Чоловічі роздуми про головну причину розлучень

У розлучення може бути велика кількість найрізноманітніших причин. Але за цією різноманітністю завжди маячить одна, найголовніша і найстрашніша – озлоблення серця, яке втратило здатність любити. Певний час його можна камуфлювати усілякими благородними поняттями, заспокоюючи себе думками про те, що тобою рухають борг або самовідданість. Але жорстокосердість – шило в мішку. Раніше чи пізніше воно обов’язково ужалить тебе і твоїх близьких, як його ні ховай.

Багато років я наївно вважав, що ця біда ніколи не спіткає мою сім’ю. А виявилось, що із самого початку нашого сімейного життя вона потихеньку гризла нашу любов, немов щур.

Коли ж зробилося жорстоким моє безглузде серце? Чому я не зумів помітити цього вчасно? І найголовніше – що ж тепер робити з усім цим? Питань багато, а от як відповісти на них – чесно кажучи, не знаю. Тільки і залишається, що сидіти і думати. Сильно думати.

Сорокарічні мужики часто кидають своїх дружин. Ще років п’ять тому я знаходив вичерпне пояснення цьому факту в тезі: сивина в бороду – біс у ребро.

Тепер мені вже самому – за сорок, і зовсім інакше я дивлюся на своїх ровесників, що розходяться, зовсім інші причини бачаться мені в їх спробах створити нову родину на уламках першої.

Захопившись кар’єрою, творчістю, бізнесом, віддаючи цьому всі сили і енергію, чоловіки чомусь схильні вважати, ніби їх сім’я – щось статичне і непорушне, що створене ними одного дня і далі існує незалежно від докладених зусиль.

Але це – страшна помилка, яка в результаті може зруйнувати будь-яку сім’ю, якою б благополучною вона не здавалася з боку. Якщо чоловік постійно не працює над розбудовою власного дому – горе такому чоловікові, і його дому. Поповзуть по стінах спочатку маленькі тріщини, потім – більші. Певний час ще можна себе утішати, що, ніби, це не фундамент тріщить, а усього лише штукатурка облупилася: підмазати, побілити – і знову все буде як слід. Але наступить мить, коли істинна картина твого сімейного життя раптом обрушується на тебе в усій своїй непривабливості. І ти бачиш, що сімейні справи і турботи, які багато років відкладав “на потім” через свою вічну зайнятість і втому, можна більше не відкладати. І вже ніколи ти не почнеш читати дітям книжки перед сном, не зможеш вранці займатися з ними зарядкою, не ходитимеш з ними в ліс і ще багато-багато чого ніколи не зможеш зробити. Бо вони – виросли. І всі справи любові, не здійснені для них, так і залишаться нездійсненими назавжди.

А поряд з тобою – втомлена, нервова, схильна до скандалів за будь-якої дрібниці жінка. Ти узяв її в дружини веселою життєрадісною дівчинкою, очі якої світили щастям при одному лише погляді на тебе. Тільки куди ж воно пішло тепер, в яку діру провалилося? Пройшла любов, зів’яли помідори…

І от тут ясно розумієш, що все це – твій “твір”, підсумок двадцяти років твого сімейного життя. І жодними успіхами в бізнесі чи творчості цю діру не залатати, бо і не діра це зовсім – а пробоїна в борту корабля, що тоне.

А коли корабель тоне, з нього, як правило, тікають. Правда, у книжках пишуть, що капітан йде з борту останнім. Ну, так те – у книжках…

От що бачу я, дивлячись на своє сімейне життя. І вже не кваплюся судити тих, хто спробував втекти від цього страшного видовища – зруйнованої їм сім’ї.

І все частіше спадає мені на думку: а чи не спробувати ще разок почати все спочатку? Чи не зробити ще одну спробу, раз вже перша не вдалася і корабель мій тоне? Коли кажу про це друзям, вони дивуються і кажуть – ти що, з глузду з’їхав, у вас же все так добре!

Ах, друзі ви мої дорогенькі… Зовні-то воно, можливо, і насправді доки виглядає непогано. Та тільки я точно знаю, що за цим підштукатуреним фасадом ховається: ткни як слід – і рухне все відразу.

