Як я живий і здоровий з’явився на світ – частина 3

Хотів би я мати дзеркальце. Цікаво, як я виглядаю з волоссям (бо у мене на голові вже виросло волосся)? Якби Мама побачила мене тепер, я впевнений, що сподобався б їй. Маю також – ик! – вії. Коли кліпаю очима, мої вії також кліпають. Окрім цього, я нарешті знайшов зручне положення тіла – ик! – для сну. Насправді дуже комфортно – опираючись підборіддям у грудну клітку. В цьому положенні можу – ик! – ой, що ж то за ідіотизм! Не знаю, що то таке, але – ик! – о, знову! Це може тривати годинами: відчуваю, немовби щось скакало мені по діафрагмі – ик! Було б дуже прикро, якби я розхвилював Маму тим ідіотичним иканням, бо, правду кажучи, мені тут тепло й зручно, і я не бажав би справляти батькам стільки клопотів. На щастя, я зробив відкриття, що можу це опанувати всього-на-всього спокійно дихаючи и…ик!

Цілком зіпсували мені настрій. Усе було таке миле й спокійне, і от раптом сьогодні сталося щось, що спонукало мене поглянути в майбутнє із занепокоєнням.

* * *

Моя Мама взяла мене до одної пані, що її називають акушеркою (можете бути певні, що я запам’ятав це слово й буду остерігатися, якби ця пані ще колись з’явилася знову).

Не хочу мати з нею жодної справи. А якщо вона ще колись наблизиться до мене, то просто обернуся до неї спиною. Не можу сказати, чому, але щось мені в цій пані не подобається. Просто не люблю її.

Я все ще тремчу, хоча вона мене зовсім не скривдила. Лише взяла в Мами трішки крови й послухала мене. Я лежав цілком спокійно й старався навіть не дихати. Але це моє нерозумне серце билося так голосно, що вона не могла його не почути, й сказала Мамі, що чула, ніби б’ється двоє сердець, а це може означати, що є близнята. Я мав би бути близнятами?!

Ні, я зовсім її не розумію.

* * *

Знову спокійно минає день за днем. Можу тут собі сидіти, час від часу дрімати, а все йде своєю чергою. А ось що сталося вчора ввечері. До Мами й Тата прийшли гості, й Мама їла ці всі масні страви, що їх лікар рекомендував їй уникати. Я почувався жахливо. Потім нараз почала мене топити й заледве не вбила чимось, що вони називали джин з вермутом і ще чимось іншим, що називали ром з кока-колою. Все це влилося в мене. Я майже топився в цьому джині з вермутом, очі мене пекли й не було чим дихати. Я запанікував і почав товкти в стіну кулаками й копати так сильно, як тільки міг, щоб Мама перестала, й вона перестала та пішла в ліжко, кажучи, що почуває себе не найкраще. Не можу порухати головою, бо мені ще здається, що тут усе наповнене джином і вермутом.

* * *

Не подобається мені, що Мама ходить зі мною до тих різних пань. Сьогодні ми були в такої, що її називають учителькою вправ для розслаблення. Хвилююся щоразу, бо ці нерозумні пані говорять про якісь дивні справи й кажуть Мамі робити масу дурних речей, замість того, щоб залишити нас у спокої. Ця нова пані сказала Мамі, що вона повинна серйозно взятися за вправи для повного розслаблення. Казала їй глибоко вдихати носом і видихати вухами (а може, це був рот – не пригадую); у всякому разі, казала видихати поволі. Потім Мама мала позбутися зайвого напруження, цілком розслабитися й зосередитися лише на своєму тілі. Так казала ця пані з розслаблення. І якщо Мама дуже постарається зрозуміти, як між собою співпрацюють м’язи і дихання та усвідомити значення цього явища, то їй це дуже допоможе.

* * *

Моя Мама не є нормальною Мамою. Аніскілечки не звертає на мене уваги. Це моє житло не аж так добре звукоізольоване, як мені спочатку здавалося. Окрім цього останнім часом я став дуже вразливим на будь-який шум і галас, що доходять ззовні: аж підскакую, коли грюкають дверима, прокидаюся зі сну, коли хтось увімкне радіо або коли гавкає собака. Але найбільше мені допікає, коли Мама встає посеред ночі й починає стрілянину з кулемета! А робить це майже щоночі. Тато каже – це тому, що вона має низьку культуру харчування. Цілком з глузду з’їхала на тім, що вони називають підсмаженою кукурудзою, а чи попкорном, і твердить, що не може без неї витримати. Щоночі біля другої години встає і висипає пакетик кукурудзи на сковорідку й підсмажує її, а тоді кукурудза на тій сковорідці вибухає, і оте бах-бах-бах! відразу зриває мене зі сну й доводить до шокового стану.

Бути собою! – це вимагає дуже міцних нервів.

* * *

І знову новий клопіт! Мама плаче, пригнічена й мов не своя. Тато намагається її заспокоїти й каже, що їй не слід вислуховувати ті всі бабські теревені. Все почалося з того, що Мама запросила на чай кілька пань. Власне кажучи, розмовляли ні про що інше, а лише про мене. Одна з цих пань пригадала собі, що знає іншу паню, яка знає ще одну паню, яка мала корчі. Мама питає, а що це таке – корчі, а та пані сказала, що то отруєння при вагітності. Ще інша пані сказала, що має подругу, сестра якої захворіла під час вагітності на рожу. Після цього в кімнаті запала довга тиша й тривала доти, поки інша з цих пань не сказала, що вона знає ще одну паню, яка знає іншу паню, що чула про одну паню, в якої пологи завершувалися акушерськими щипцями. Тоді Мама залилася плачем. Плаче, зрештою, аж досі.

