Заборонені забавки

Якомога швидше дитину треба навчити, що не всім можна бавитися. Небезпечні предмети в кухні – це не забавки. Мамина швейна машина, татів комп’ютер, електричні кабелі, телефон – це теж не забавки. Усе це – «ньо-ньо»!

Мені не можна бавитися з телефоном.

Не можна навіть до нього торкатися.

Але я то знаю, що з ним треба робити. Мама сама мене цього навчила.

Взагалі той телефон – доволі дивна штука. У ньому часом живе мій тато.

Й тоді мама з ним розмовляє.

І завжди мене просить, аби я сказав татові «добридень».

Я, звісно, говорю «добридень» і ще багато чого:

– Ба-ба-а-ба-ба-агу-агу-да-да-да-на-на-на.

– Так, ти напевно маєш радіо, – відповідає мені з телефону тато.

Коли тато з моїм старшим братом якось поїхали на нашу дачу, несподівано задзвонив телефон і мама стала з ним розмовляти.

Потому вона захотіла, аби я сказав «привіт» моєму братові. Приклала мені до вуха слухавку, і я почув голос свого старшого братика, який ото сховався у телефоні.

А я то думав, що він поїхав разом із татом.

Отакі ось дивні речі діються із нашим телефоном.

Коли нам здається, що когось немає (самі ж бо бачили, як виходив із дому!) раптом – дррринь! – і виявляється, що той хтось просто сховався у телефоні!

Оце знову задзвонив телефон – дррринь!

І мама питає, чи не хотів би я щось сказати бабуні.

Звісно що так! Я дуже хотів би довідатися, як це вона зробила, що зараз ото сидить у телефоні!

– Бда-бду-бда-бду-ґлу-ґлу-ба?