Як я живий і здоровий з’явився на світ – частина 2

Ой, як моя Мама і мій Тато про мене турбуються! Мама говорить, що я буду називатися Анна, Агата, Аліція, Аліна, Аделя, Аніта, Анеля. Каже, що я мушу мати тисячу п’ятсот імен. Вона сидить і зачитує вголос із якоїсь книжки, а Тато має записувати ті, які йому найбільше подобаються, однак не записав ще жодного. Каже, що хлопець не може називатися Анна, Агата, Аліція і так далі. Тато хоче мене називати: Адам, Андрій, Антон, Альберт, Артур, Арсен, Анатолій, Аркадій. На що Мама говорить, що не хоче, аби дівчинка називалася Артур! І все починається спочатку. «Але ж нема про що тепер сперечатися, – каже мій Тато, – бо ще не знаємо, чи це буде хлопчик, чи дівчинка».

Добре, добре, я вже знаю, бо перевірив. Буду хлопцем. А моя Мама плете на спицях голубенькі чепчики.

* * *

Я можу вже плювати. Щоправда, – це ще не справжнє плювання, але маю якісь залози, що виробляють слину. Зрештою, тут і так немає місця, аби плювати на більшу відстань. Насправді після детальніших оглядин виявилося, що житло не таке вже й велике, як мені спочатку видавалося. Незабаром проминуть три місяці, як я тут проживаю, і надалі не збираюся його покидати. Якби колись мені стало нудно, завжди можна взятися обгризати нігті. А ви, напевне, ще не знаєте, що мені вже почали рости нігті, крім цього, маю вже на щоках м’язи, так що я міг би вже смоктати, якби мені трапилося щось відповідного. Ніколи нічого невідомо. А знаєте, що ще можу? Можу пісяти!

Ну, звісно, тільки трішки.

* * *

Почуваюся сьогодні погано. Моя Мама така нерозсудлива! Якщо це повторюватиметься, то, мабуть, виберуся звідси. Просто втечу без попередження. Це залежатиме від неї. Я був сьогодні на дискотеці майже всю ніч. Я! Я вже міцно спав, а тут раптом розлягається пронизливий лемент, і починає мною кидати то на одну стінку, то на другу, туди й сюди. Й так сотню разів! Важко було мені втриматися, а гамір ставав щоразу оглушливішим. Я навіть ока не стулив. Моя Мама танцювала й танцювала, а мені чим раз то більше крутилася голова. Коли б у мене було щось, чим би я міг постукати у стелю, щоб вони трохи заспокоїлися! Але в мене не було нічого, а Мама й Тато й надалі перебували в цьому шумі. Ні, це не для мене. На щастя, Мама спала міцно й спокійно, коли нарешті лягла у ліжко. А сьогодні почувається дійсно кепсько. І я також.

Треба буде все ж таки звідси вибратися.

* * *

Сьогодні до моєї Мами приходив лікар. Вона згадала собі щось про якесь кривавлення. Може, скалічила собі палець? Пізніше призналася, що була хвилинку на дискотеці. Хвилинку!? Я і досі добре пам’ятаю, як кидало мною від стіни до стіни, й щоразу, коли про це думаю, огортає мене страх за моє життя отут, у цьому тісному приміщенні. Я вже вирішив утекти звідси, але, на щастя, почув, що лікар дуже розгнівався на Маму, і це трохи поправило мені настрій. Він – на моєму боці.

Мама, звісно, теж. Увесь день лежала в ліжку й майже не ворушилася, так боялася зробити мені неприємність! Це дуже мило з її боку. Почуваю себе вже значно краще, і я прийняв остаточне рішення щодо житла – залишаюся.

* * *

А взагалі-то діються зі мною різні речі: маю вже повіки. Дуже гарні – по одній на кожному оці. А якщо обіпру свою долоньку об стінку й хтось ззовні натисне в тому самому місці, то пальці автоматично стискаються мені в п’ястучок. Зовсім не тому, що я злощуся. Просто щоразу само так діється. Кумедно, правда? Водночас моє обличчя з дня на день стає вродливішим. Починаю бути подібним на себе. І це добре, бо якби хтось узяв та й заглянув сюди до мене, то відразу впізнав би, що це – я, а не хтось інший. І якби моя Мама будь-коли побачила мене, також відразу впізнала б, що це – я. Мої вуха тепер вже саме на тому місці, де й мають бути. Вони дуже гарні, мають різні канали і закрути, й усе, що треба. Мого Тата дуже цікавлять вуха. Пам’ятаю, як одного вечора, коли обоє вже лежали в ліжку й розмовляли, Тато сказав:

– Сподіваюся, що він матиме гарні вуха. В усякому разі я старався, як міг, моя дорога, але змайструвати пару вух – це неабияка робота.

