Як я живий і здоровий з’явився на світ – частина 5

Щоразу думаю про щось краще. Маю на увазі житло, бо незабаром вже не витримаю з Мамою. Все стає для неї проблематичним. Наприклад, нарікає, що не може взути туфлі, й коли ніхто не бачить, ходить по хаті, човгаючи ногами у великих Татових пантофлях, а коли, після найменших зусиль задихається, знову шургає ногами, тяжко дихає і сопе. Тато каже, що незабаром вона зможе працювати на залізниці замість паровоза. Але все-таки я бачу, що Тато дуже її любить, бо не раз обіймає, а коли вона його цілує, – говорить, що йому байдуже, наскільки вона погладшає.

– Кохаю кожен грам вас обох, – каже, – і тебе, і його. Її, – поправляє його Мама. Тоді Тато говорить, що коли це буде дівчинка, то спробують ще раз.

– О ні, в жодному разі, – голосно заперечує Мама, – я не хочу ще раз гратися в паровоз!

* * *

Моя Мама вже на дев’ятому місяці, а я важу в шість тисяч мільярдів більше, ніж важив, поселяючись сюди. Лікар сказав Мамі, що коли б я і надалі ріс у такому темпі, як за останній місяць, то на десятий день народження важив би понад 700 кілограмів. Мій Тато каже, що я, напевно, страшний товстун, але лікар стверджує, що все владнається і що за тиждень перед пологами я перестану рости. Це навіть добре, бо мені тут дуже тісно. Я тепер такий сильний, що, коли Мама сидить з клубком шерсті або з кошичком із шитвом на колінах, можу скинути його на підлогу лише одним копняком. І роблю це, хоча Мама мені погрожує, що коли це ще раз повториться, то поскаржиться Татові, тільки-но він прийде додому.

* * *

Маю народитися. Про ніщо Інше тепер не говорять. Як це виглядатиме – не уявляю собі, але лікар каже, що все буде гаразд. Поки що мусимо лише чекати на болі. Каже також, що мене очікує стрес, коли раптово опинюся в температурі, нижчій на 14-15 градусів від тієї, яка панує в моєму помешканні, що я буду майже в панічному стані при першій спробі дихнути й що мій перший рефлексний крик допоможе відкрити мої дихальні шляхи. Стверджує також, що спочатку я плакатиму без сліз і слабо чутиму, бо матиму закриті вуха. Заспокоює Маму, аби не хвилювалася, що я косоокий, якщо в перших кілька днів після народження мій погляд блукатиме.

Дуже дякую, наслухався всього досить. Можете взагалі про це забути. Не маю наміру народжуватися. Прийшов я сюди, живу тут, подорослішав тут і ЗАЛИШАЮСЯ тут.

Нема про що говорити!

* * *

Були ми з Мамою знову в акушерки. Тепер я цілком впевнений, що вона проти мене, що я, зрештою, підозрював уже віддавна. Одне, на чому їй залежить, – це схопити мене якимось чином. Але я знаю своє – стільки, скільки я буду разом зі своєю Мамою, не вдасться їм це! Можуть собі снувати всілякі там плани, які їм тільки до вподоби. Пологи, про які так багато говорять, поділяються на дві фази – період розкриття і період вигнання, або потуг. Це останнє слово звучить досить брутально, і я, мабуть, щось придумаю, аби не брати в цьому участи. Я вигадав третю фазу пологів, яку здійсню, якби вони намагалися щось зі мною робити. Назвав я її періодом опору. Полягає він у тому, що коли хтось намагатиметься мене вхопити, я сховаюся. А тоді хай собі мене кличуть – КУ-КУ, КУ-КУ! – скільки хочуть. І так не змусять мене визирнути хоча б краєм ока.

* * *

Тато дуже хвилюється, що Мама і я не встигнемо вчасно до пологової клініки. Пані акушерка ствердила, що це справа інтуїції. Сказала, що коли розпочнуться регулярні болі кожних 5-10 хвилин, то власне буде пора. Мама повідомила, що це вже скоро. Тато дуже схвильований. Сидить напружено біля самих дверей і навіть не намагається жартувати. Мама каже, що йому варто заспокоїтися і розслабитися. Каже також, що він єдиний відомий їй чоловік, що може палити одночасно дві цигарки, а третя ще димить у попільничці. Думаю, що Мама трохи переживає за нього й намагається його таким чином заспокоїти.

