Коли дитина хоче чогось добитися, то дуже часто вдається до плачу. Тактика плачу нерідко застосовується тоді, коли батьки надто поступливі. Проте дитина може плакати з різних причин, наприклад, через те, що загубила пипку або коли не може дотягнутися до плящинки.
Я завважив одну дивну річ.
Моя мама ніколи не плаче.
Тато теж ні.
Мій старший брат інколи плаче. Але тільки тоді, коли щось собі заподіє або коли його хтось розсердить.
А зі мною зовсім інакше!
Я пхинькаю собі щодня, часом трохи більше, часом трохи менше, а буває, що взагалі нездатний зупинитися.
Хоча навіть не можу згадати, чого це я плачу.
От реву і й усе.
Мама ладна зі шкіри вилізти, аби я тільки перестав. І тоді буває дуже незле.
Хоча, треба сказати, що частенько вона робить щось таке, начебто їй дуже залежало, аби я розревівся.
Наприклад, миє мене.
Коли вона отак кілька разів проїде мені по обличчі шматкою, то зрозуміло, що врешті-решт я почну плакати.
Ну бо як інакше пояснити їй, аби перестала ото водити мені по лиці тією шматинкою?
Бабуся дуже дивується з того, що діти стільки плачуть.
– У них-бо зовсім немає причин для плачу, і твердить бабуся. і Ось ми, дорослі, майже ніколи не плачемо, хоча у цьому світі вистачає того, що могло б нас увігнати в сльози.
А потому замислено додає:
– Мені чомусь здається, що світ був би набагато ліпший, якби люди знову навчилися плакати.