* * *

Моя Мама постійно вдивляється у дзеркало, приглядаючись до своїх грудей. Каже, що вони дуже набряклі. Мій Тато твердить, що вони робляться щоразу більшими. «Якщо так піде дамі, – каже, – то я буду змушений прив’язати тебе шнурком, кохана, бо інакше злетиш вгору, як повітряна кулька!» Так каже мій Тато. Коли вони розмовляють про Мамині груди, то я маю таке смішне відчуття, наче мені хочеться смоктати. А потім смокчу й смокчу. Смішно, правда? Часами мені сняться груди моєї Мами, і в тих снах я хапаюся за них своїми рученятами й міцно присмоктуюся. Не знаю чому, але це дуже приємні сни. Моя Мама говорить також багато про те, що може вона перейде з годування грудьми на годування з пляшечки. Перейде? Як перейде? Годування грудьми? Годування з пляшечки? Про що це вони?

– Може, я матиму замало молока? – каже Мама.

Молока? Для чого?

* * *

Я запротестував. Не хочу, щоб Мама стільки палила. Тато теж вважає, що вона мусить менше палити, проте Мама твердить, що це її заспокоює. Тоді я її копаю, вона відкладає сигарету – на якийсь час. Дуже мене поважає, коли я її копаю. Тепер копатиму ще більше. Може, мені лише так здається, але відчуваю, що не можу дихати, коли вона переповнює мене цим своїм огидним димом. Моя Мама має також свою Маму. Мама моєї Мами є її матір’ю, або, іншими словами, моєю Бабусею. Моя Бабуся каже, що майбутні матері, які забагато палять, приводять на світ менших дітей і народжують їх передчасно. Так твердить Мама моєї Мами. Коли Бабуся починає такі розмови, моя Мама відразу гасить сигарету. А я дихаю з полегшенням і втягую до легень ковток свіжого повітря.

* * *

Моя Мама чудова, звісно, тому, що вона – моя Мама, але я маю з нею чимало клопотів. Ніколи не є відомо, що вона думає. Останнім часом, ні сіло, ні впало, їй заманулося шпурляти мною якимсь дивним чином, так, що я не міг втриматися і вже втратив орієнтацію, де верх, а де низ. Вона каже, що це – гімнастика для матерів. Ради Бога, жінко, схаменися! Та ще й твердить, що робить це для мого добра. Зненацька стає рачки й починає вигинатися, потім гойдає тазом, тоді лягає на спину й крутить ногами, наче їде на велосипеді, та й витворяє ще інші несусвітні речі. Часом мені від того всього починає крутитися голова, а часом це й справді надзвичайна розвага. Наприклад, коли Мама як навіжена повзає на чотирьох, гойдаючи сідницями, я не можу стриматися від сміху, бо також починаю гойдатися, і від того мене лоскоче по животі. Ну ось, знову починає!

Ха-ха-ха! Ой годі, бо я вже не можу!

* * *

Життя з моєю Мамою стає щораз то важчим. Я вже втомився постійно вислуховувати, що їй діється. Як не закрепи, то гусяча шкіра, то корчі в ногах, чи тисячу інших речей. Крім цього безперервно бігає до туалету. Ані хвилинки спокою. До того всього ще й мій Тато: каже, що ніхто про нього не дбає. Коли Мама жаліється йому – недобре, а коли не жаліється – також зле. Тато говорить, що Мама може ділитися з ним всіма своїми турботами. А коли вона це робить, то він тоді вважає, що Мама просто не має про що говорити.

– Взагалі, робиш з мухи слона, – каже Тато. – Я вже не хочу більше чути ні слова про ці пологи. Якщо жінка вміє спекти торт, то вона здатна й народити дитину.

Що це значить – народити дитину?

* * *

Мені дійсно дуже зручно, і я міг би залишитися тут назавше. Я маю вже власний кровообіг і взагалі почуваюся чудово. З моєю Мамою також краще. Здається, останнім часом вона стала значно спокійнішою. Коли вона не нервується, то я також не нервуюся, а коли ми з Мамою не нервуємося, то Тато теж не нервується, а коли ми всі троє не нервуємося, то тоді взагалі ніхто не нервується.

Отож, не нервуймося!

Все просто чудово. Щовечора, коли моя Мама лежить у ліжку, мій Тато мене гладить. Звісно, не безпосередньо. Тоді Мама говорить, що це чудово – носити під серцем таку маленьку живу істоту, а Тато каже, що це все просто-таки фантастично. Тоді просить Маму лежати цілком спокійно й нічого не говорити, й прикладає вухо до живота Мами, щоби мене почути.

Бам!

* * *

Вже віддавна, прикладаючи вухо до стіни, чую дивне відлуння – так, немовби хтось натирав підлогу. Я не міг зрозуміти, звідкіля воно, аж поки не почув, як Мама розмовляла про це з Татом. Виявилося, що то Мама масажує собі живіт! Чи це не смішно?! Але вона вважає – якщо її шкіра незабаром дуже розтягнеться, то мусить бути такою еластичною, як надувна гумова кулька. Після масажу Мама намащує собі живіт кремом і втирає його в шкіру, але це все даремно. Шкіра все більше й більше натягається, і Тато каже, що незабаром стане такою гладкою, що він зможе покататися на ній на ковзанах.

Взагалі, я не здивувався б, якби він якось це зробив. Від них можна всього сподіватися.

 

Частина 1 | Частина 3 | Частина 4 | Частина 5