Ходити по воді, чи Як пережити кризу за допомогою пшенички (закінчення)

Пора на кладовище

Другий раз я злякався через шість років. Як ми їх прожили – окрема історія. Пам’ятаю, як після народження першого нашого хлопчика я кидався по всьому місту в пошуках звичайної фланелі – ну, щоб пелюшки шити. А в магазинах не було її, фланелі цієї самої. І пелюшок готових теж не було. І дитячого харчування. І колясок. І брязкалець. Увесь цей приємний батьківський клопіт по збору речей для малюка тоді виявився неможливим унаслідок абсолютної відсутності яких-небудь товарів для новонароджених у магазинах нашого містечка. Взагалі, на батьків з коляскою в ті роки часто дивилися як на божевільних. “Демографічна яма 90-х” – це сьогодні звучить як сухий статистичний термін. А ми з дружиною на самому дні цієї ями народили чотирьох дітей, одного за другим. І божевільними нас вважали вже не лише випадкові перехожі, але і власні родичі.

Зарплати не виплачували по півроку, і люди дивним чином до цього звикли. Втім, звикнути, напевно, можна до всього. Комерційні ларьки і бандити стали звичною частиною міського пейзажу. Одне з рекетирських угрупувань крутилося в нас у дворі, і влітку я частенько спостерігав з балкона, як круті хлопці щось обговорюють за столиком під яблунею. Світ навколо став нагадувати якийсь безглуздий фарс: одні мої вчорашні товариші по дитячих іграх раптом стали торгувати в ларьках закордонними шоколадками і спиртом “Рояль”, другі – наділи шкіряні куртки, повісили на шиї золоті ланцюги і почали збирати данину з перших. І ті, і інші гордо рулювали по місту на уживаних іномарках, запчастини для яких у ту пору коштували дорожче за саму машину. А в цей же час по селах матері, бувало, запарювали голодним дітям сухий комбікорм, вкрадений на фермі.

За порадою священика я тоді вже опанував декілька будівельних спеціальностей і взагалі – навчився не чекати зарплату півроку від злодійкуватих директорів підприємств, а заробляти гроші самостійно. Так, у свій час я робив пам’ятники на кладовищі. Недорогі, з цементу з мармуровою крихтою. Якраз для тих, хто не міг собі дозволити гранітні монументи. Щодня в майстерні я тюкав молотком по різцю, вибиваючи на плитах імена, дати і стандартні написи, на кшталт: “Пам’ятаємо, любимо, тужимо”.

Одного дня я подивився в зошит, куди записував замовлення, і раптом зрозумів, що за пару років цієї роботи в основному робив пам’ятники не людям похилого віку, а чоловікам у віці не старше сорока п’яти. Чому так було – судити не беруся. Але цю частину статистики “демографічної ями” я в дев’яності сам фіксував на камені різцем. Помирали нестарі ще мужики, у самому розквіті сил. Одні спивалися, в інших не витримувало серце, треті взагалі згорали як свічки незрозуміло від чого. Безнадія, що панувала в повітрі, не сприяла тривалості життя.

І от крізь цю безнадію ми з дружиною котили коляски з новонародженими нашими малюками. Народ у провінції простий і безпосередній, тому на прогулянках нам доводилося чути увесь спектр думок про себе. Від тужливого: “Ох, милі, та як же це вас, бідних-то? Ну куди зараз народжувати стільки?” – до відверто-злісного: “Ідіоти! І так жерти нічого, а ці ще убогість плодять”. Чесне слово, не вигадую! Подібні репліки ми чули від випадкових перехожих не раз і не два. Та що там казати про чужих людей, якщо вдома рідні кожного разу зустрічали звістку про чергову нашу вагітність тихою панікою. Правда, відрадити не намагалися: знали, що ми з дружиною люди віруючі і про переривання вагітності з нами говорити безглуздо. Але всілякі охі і ахі, звичайно, звучали. Тому ми зазвичай “таїлися” скільки могли навіть від батьків, щоб цю радісно-шокуючу звістку відсунути в часі якнайдалі.

Дитячі виплати тоді були такими мізерними, що інакше як знущанням їх назвати було не можна. Але із цього приводу в нас з дружиною була дуже чітка установка.

