Коли дитина має рочок, бона вже вміє вимовляти перші слова, які найчастіше мають означати «мама» й «тато», може прислухатися до голосу в телефонній слухавці й питати про різні речі «сьо то?».
Я можу вже покликати маму й тата.
Скільки то разів мама просила:
– Ну, скажи «мама»!
Я щоразу говорю «мама», але мама не зовсім мене розуміє і знову просить це сказати. Я вкотре повторюю: «Мама».
Та мама все одно мене не розуміє, отож, я більше не кажу «мама», зате говорю багато інших слів, яких, правда, мама теж не розуміє.
Якщо йдеться про моє говоріння, то моя мама не вельми здібна його сприймати, у кожному разі, щось їй ніяк не вдається зі мною порозумітися.
Тато також щохвилини пробує зі мною бесідувати. Тільки він, для переміни, просить сказати «тато».
– Ну, давай, сміливо, – заохочував мене вчора. – Нема чого боятися, просто скажи: «Тато».
– Да-да! – сказав я йому.
– Чудово! – вигукнув тато із вельми задоволеним виглядом. – Кохана! – кинувся він до мами. – Він говорить! Ото щойно виразно вимовив «тато»! У цьому нема жодного сумніву!
Потому зазирнув мені просто в очі:
– Давай, скажи ще раз «тато»!
Я нічого.
– Сонечко, скажи ще раз: «Та-то»!
Я на те:
– Абду-абду-абду.
– Але щойно хвилину тому ти вмів! – розчаровано промовив тато.
Коли ото недавно я сидів собі на підлозі й читав надзвичайно цікавий лист, який упав із письмового столу, то раптом глипнув на маму і сказав:
– А-ма!
Маму наче грім уразив. Вона вхопила мене на руки, міцно притулила до себе і, виглядало, просто не тямила себе зі щастя.
І все через те, що я сказав «мама».