– Боже милий, добре тобі казати, – бурмоче Тато, – тільки ж це не ти маєш стати батьком уперше в житті.

* * *

Я теж став неспокійним. У Мами почалися дуже часті перейми. Якщо серйозно, то тут справді перестало бути зручно. Мама спакувала різні речі, які має взяти зі собою до шпиталю, а Тато очікує з хвилюванням, готовий щомиті завести автомобіль. Мама постояла якусь хвильку з широко розставленими ногами, опираючись об стіл, а тоді сказала, що, може, буде вже їхати. Нараз Тато не зміг знайти ключів від машини й мало не збився з ніг. Нарешті знайшов їх і почав виводити автомобіль. Потім вбіг, схопив речі, які Мама мала забрати зі собою, кинув їх у багажник, і за мить машина вже мчала, як навіжена.

– Зачекай на нас! – закричала йому вслід Мама. На щастя, затримав його сусід, так що ми змогли поїхати разом із ним. Якби не сусід, пологи могли б початися без нас.

* * *

Ми приїхали до шпиталю. Тут виміряли Мамі температуру, пульс, кров’яний тиск і все, що тільки можна було. Взагалі, я не був здивований тим, що почув голос акушерки. Вона почала розповідати якісь нісенітниці про родові шляхи, й раптом я зорієнтувався, що вони хочуть мене звідси витягнути або якимось чином вигнати. Але позаяк моє невеличке приміщення має лише один вихід, я зробив єдину слушну річ: забарикадував його. Відштовхнувшись кілька разів ногами, обернувся і щільно закрив вихід своєю великою головою! Цей лікар, який зайнявся Мамою, обслухав стетоскопом її живіт і натиснув на нього, аби перевірити, чи я лежу правильно, після цього сказав, що краще бути не може. А мав би він все-таки знати, що я обманув їх і обернувся так, що не зможуть мене вхопити.

Я ж не такий недотепа, як вони собі уявляють.

* * *

Починає мені крутитися в голові. Це дуже незручна поза, але ж чого лишень не зробиш, щоб залишитися разом зі своєю єдиною Мамою! Мама почала мене дуже сильно тиснути, і я хотів би, щоби вона перестала це робити, бо моя голова може цього не витримати. Та ще й я не в змозі накопичити достатньо сил між потугами, аби відчутно протистояти їй.

Мама має пристрій, з якого може почерпнути кілька глибоких вдихів, коли починається наступна потуга. Кажуть, що вона вдихає газ, який розвеселяє, проте я не бачу нічого веселого в тій цілій метушні. Вже важко мені ясно думати, бо почуваю себе так, ніби мені на голову заложили лійку, а Мама хоче мене крізь неї протиснути. Боже милий, Мамо, перестань! Мусиш усвідомити, що це неможливо. Коли б перед тим я не обернувся вниз головою, то міг би тепер опертися ногами.

* * *

Гей там, послухайте, ви, мабуть, зовсім з глузду з’їхали!? Це ж бо справжнє шаленство – робити зі мною такі речі. Мама й далі напинає, напружує м’язи живота так, що не маю чого притриматися. Вона має якісь поручні на краях ліжка, за які може триматися, а в мене зовсім нічого. Я хочу залишитися в Маминому животі, тут, де завжди був! Не хочу вибиратися деінде! Ой Боже, моя голова! Я кричатиму, якщо не залишите мене в спокої. Вважайте на мою голову, та ж це просто неможливо! Бо ж неможливо одягнути сорочку, намагаючись протиснути голову крізь петельку для ґудзика. Ой, моя шия, ой, моє чоло, мій ніс, мій рот, ой, моє підборіддя!., має ж бути якийсь закон, який карає за таке ставлення до невинних людей. Напишу скаргу в Товариство друзів дітей, напишу скаргу в Комітет з прав людини, поскаржуся… О-о-о! Моя голова прослизнула. Моя голова народилася. Ух!..

* * *

Пустіть мене! Пустіть мою голову, дозвольте мені повернутися! Ні, ні, дозвольте мені вийти, допоможіть мені вибратися звідси! Вважайте на мої руки, на мій тулуб. Вважайте на мене! Як незалежна людина, вимагаю, аби мене вислухали. Почну кричати, якщо ні…

Уве!.. Еее!..

* * *

Як ся маєш, Мамо.

Як ся маєш, Тату…

Як ся маєте, всі!?

КІНЕЦЬ

Частина 1Частина 2 | Частина 3 | Частина 4