. Не відставала від них і смугаста шкарпані на ім’я Зебра. Та й Вовняна Шкарпа розрухалась як ніколи.
Синій і Спортсмен, як завжди, підколювали один одного.
– Для чого тобі м’яч? – казав один. – З ким гратимеш?
– Коли дірку зашиєш? – відказував другий.
Так вони всі розгулялися, роздурілися, що незчулись, як заскреготів у замку ключ.
Господиня повернулася!
Поки вона роздягалась у передпокої, поки роззувалася – шкарпетки щодуху мчали до своєї шухлядки. Останнім біг Синій, підштовхував Крихітку. І треба ж було такому статися: сам не встиг! Усі вже сховались у шафі, вже й найменший шкарпук приєднався до гурту, а Синьому залишався один стрибок до мети. Аж раптом…
Раз! – його підхопила жіноча рука, і він злетів угору. Пронісся в повітрі через увесь передпокій, через коридор, через кухню.
Два! – опинився на самісінькому дні сміттєвого відра.
Три! – пластмасова кришка клацнула, опустившись.