Чоловічі роздуми про головну причину розлучень (закінчення)

Така зовнішня канва мого життя. І дивлячись на неї, хто візьметься докорити мені в тому, що всі ці роки я жив не заради сім’ї?

Ніхто не візьметься?

Тоді спробую зробити це самостійно, щоб зробити картину більш об’ємною.

Перший час ми з дружиною періодично сперечалися про те, хто в сім’ї має бути головним. І коли вона в черговий раз обурено запитувала: “Ну чому завжди саме ти вирішуєш – як і що нам робити?” – я з незмінною постійністю відповідав їй: “Тому що я – чоловік”. Цей рецепт від крутого мачо Гоші з кінофільму “Москва сльозам не вірить” став для мене головним аргументом у сімейних сварках. Дуже зручний аргумент, до речі. Нічого не пояснює, проте – остаточний і безперечний. І тоді здавалося мені, нетямущому, що це – ох як правильно! Зараз-то я бачу, що герой Баталова – просто нещасний чоловік, ранимий і гордий, який не зумів нормально реалізувати себе в соціумі і через це тяжко переживає.

Ну який рівень прийнятих їм рішень? Набити пику хуліганам у підворітті, організувати виїзну п’янку на природі, навчити дівчинку різати цибулю. А потім – влаштувати тиху істерику і на два тижні піти в запій через комплекс соціальної неповноцінності, що загострився. От вже дійсно – гідний приклад для наслідування! Проте саме його парадоксальна логіка стала для мене основою самоствердження в сім’ї: “Бо – чоловік”.

Чинити опір цьому моя бідна дружина намагалася роки три. Потім змирилася. А я з гордістю пояснював друзям, що от, як з дружинами потрібно – строго, по-чоловічому. І якщо потім дружина все ж робила якісь боязкі спроби з’ясувати стосунки, я з “чоловічою непохитністю” казав їй:

– Не подобається такий чоловік, йди. Ніхто тебе не тримає.

І адже знав, абсолютно точно знав, що нікуди вона не піде. Бо діти на руках маленькі. Бо уходити-то їй особливо нікуди. А найголовніше – бо любить вона мене, дурня.

Тоді – ще любила… І от, прекрасно усвідомлюючи все це, я казав їй те, що казав. А серце так і завмирало від свідомості власної невразливості в подібних суперечках.

Скільки поколінь самовпевнених мужиків кидалися осаджувати своїх дружин з таким ентузіазмом, ніби перед ними не улюблена жінка, а самурай із голим мечем. Втім, на самурая мабуть так відважно не стрибали б, побоялися…

Далі в житті нашому було от що. Коли я перевіз сім’ю в Жіздру, ми за три роки змінили сім квартир, які були звичайними сільськими будинками без води і газу, з пічним опалюванням і із зручностями у дворі. Кажуть, два переїзди дорівнюють одній пожежі. Через три з половиною такі “пожежі” я протягнув тоді дружину з дітьми. Як же їй було страшно і незатишно в цих чужих будинках… Усе її лякало – темрява і безлюдність на вулиці увечері, відсутність телефону (мобільників у провінції ще не було), піч, яку ніяк не виходило розтопити. На руках троє маленьких дітей, і немає поруч ні мами, ні друзів. Один лише героїчний чоловік, який весь день кладе цеглу, а увечері рушиться на диван і вимагає “щось пожерти”. І це б ще гаразд, а скільки разів було, що “втомлений годувальник”, перекусивши і відпочивши, уходив кудись допізна в гості, заздалегідь запитавши ласкавим голосом: “Ніночко, ти мене відпустиш?” А чого ще бідній Ніночці залишалося, окрім як змучено посміхнутися і сказати: “Так, звичайно, йди, розвійся”.

І адже бачив же, бачив, що посмішка – вимучена. Розумів, що по суті кидаю її з дітьми на цей вечір – одну, у чужому місті. Що вона буде до мого повернення сидіти і здригатися від кожного шурхоту, бо страшно їй і за дітей, і за себе. Але то дурня  – адже я їй пояснив, що Жіздра – тихе містечко, бандитів тут не буває, алкаші всі смирні, і взагалі все тут краса. Нехай вчиться страх переборювати!

Жіздра в наші дні

А вже як їй доводилося, коли я тижнями пропадав на московських заробітках. Одного дня мені навіщось знадобилися вдома обценьки. Перерив усі інструменти – не можу знайти. І раптом дивлюся – дружина приносить їх звідкись із спальні. Виявляється, коли я бував у від’їзді, вона ночами клала обценьки поряд з ліжком. Щоб було чим від нальотчиків відбиватися, якщо що.

Ще вкарбувалася в пам’ять картина. Кінець зими, під ногами снігова каша, з даху бурульки звисають. Приходжу з роботи, відкриваю хвіртку і бачу: стоїть моя дружина посеред двору і пере білизну в кориті. На голові шапка-вушанка, на руках – помаранчеві гумові рукавички, під які вона рукавички наділа, щоб руки не так мерзнули. І пере. Ніколи не забуду її погляду тоді. Немов би незручно їй, немов застав за чимось ганебним. Адже це їй просто шкода мене було! Знала, що переживатиму, от і старалася до мого приходу свої дикі прання закінчувати. А тут от не встигла. Через пару років я зумів заробити грошей на будинок, у перший же тиждень підключив його до водопроводу і відразу купив пральну машину-автомат.