А виглядає – так, красиво. Причому, якщо я візьмуся розповідати про ці 20 років, може вийти не красиво навіть, а – героїчно. І адже не збрешу при цьому жодного разу, от що цікаво! Але себе-то не обдуриш. Зараз я розумію, що вже на самих ранніх етапах нашого спільного життя закладав під неї ті міни, які сьогодні активувалися і от-от вибухнуть. Але все так славно починалося…

На чергову стипендію купив я букет гладіолусів, два персня самоварного золота у відділі біжутерії – і пішов свататися. Без всяких попередніх домовленостей, уперше за рік нашого знайомства з’явився в домі батьків моєї майбутньої дружини і зробив пропозицію. А вже наступного дня, рано вранці, ми бігли з нею на електричку, щоб їхати в сусідній райцентр, де в храмі служили мої друзі. Там священик подивився наші паспорти і погодився нас вінчати. Сьогодні таке важко уявити, але ми дійсно спочатку повінчалися і лише через чотири місяці зареєстрували свій шлюб.

Грошей у мене не було взагалі, не було за що влаштовувати весілля. Вінчатися я приїхав у потертих джинсах і рваному светрі, а персні наші обручальні коштували, як зараз пам’ятаю, – 84 копійки. Але що означають гроші і золото, коли тобі 24 роки, поруч – кохана, а в душі – переконаність того, хто робить перші кроки у вірі, що Бог усе влаштує, головне – не грішити.

Власне, Бог усе і влаштував. Мама мого друга, побачивши, у чому я збираюся йти на вінчання, зітхнула і витягнула із шафи новий, жодного разу не вдягнений костюм:

– Тримай. Льошці купила на весілля, але раз ти перший зібрався – надівай, не ганьбися.

А після вінчання друзі влаштували нам сюрприз: справжній весільний бенкет! Треба розуміти, що це означало в 92-му році, коли прилавки магазинів були порожні, а зарплату вже видавали із затримками. Звичайно, усе обійшлося без особливого шику, просто кожен приніс свої скромні запаси, і вийшов цілком пристойний весільний стіл. Нас з Ніною усадили за нього на чолі, регент Серьожа запалив перед нами дві свічки. Ледве підняли перший тост, і прозвучало традиційне “Гірко!”, як хтось закричав:

– Гляньте, що робиться!

А глянути і справді було на що. Свічки перед нами раптом спалахнули яскравим полум’ям, віск почав швидко оплавлятися, гніт, що горів, химерно звився, і кілька секунд усі спостерігали дивне видовище: два палаючі кільця – велике і поменше – сяяли перед женихом і нареченою на кінцях вінчальних свічок.

– Ну от, і Господь вас благословив, – сказав Серьожа, – а ви переживали, що грошей на кільця немає.

Так ми стали чоловіком і дружиною.

Із самого початку нашого сімейного життя я чітко для себе визначив, що головне завдання чоловіка в сім’ї – ухвалення рішень. Я – годувальник сім’ї, я – захист її від усіх знегод, на мені – уся відповідальність за неї. Усвідомлювати це було страшно, особливо – у той смутний час, коли країна балансувала на межі громадянської війни, голоду і хаосу. Не раз і не два мені хотілося тоді завити по-собачому від відчаю і повної безнадії. Заводи і фабрики зупинялися, гроші дешевшали нестримно, продукти видавали за картками раз на місяць. А в мене – вагітна дружина, диплом керівника оркестру народних інструментів і відсутність щонайменшого уявлення про те, як поводитися в тому хаосі, що творився навколо нас. Але я вперто продовжував вірити, що Господь усе влаштує, головне – самому жити правильно. І ця віра рятувала в найтяжчі часи.

Я влаштувався на будівництво учнем муляра. На практиці таке “учнівство” зводилося до піднесення цегли і цементного розчину бувалим робітникам. Вставати треба було о пів на шосту ранку, бо знайти роботу вдалося лише в сусідньому місті. Я піднімався, біг на електричку, годину їхав у промерзлому вагоні, потім пересідав у промерзлий автобус, і все одно спізнювався хвилин на п’ятнадцять, за що неодмінно отримував наганяй від суворого бригадира.

