Ходити по воді, чи Як пережити кризу за допомогою пшенички

Три рази у своєму житті я помирав від страху прийдешніх лих. Я боявся їх до нудоти, до кольок, до судом у животі. І кожного разу мені здавалося, що надії вже немає, що світ рушиться кудись у безодню, а попереду суцільний морок, кошмар і безвихідність. Страшно було не за себе, а за дітей, за дружину, за маму. Для них я виявився в той період єдиним захисником від життєвих знегод, інших чоловіків у нашій сім’ї не було.

Але я був тоді зовсім ще молодим і безглуздим. А знегоди насувалися такі грізні і всеосяжні, що, незважаючи на молодість і дурість, я чітко розумів – захистити від них своїх близьких не по плечу і куди сильнішим чоловікам. Тому мені було дуже страшно. Зараз, майже чверть століття потому, усе це бачиться зовсім по-іншому. Щось стерлося з пам’яті взагалі, щось ледве пробивається швидше на рівні відчуттів, ніж спогадів. Але деякі речі запам’яталися.

Яйце протесту

Дев’яності почалися для мене з яйця. Звичайного курячого яйця, яке я вкрав у продовольчому магазині. В училищі нам тоді видали продовольчі картки, де вказувалося, що на місяць мені покладено 2 кг цукру, 2 пляшки горілки, по 2 кг якоїсь крупи, і – півтора десятка яєць. І було в цьому “1,5 десятка” щось страшенно образливе. У принципі, до відсутності продуктів у магазинах в останні роки існування СРСР усі вже звикли і не особливо обурювалися мізерним репертуаром прилавків, на яких нескінченними рядами йшли удалину консервні банки з морською капустою. Але була в покупців і якась надія на маленьке диво: раптом зараз зайдеш у магазин, а там – ну от буквально щойно завезли ті ж яйця чи цукор! Продуктів не було, проте була віра в удачу, у своє купівельне везіння. Картки відняли і цю слабку втіху: написано – два кіло на місяць, значить – два кіло. І жодної тобі фортуни.

От тоді я і зробив свою єдину в житті магазинну крадіжку – на додаток до покладених мені на місяць півтора десятка яєць засунув нишком ще одне яйце в кишеню куртки. Не задля користі, а на знак протесту, так би мовити.

Потім, у гуртожитку ми з приятелем зажарили ці шістнадцять яєць на сковороді і з’їли в один присід. Ну а горілку навіть за картками треба було купувати з великою оглядкою: місцева шпана в день завезення окуповувала магазин і могла відняти ці жалюгідні дві пляшки в щасливого покупця прямо в торговельному залі.

Потім усе стало ще цікавіше: на підприємствах людям перестали платити гроші. Економіка в країні рушилася, і заводи перейшли на бартерний обмін, виключивши гроші з обігу. Мій тесть, наприклад, замість зарплати отримав одного дня кухонний гарнітур із семи предметів. А до мами прийшла сусідка і запропонувала купити в неї півмішка гречки, яку їм теж видали на роботі замість платні. Мама відмовилася, бо грошей у неї теж не було: пенсію затримували тижнями, а потім – вже і місяцями. Сусідка зітхнула, і сказала: “Все одно бери. Тобі хоч колись принесуть. А мені звідки узяти? Потім розрахуєшся”.

Але пенсію не несли. І мама ходила в ліс за грибами – щоб було з чим їсти гречку сусідки. Найкращими були чорнушки. Їх у той рік уродилося дуже багато. Мама носила їх додому відрами, висипала прямо у ванну, відмочувала кілька днів. Потім солила, розпихувала по банках і пригощала мене, коли я приїжджав з навчання погостювати. Смачніше за ті мамині чорнушки з ванни я у своєму житті мало що пробував.

Грай, оркестру!