Проте саме тоді поруч не став і прати на холоді не допоміг, пройшов повз, у будинок. Ну, як же – годувальник! З роботи адже повернувся, втомлений! У кожного своє заняття. І такого от свинства з мого боку за двадцять років було більш ніж достатньо.

Тепер ображаюся, поїхавши на сесію: “І чого це дружина мені не дзвонить тижнями?” Адже сам от так – по крапельці, по ниточці, по іскорці – гасив, рвав і розпліскував усе, що нас зв’язувало. І здається – порвав.

Багато років у глибині душі я чванився тим, що дружина моя дійсно – замужем, тобто – за мужем. Як за кам’яною стіною! Від усіх життєвих знегод широкою спиною її закриваю, усі удари долі беру на себе!

Тільки з чим же я залишив її там, за цією кам’яною стіною? Традиційний комплект: Kіnder, Küche, Kіrche? Ну і брав би тоді собі кого простіше. А то одружився на талановитій, яскравій дівчині з широким кругозором і допитливим розумом, відвіз її в село і поставив у дворі біля корита. І от прийшов час підводити підсумки.

Поки діти були маленькі, на рефлексії в неї особливо часу не було. А тепер, коли вони підросли, – що вона має в активі? Порахувати не важко: відсутність професії – раз, відсутність освіти – два, відсутність соціального статусу – три. Поки народжувала і ростила дітей, ровесниці вчилися, робили собі кар’єру. Зараз одна її подруга – директор музичної школи, друга – заввідділом культури, третя – головбух у серйозній конторі.

А їй, коли вона нещодавно спробувала влаштуватися на роботу, запропонували на вибір вакансії: прибиральницею в Ощадбанку, санітаркою в психінтернаті чи диспетчером у таксі. У сорок років розумна, симпатична жінка опинилася перед таким от нехитрим вибором. Який я забезпечив їй своїми “чоловічими” рішеннями. Від світу захистив. А тепер випадково побачив її запис у соціальній мережі: “Заміжня. За чоловіком. Як за кам’яною стіною. Як у тюрмі”.

От – два автопортрети, дві картини мого життя. У кожній – щира правда. Тільки ніяк не з’єднати їх одне з одним, щоб вийшов цілісний образ. Розпадаються ці дві правди, немов розбите дзеркало, яке, як відомо, не склеїш. І сім’я моя нині – немов у розбитому дзеркалі: кожен – у своєму уламку, у кожного – свій інтерес, свої справи і турботи. Начебто в одному домі живемо, а давно вже нарізно.

Колись я сказав: “У нашому домі всі рішення прийматиму я, бо я – чоловік”. Ну що ж, чоловіче, милуйся тепер на результати своїх рішень. Ти – капітан цього корабля. Ти був на ньому всі ці роки “другим після Бога”. І ти ж посадив його на мілину.

Сорок років – час підведення підсумків. У двадцять – ще можна жити ілюзіями, і в тридцять – ще можна себе обманювати. Але після сорока це вже ніяк не вийде, результати, що називається, – у наявності. І якщо вони виявляться такими, як у мене, залишається або дивитися на це сумне видовище, або – відвернутися скоріше і мчатися від нього світ за очі.

От чому я вже не візьмуся строго судити сорокарічних чоловіків, що кидають свої сім’ї. Знаю тепер – від чого вони намагаються втекти, що штовхнуло їх на другу спробу.

Адже і я теж вирішив спробувати почати все спочатку. От так – просто узяти, і перекреслити прожите-нажите раз вже вийшло воно таким нескладним. І почати нове сімейне життя. З нуля.

Тільки іншу жінку мені для цього шукати немає жодної потреби. За всіма своїми трудами і турботами на благо сім’ї я не помітив, як замість любові став керуватися виключно почуттям обов’язку. А любов-то і розгубив. Що ж, спробую тепер зібрати втрачене. По крупинці, по крапельці – може вийде. Бо без цього – гріш ціна всій моїй самовідданості: “І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи” (1Кор. 13:3).

Двадцять років тому Бог дав мені величезне багатство – жінку, яка любила мене так сильно, що готова була йти за мною на край світу, переносити будь-які знегоди, терпіти будь-які позбавлення. Я не зберіг цього дару. Не навчився любити навіть найближчу людину. І що ж мені, просити в Бога ще одну дружину? Як би, прости, Господи, з першого разу не вийшло, можна, я тепер з іншою спробую? Смішно адже, чесне слово.

От і спробую почати все спочатку з тією самою дівчинкою, до якої колись прийшов з букетом гладіолусів і копійчаними перснями. Правда, тепер замість рваного светра – життя в дірках… Як і раніше вірю, що Бог посилає людині все необхідне, головне – самому не зіпсувати. Один раз я вже все зіпсував і – сильно. Але ж Бог може все. Значить, може і розбите моє дзеркало склеїти. Щоб знову відбилися в ньому разом – я і дружина, і щоб міг я сказати Йому: “Благоволи ж помилувати мене, і дай мені постаріти з нею!” (Товит 8:7).

Попередній пост

Чоловічі роздуми про головну причину розлучень

У розлучення може бути велика кількість найрізноманітніших причин. Але за цією різноманітністю завжди маячить одна, ... Читати далі

Наступний пост

Ходити по воді, чи Як пережити кризу за допомогою пшенички

Три рази у своєму житті я помирав від страху прийдешніх лих. Я боявся їх до ... Читати далі