Плач

Плач у малих дітей не завжди можна пояснити нездужанням. Коли дитя плаче, його треба взяти на руки і забавити. Можливо, йому треба відригнути. Часом дитина плаче тому, що голодна.

Часом я впадаю у такий крик…. Мама тоді не знаходить собі місця і прибігає, аби мене потішити.

Вона вже сама не знає, що зробити, аби я тільки перестав плакати.

А я й не думаю, бо тепер мені стає цікаво, що вона ще спробує, аби мене заспокоїти.

Особливо довго й голосно плачу, коли мені нудно.

Моє безсумнівне досягнення: на мій плач, що травмує слух, мама й тато поспішають до мене зі швидкістю блискавки.

Їм-бо завжди здається, що я звалив на себе отой великий стелаж із книгами.

Або що впав до каміна.

Або що мені на голову впав отой великий свічник.

Напевно, отакі думки їм щоразу рояться у головах. Аж мило подивитися, як вони намагаються мене заспокоїти, хоча, звісно, нічого на мене не впало.

Але це вельми гарне відчуття, коли тебе отак забавляють.

Часто я плачу, коли мені чогось не можна.

Тоді я кричу так, що у всіх закладає вуха.

І тоді буває, що можна.

Але коли мені зовсім не можна того, чого не можна, нема ради – плачу далі.

Бо може таки статися, що врешті вже все буде можна.

Цей варіант плачу, з короткими перервами, аби перевірити, чи батьки вже здаються, чи ще ні, мій тато називає «тактичним плачем».

Бабуся каже, що мама й тато зриваються з місця як попечені, коли лиш почують, що я рюмсаю.

– Нічого йому не станеться, як собі трохи попхинькає. Це добре розвиває легені, – стверджує бабуся.

Правда, я плачу й тоді, коли відчуваю голод і хочу, аби мені дали мою плящинку.

Врешті-решт я мушу плакати, бо не можу покликати маму з кухні: «Егей, мамусю, принеси мені, будь ласка, щось поїсти!» Я можу хіба плакати. Бо коли плачу, то мама обов’язково до мене прийде.

Проте мене ще багато відділяє від моєї плящинки із теплим молочком.

– Бідна дитина, – каже мама і бере мене на руки. – Щось недобре приснилося, пташку?

Ще якусь хвилину мене заспокоює. Але мені нічого не приснилося. Я просто голодний!

Часом мамі вдається досягнути того, що я перестаю плакати. Але за дві хвилини заводжу ще раз, і мама знову приходить.

– То що, може, щось зробимо, аби пташкові відбилося? – питає мама.

Та ні, я голодний, але як їй про це сказати? Справді, коли вона отак мене підносить, то мені часом таки відбивається, і тоді мама, задоволена собою, знову кладе мене до ліжечка. Та я все одно невдоволений, бо й далі голодний, отож плач продовжується. Мама приходить утретє або вчетверте.

– Ти сьогодні якийсь неможливий, – каже. – Зараз дам тобі щось питоньки, теплого молочка. Може, тоді вгамуєшся.

Важко комусь пояснити, що ти голодний, коли ти у такому віці, як ото я, і коли можеш хіба плакати!

Попередній пост

Дитячий візок

У деяких примітивних народів мами носять своїх дітей у клункові на плечах. А от у ... Читати далі

Наступний пост

Перший зубчик

Молоді батьки мають бути готові, що коли в дитини прорізатиметься перший зуб, вона може бути ... Читати далі