Ми твердо вирішили для себе, що від держави взагалі нічого не чекаємо, бо соціальне забезпечення в нас проходить по іншому відомству: нашим дітям грошову допомогу виплачує Господь. “Бог дав дітей – Бог дасть і на дітей” – приказка ця стала для нас сімейним девізом. Бо більше сподіватися нам тоді було ні на кого.

І Господь ніколи нас не підводив. Потихеньку ми жили в цьому дивному світі дев’яностих, і всі моторошні його реалії обходили нас стороною. Напевно, це і була та сама “ходьба по воді”, коли Господь каже тобі: йди. І ти йдеш – всупереч усім своїм уявленням про можливе і неможливе. Але коли віра в Божу милість слабшає, ходити по воді вже не виходить: починаєш тонути.

Сало

Отже, другий раз я злякався під час дефолту 1998 року, коли відразу рублі раптом подешевшали в п’ять разів. З прилавків тут же стали зникати продукти, валютні обмінники по кілька разів на день вивішували таблички з курсом, що постійно оновлювався. По телевізору і в газетах знову стали говорити про можливу громадянську війну, а переляканий народ кинувся скуповувати в магазинах сірники і сіль.

Пам’ятаю, я повернувся тоді з чергових будівельних заробітків, і ми відправилися з дітьми на прогулянку. Хлопчиська весело грали в пісочниці, а ми з дружиною сиділи поруч на лавочці, дивилися на них і мовчали. Потім дружина узяла мене за рукав і тихо запитала: “Сашко, а що тепер з нами буде?” Я не знав, що їй відповісти. І мені знову було дуже страшно. Наступного дня я відправився в магазин і купив мішок борошна, дві коробки якихось консервів. Потім вже на ринку придбав десять кілограмів сала – здоровенні пахучі шмати, схожі на шматки снігу, що злежався. Удома ми розіпхали все це добро в холодильник і по коморах. І стали чекати найгіршого.

Але гіршого так і не сталося, усе поступово владналося. Країна продовжувала жити, продукти на прилавках з’явилися, хоча і з новими цінниками. Тому запас їжі, з переляку мною куплений, що називається – завис. Сало в нас у сім’ї ніхто особливо не любив, залишки його валялися в морозилці ще року півтора. А в борошні завелися якісь комашки, і півмішка врешті-решт довелося викинути. До того ж мені поталанило на останніх літніх заробітках: замовник розрахувався зі мною доларами. Це було за три дні до дефолту, і я встиг витратити зовсім небагато – здається, дружині чоботи купив на осінь. У результаті, у мене залишилося дев’ять стодоларових купюр, що різко підскочили в ціні. Я поклав їх на книжкову полицю. На ці гроші ми і жили до наступного літа, бо знайти роботу в ту зиму в мене не вийшло.

Ну а втретє я злякався навесні, коли купюри на полиці стали кінчатися. Кожен місяць я міняв сто доларів на рублі. Цих грошей нам у ту пору вистачало, щоб спокійно прожити до наступного місяця, і я вже звик до того, що наше майбутнє хоч би на найближчий час забезпечене тоненькою стопкою зелених папірців з портретом Франкліна. Але чим ближче до літа, тим менше залишалося папірців на книжковій полиці. І тут мені знову стало страшно. Я зрозумів, що розучився ходити по воді. Що тепер моя надія і мої сподівання були вже не на Господа, а на ці от купюри. Поки їх вистачало, я не турбувався, оскільки знав: одна купюра – це один місяць відносно безбідного життя, коли можна не думати, як нагодувати дітей і чим заплатити за комунальні послуги. Але коли папірці майже закінчилися, я дуже захотів, щоб вони знову з’явилися в мене на полиці – адже з ними так спокійно живеться! От від цих-то думок і прийшов страх. Адже це дуже страшно – розуміти, що тепер твій бог – гроші.

* * *

Зараз у країні знову неспокійно. Але я вже знаю, що вмирати від страху прийдешніх лих я буду лише в одному випадку – якщо гроші будуть моїм богом і захисником, якщо в них буде мій спокій і моє щастя. А значить – знову час вчитися ходити по воді, знову пора сіяти пшеничку. Більша частина життя вже пройшла. І скільки б його не залишалося, спокійно і без страху прожити цей час вийде лише в того, хто як би і не зовсім вже тут. Тобто – частково тут, а частково вже десь там, у Житті майбутнього віку.