Син, який пропав, повернувся через 25 років…

Ця історія з тих, про які знімають фільми. Хлопчик на ім’я Сароо (Saroo) народився в маленькому індійському селі. Його сім’я жила дуже бідно, і щоб хоч щось поїсти, навіть діти мали працювати. Сароо було лише чотири, а він вже допомагав своєму старшому братові Гудду (Guddu) мити вагони потягів.

Одного разу два брати пішли на роботу. Вони зайшли в потяг, Гудду посадив брата в куточок і велів чекати. Маленький Сароо задрімав, поки чекав брата. Але його брат так і не повернувся. Коли хлопчик прокинувся, він був у потягу, що рухався і відносив його невідомо куди.

Коли потяг зупинився, хлопчик вийшов на вулицю. Він опинився в Калькутті. Люди навколо не звертали на нього уваги – хіба мало обірваних хлопченят бігає вулицями великого міста. Хлопчик не знав ні назви свого села, ні навіть прізвища батьків. Він не вмів ні писати, ні лічити. Кілька днів він провів на вулиці.

Та все ж Сароо був домашнім хлопчиком і відрізнявся від звичайних жебраків. Тому скоро на нього звернув уваги перехожий. Він запитав у хлопчика, що той робить на вулиці один, а потім відвів дитину в центр допомоги сиротам. Сароо прийняли в центр, але знайти його батьків було справою просто нереальною – хлопчик абсолютно нічого не міг сказати про те, звідки приїхав. Тоді хлопчика визнали сиротою, і організація Indian Society for Sponsorship and Adoption зайнялася його усиновленням.

І здавалося, доля піднесла маленькому індійському хлопчику просто неймовірний подарунок: його фотографії побачило подружжя з Австралії і вирішили узяти Сароо у свою сім’ю.

От воно щастя! Більше ніякої чорної роботи і голоду. Хлопчика чекав великий будинок, хороша їжа, дбайливі батьки. От тільки Сароо продовжував сумувати.

Справжня мама Сароо намагалася хоч щось дізнатися про долю сина. Усі невеличкі кошти, що в неї були, вона витрачала на пошуки, але нічого не змогла з’ясувати. Вона ридала щодня, оплакуючи свого хлопчика.

Він же в цей час жив життям, про яке його рідні не могли і мріяти, – ходив до школи, учив мови, грав у комп’ютерні ігри. У його кімнаті приймальна мама повісила велику карту Індії, і кожен ранок, дивлячись на неї, Сароо гадав, що ж сталося з його сім’єю, чи здорова його мама, чи пам’ятає вона про нього? Чи зможе він колись побачити її знову?

Хлопчик, підліток, юнак – Сароо ріс, але ніколи не переставав сподіватися, що одного разу зможе обійняти свою маму. Він годинами роздивлявся віртуальну карту Індії за допомогою додатка Google Earth. Інтернет дозволяв йому віртуально гуляти вулицями міст і сіл, де він сподівався одного разу побачити щось знайоме. Юнак пам’ятав, скільки часу він провів у тому роковому потягу, і знав, що його рідне село має бути десь поряд з Калькуттою.

Час йшов, але він продовжував шукати.

І от одного разу Сароо побачив це – міст, річка і фабрика на фотографії здалися йому дуже знайомими. Це воно! Те місце, де вони з братом сідали на потяг. З цієї миті хлопчина став шукати ще старанніше.

Незабаром ще один знімок із супутника показав йому фонтан, біля якого він колись сильно забився. Так він знайшов своє село, воно називалося Ганеш Талай.

Сароо все ще не міг повірити, коли летів в Індію і сідав на потяг, який відвіз його назад у рідне село. Він немов подорожував у часі.

У маленькому селі він незабаром відшукав будинок своєї сім’ї. Але якщо його сім’я не живе там більше? Чи дізнаються вони його?

Поки хлопчина стояв біля дверей, до будинку наблизилися три жінки. Одна з них несподівано підійшла до Сароо і мовчки узяла за руку. Він ще нічого не сказав, але вона вже упізнала його, вона чекала цієї зустрічі 25 років. Це була його мати. Коли рідні зібралися в будинку, вони, зрозуміло, просто не вірили, що таке можливе. Зниклий Сароо, якого вони давно оплакали, раптом з’явився з нізвідки. Немов привид.

Так Сароо дізнався, що того дня нещасна мати втратила не одного, а відразу двох синів. Гудду не кидав брата – він потрапив під потяг, перебігаючи через шляхи.

“Усі говорили, що я шукаю голку в стозі сіна, – згадує Сароо. – Але голка була там. Все було там! Все, що завгодно, можна знайти, просто натиснувши на кнопку, але тобі потрібні воля і бажання зробити це”.

Сароо живе і працює в Австралії. Кожен місяць він відправляє гроші своїй сім’ї, і тепер їм вже не доведеться так важко працювати.

Що такого пам’ятав про своє дитинство Сароо, що не зміг його забути навіть через багато років благополучного життя? Його мама не могла подарувати синові ні дорогих іграшок, ні солодощів, але дарувала стільки любові і ніжності, що він усім серцем мріяв повернутися до неї.