Коли Мама плаче, мене також збирає на плач. Матусю, перестань, ПРОШУ! Тато також каже, що їй не можна плакати.

* * *

Ну, нарешті якась певна звістка. Відтепер я вже здатний до самостійного життя. Так твердить лікар. Мама вже на шостому місяці, і якби щось сталося, – каже лікар, – маю шанс вижити в інкубаторі. Дуже дякую, але я не збираюся до того інкубатора. Я цілком задоволений зі своєї оселі. Лікар, зрештою, дотримується такої ж думки. Люблю його. Хоча й ніколи мене не оглядав, знає про мене все. Маю тепер 600 сантиметрів зросту й важу 35 грамів. А може навпаки. Не знаю. Не звертаю на це особливої уваги. Натомість із того, що він про мене розповідає, більш цікавим було те, що тепер я покритий захисним шаром. Це така плівка з білої жирної мазі, що оберігає мене від ушкоджень, які я міг би зазнати, обертаючись і копаючись. Отож відтепер можу копати, скільки заманеться, і не боятись, що зі мною щось трапиться. Мама лежить, а Тато зосереджено оглядає її живіт і може вже бачити, як я копаю – як він каже – дриблінгую і відбиваю головою.

Сказав, що придбає мені футбольні бутси. Я дуже втішився.

* * *

Мама купляла пелюшки. Накупила їх багато. Пані в магазині сказала їй, що, окрім цього, вони прислужаться ще й у багатьох інших випадках. Крім чого?

Сказала, що можна їх використовувати як слинявчик або як простирадло в моїм ліжечку. Думаю, що вона з Мами трохи кепкувала, я ж бо не маю жодного ліжечка. Але Мама слухала це з широко розплющеними очима. Купила також ще щось, що назвала пледом, і ще щось, що називається непромокальні трусики. Купила також щось подібне до теплого тренувального костюмчика, теж, мабуть, для мене, бо ж лежачи собі тут і копаючи (а я просто не можу без цього), незабаром стану чемпіоном світу з копання!

Коли Мама прийшла з цим усім додому, з Татом ледве не стався серцевий напад.

– Жінко, – заволав він, – що ж ти будеш з усім цим робити? Чи ти зібралася опікуватися цілим пологовим будинком, га?

Тільки-но Тато згадав про пологовий будинок, мене ніби струмом ударило, а Мама вхопилася за живіт і сказала, що трохи зле почувається.

* * *

– Це несправжні болі, – сказав Тато, – вони не мають жодного значення.

Ну, а тепер почалася просто-таки вистава: Мама прийшла додому з чимось, що вони називають пластиковою лялькою, і сказала Татові купати її й повивати в пелюшки. Тато спочатку було навіть узявся до роботи, але коли справа дійшла до пелюшок, кинув то й сказав зі злістю, що не бажає мати нічого спільного з тим цілим цирком. Мама трохи посміялася з нього, і він спробував ще раз, але Тато, – як твердить Мама, – має загрубі пальці. Хотів би я побачити ту ляльку, бо Мама казала, що вона дуже гарна, і якби так сталося, що я був би таким самим гарним, як вона, то Мама почувала б себе дуже щасливою. Так їй та лялька подобається, що вона завиває її в плед, бере на руки й ніжно колише!

Я б хотів, аби вона мене колисала так само.

* * *

Моя Мама почала зі мною розмовляти. Називає мене солодким малятком або своїм малим бешкетником. Часом каже, що я малий непослух, а інколи говорить, що гніватиметься, якщо я не буду чемним. І тоді вже не називає мене своїм солодким малятком. Мама й Тато мають дуже миле і ніжне звірятко, що його називають котиком. Буває, коли Мама лежить, котик вискакує на ліжко й лягає на її живіт. Тоді я відчуваю, який гарненький і м’якенький цей котик. Деколи легенько копаю в стінку, просто так, лишень для забави, й він це відчуває, бо зривається і вдаряє лапкою по Маминім животі. Тоді Мама підводить голову й каже:

Гей, ви там! Заспокойтеся.

А коли Мама купається і спокійно лежить у ванні, чекаючи, щоб я порухався, то тоді починаю легенько копати, щоб їй зробити приємність. Вона морщить ніс і каже:

– Ну, ну, ти, малий бешкетнику, не здіймай хвиль!

* * *

Були ми з Мамою у лікаря. Тато був також. Правду кажучи, цього разу зовсім не йшлося про мене. В їхніх подружніх взаєминах почали з’являтися певні проблеми – так сказали лікареві. Лікар відповів, що не варто цим перейматися і не робити з проблеми іншої проблеми, й тоді не буде проблем. Сказав також, що Татові треба подумати про психічний стан Мами й що все внормується після пологів. Щоразу, чуючи слово ПОЛОГИ, нагострюю вуха й зосереджую увагу. Не дуже їх розумію, але здається мені, що чи то Мама, чи Тато, чи акушерка мають щось народити. Та, зрештою, мені байдуже, бо це й так до мене не стосується. Було дуже смішно, коли лікар спитав Тата, чи той хоче послухати мене через щось, що назвав стетоскоп. Тато послухав, і коли лікар спитав його, чи він щось почув, то відповів:

– Боже милий, дійсно він там, мабуть, шаліє на воротах!

Частина 1Частина 2 | Частина 4 | Частина 5