А життя ставало ще цікавіше. Інфляція в 1992 році сягала більше 2000 %. Грошей, яких не платили і на які нічого не можна було купити, знецінювалися кожен місяць у рази. І от тут мені, нарешті, стало страшно. Не через інфляцію, ні. Просто до цього часу моя дружина носила під серцем нашого первістка. А я тільки-тільки закінчив навчання і став володарем диплома за фахом “Керівник оркестру народних інструментів”. Прямо скажемо, не сама затребувана професія в епоху глобальних змін. Правда, мене працевлаштували – директором сільського будинку культури в село Богданові Колодязі. З наданням житла, не як-небудь. І я навіть з’їздив у це село пару разів. Обіцяний мені будинок був недобудований, щитовий, якісь хисткі дощечки. З однієї кімнати доносився рівний потужний гул. Я заглянув туди. На стіні висіло величезне осине гніздо. По йому ліниво повзали шершні. Я дивився на них і розумів, що везти сюди вагітну дружину мені зовсім не хочеться. Але іншої програми на найближче життя в мене тоді не було зовсім. А навколо закривалися фабрики і заводи, шахтарі стукали в столиці касками по бруківці, і все частіше по телевізору і в газетах говорили про те, що країна йде до громадянської війни. У сусідній п’ятиповерхівці застрілився головний інженер одного з міських підприємств, якого незадовго перед цим відправили на пенсію. У передсмертній записці пояснив, що не хоче бачити, як його близькі помиратимуть з голоду. У нього були два автомобілі, дача і чотирикімнатна квартира. У мене не було нічого, окрім безглуздого диплома і вагітної дружини. Але мені треба було жити. А жити було дуже страшно.

Остання надія

Радитися було ні з ким, дорослі люди, які побачили життя, були в ту пору розгублені і перелякані не менше за мене. І тоді я став просити поради в Бога. Ніколи до цього я ще не молився так ревно, із сльозами. Та що там із сльозами – із схлипами, з биттям поклонів і простяганням ниць. Що я просив тоді в Бога і якими словами, вже не пригадаю. Але звичні слова “Господи, помилуй!” раптом відкрилися для мене з несподіваного боку. Коли допомоги чекати більше ну абсолютно не від кого, і вся надія – тільки на Нього.

На наступний ранок я сів в електричку, і поїхав в Оптіну пустинь, до єдиного знайомого священика. Він вислухав мою плутану розповідь про те, як усе навколо жахливо, страшно і погано, помовчав. І сказав дуже буденні, зовсім не апокаліптичні слова:

“Ну що ж. Їдь у свій сільський БК, працюй. Викинь з бібліотеки всю атеїстичну літературу, зроби полицю з духовними книжками. Священика запроси, щоб освятив приміщення. А взагалі – благай Бога, щоб послав тобі нормальну роботу”.

Я так і зробив. Мабуть, Бог почув мої молитви досить швидко. Будинок у селі, який спочатку запропонували мені, вирішили віддати місцевому ветеринарові. З одного боку, це було добре: питання про переїзд з вагітною дружиною в село знімалося автоматично. З другого – у мене зовсім не залишилося якого-небудь ґрунту під ногами і планів на майбутнє. Замість нехай поганенької, але все таки перспективи попереду маячила сумнівна порожнеча. Я знову поїхав в Оптіну до того самого священика. Він ще раз вислухав моє перелякане ниття, і посміхнувся.

– От і слава Богу! Скільки, ти кажеш, дружині до пологів залишилося? От як раз тобі час – навчитися якомусь ремеслу. Коли вибереш, чим займатимешся, – приїжджай, я тебе благословлю.

– Отче, але ж. Взагалі незрозуміло, що далі буде. Які тут плани… – забелькотав я, знову збитий з пантелику цією спокійною упевненістю священика в завтрашньому дні. А він подивився на мене уважно і сказав:

– Помирати зберешся, а пшеничку – сій. Приказка така є, чув?

Не знаю чому, але слова ці мене тоді відразу заспокоїли. Навколо продовжували руйнуватися залишки Радянського Союзу, країна як і раніше балансувала на межі громадянської війни, на вулицях з’явилися перші комерційні ларьки, а услід за ними – перші бандити. Але тепер я знав, що на світі є людина, яка дивиться на все це без будь-якого страху. І готова як померти, так і жити далі, спокійно сіючи свою пшеничку на уламках світу, що рухнув. Бо живе вона як би і не зовсім вже тут. Тобто – частково тут, а частково вже десь там, де зараз Христос і апостоли. І тому всі ці земні наші негаразди для неї не так вже важливі: вона живе, готуючись до смерті і життя майбутнього віку.