Потім – вісім годин укладав на піддони обледенілу цеглу, тягав відрами розчин на п’ятий поверх і продовжував отримувати колоритні зауваження від бригадира, тепер уже з приводу моєї нерозторопності. Додому повертався після восьмої вечора, ледве живий від втоми, а наступного дня – знову ні світло ні зоря біг на електричку. І лише одне гріло душу серед цієї чехарди: я – годую сім’ю. Тоді зовсім ще маленьку (дружина і син, якого вона носила під серцем) але – свою, дорогу, любиму. Якщо я цього не робитиму, вони просто пропадуть.

Через рік я вже сам досить недурно клав цегляну кладку, і почав заробляти цілком пристойні на ті часи гроші. На їжу і одяг вистачало, от тільки житла свого в нас не було. Але як і раніше я жив непохитною упевненістю в те, що Бог посилає нам усе необхідне, прийде час – пошле і житло. Так воно і вийшло. Правда, спочатку життя підштовхнуло мене до ухвалення ще одного важливого рішення.

Жили ми тоді в моєї мами. Одного дня погожим літнім вечором дружина зібрала дітей погуляти у дворі. А я вийшов на балкон і раптом побачив. Ні, нічого особливого там не відбувалося – двір як двір, яким я його пам’ятаю з дитинства. Уявіть собі: квадрат 60 на 60 метрів, утворений чотирма типовими п’ятиповерхівками. Культурне життя зосереджене навколо трьох столів. Центральний, під яблунькою – самий кипучий і багатолюдний. Його уподобали місцеві алкаші. Чоловік двадцять п’ять увесь вечір рубаються в “козла” на виліт. Гра супроводжується бурхливим виливом почуттів і споживанням дешевого портвейну.

Тут же, під яблунькою, справляється мала нужда. Тут же самі нестійкі укладаються поспати на травичку, а найактивніші б’ють один одному фізіономії.

За сусіднім столиком – молодняк, різновікова шпана, яка під акомпанемент роздовбаного касетного магнітофона, в’яло задирає дівчат, що проходять повз.

Але найголосніший – третій стіл, за яким збираються бабусі. Тут теж йде карткова гра, тільки ріжуться не в “козла”, а в “дурня”. І матюкаються при цьому з таким непідробним почуттям, що навіть алкаші побоюються проходити повз них зайвий раз.

По всьому дворі носиться десятка півтора різномастих псин, випущених хазяями на вечірню прогулянку. Псини ганяються за кішками і життєрадісно паскудять у пісочницю. На спортивному майданчику по брусах розвішені квітчасті килими, з яких сильні хазяйки в таких же квітчастих халатах гарматними ударами вибивають пил. Усе як завжди, з однією лише різницею: тепер посеред цієї “пишноти” стоять мої діти. Зовсім маленькі. З відерцем і з лопаткою. І розгублено озираються навколо, намагаючись знайти куточок для своїх дитячих забав. Я дивився на них і відчував себе останньою сволотою…

Адже це я, а не хтось, випускаю їх кожен вечір погуляти сюди, мені вони повинні дякувати за те, що ростуть у тому ж смітнику, на якому виріс я сам. І якщо я їх звідси не витягну, за мене ніхто це не зробить.

Через певний час я перевіз свою сім’ю в Жіздру – маленьке одноповерхове містечко, де я будував у той час храм Покрова Пресвятої Богородиці. Перші чотири роки ми знімали житло, потім вийшло купити свій будинок. І замість загидженого двору мої діти тепер грали на травичці під липами, а лайку чули ну хіба тільки в школі.

Коли храм був побудований, я відправився на заробітки в Підмосков’я. На дворі стояв 98-й рік, чергова криза. Знову – знецінення рубля, знову – порожні прилавки. Знову мені до сліз було страшно за дружину і за дітей. І коли доводилося тижнями ночувати в якомусь прокуреному будівельному вагончику, де окрім мене в три яруси розташувалося півтора десятка молдаван, я як і раніше зміцнював себе думкою, що Бог усе дасть і якщо я зараз злякаюся і втечу, дружині і дітям нічого буде їсти. У таких заробітках пройшли років сім. Ну а потім почалася історія співпраці з журналом “Фома”, завдяки якій я з пролетарів раптом почав потихеньку дрейфувати в бік творчої інтелігенції.

Наступний пост

Чоловічі роздуми про головну причину розлучень (закінчення)

Така зовнішня канва мого життя. І дивлячись на неї, хто візьметься докорити мені в тому, ... Читати далі