Важко бути татом

Татом бути важко. Адже тато для дітей у певному сенсі – божество. В їхніх очах він всемогутній і всезнаючий, він усе знає і все вміє, він карає і милує, він закриває собою від бід і грізно запитує з тих, хто провинився. Питання лише в тому, яким богом ти станеш для своїх дітей.

А варіантів тут як мінімум три. Тато може бути для дитини добрим божеством, що несе мир, радість і віру в добро. Може стати грізним демоном, що залишає в дитячій душі цілий набір страхів, комплексів і травм на все життя. А може виявитися і “божеством сплячим”, чимось на кшталт індуїстського Брами, коли тато в дітей начебто є, але його як би і немає, оскільки він цілком занурений у своє нескінченно-глибоке і безмірно-змістовне особисте буття.

Два останні варіанти не вимагають особливих зусиль. Але от бути добрим татом дійсно важко. Вже хоча б тому, що для цього треба перестати бути злим і ледачим.

У моєму татовому житті всі ці три іпостасі виявилися переплетені в химерний візерунок. Десь гірше, десь краще, з помилками і втратами освоював я цю складну науку – бути татом. Якісь помилки вдалося виправити, якісь втрати виявилися непоправними. І, звичайно ж, я зробив для себе кілька важливих висновків. Можливо, комусь вони здадуться банальними, але це не біда: чим довше живу, тим більше переконуюся – усі важливі речі в цьому житті банальні. Діти мої вже виросли, і висновки ці – свого роду підведення підсумків мого батьківства.

Головні пісні

Змолоду я дуже хотів стати професійним музикантом. Непогано освоїв гітару, вигадував музику, грав у кількох гуртах. Усе моє життя було заповнене музикою, усі цінності співвідносилися тільки з нею, і інших сенсів для мене тоді не існувало. Потім я одружився, у нас з дружиною народилися троє хлопчиків, а услід за ними – довгождана дочка. Часи були непрості, ремеслом музиканта заробляти на життя тоді було важко, і я пішов працювати на будівництво, муляром. А музику вирішив залишити. Щоб нічого не нагадувало про минулу любов, продав усі свої гітари, пластинки, і цілком занурився в нову для мене роль – чоловіка, батька і годувальника. Але в глибині душі продовжував відчувати себе талановитим музикантом, який наступив на горло своїй пісні заради сім’ї і дітей.

Пройшло кілька років. Одного дня я приїхав у гості до свого друга, з яким колись разом грали, вигадували, мріяли про успіх. Друг, на відміну від мене, продовжував займатися музикою, у нього вже була власна студія, він записував альбоми, виступав з концертами. А я весь цей час складав обмерзлу цеглу на морозі, тягав відрами цементний розчин на п’ятий поверх, слухав завивання двигуна баштового крану і лайку бувалих будівельників, вчився робити кладку.

І, звичайно ж, я йому заздрив. У ньому я ніби бачив свою долю, що не склалася, – ту, від якої відмовився, пішовши працювати на будівництво.

Друг поставив мені свій черговий альбом. Це була саме та музика, яку ми колись збиралися записувати разом. І так мені стало сумно, так стало шкода себе, що я сказав:

– Який же ти молодець! Після тебе залишаться твої пісні, твори. А після мене залишаться лише купи цегли, якій я надавав форми.

Друг подивився на мене здивовано. Потім засміявся і кивнув на своїх дітей, які гралися на підлозі з кубиками:

– От вони, мої справжні твори і пісні. А це все, – він махнув рукою в бік музичного центру, – нісенітниця.

Чесно кажучи, тоді я йому не повірив, вирішив, що він чваниться чи просто хоче утішити мене. Зараз, через двадцять років, я з повною упевненістю готовий підписатися під цими його словами. Друг як і раніше займається музикою, а я давно вже пішов з будівництва. Він відтоді випустив ще десяток альбомів, я – пару десятків книжок. І тепер теж упевнений, що головний твір чоловіка – його діти. Бо музичні альбоми і книжки, будучи одного дня випущеними, тут же починають відходити в минуле, наскільки б хорошими вони не були. А діти завжди спрямовані в майбутнє. Причому не в якесь абстрактне майбутнє, а саме – у твоє, єдине і неповторне.

Це їм, твоїм дітям, належить зробити його щасливим і радісним. Чи обтяжливим і позбавленим сенсу. Чи безпросвітним і жахливим. І від того, наскільки швидко в молоді роки ти зумієш зрозуміти цю нехитру думку, залежить усе твоє наступне життя.

Змолоду чоловікам дуже хочеться самореалізації, хочеться довести собі і всьому світу, що вони теж чогось варті і не даремно топчуть землю. Це нормальне чоловіче прагнення. Але біда тим чоловікам, кому воно затулить маленьке диво, яке поки ще зовсім не схоже на якесь досягнення і просто лежить собі в ліжечку, гукає чи плаче, просить їсти чи грає з брязкальцем. Біда, якщо тато сприймає дітей лише як якийсь неминучий додаток до своїх творчих або кар’єрних амбіцій. Бо пройдуть роки, уявлення про цілі і сенси поступово мінятимуться, амбіції будуть все слабкішими, і, нарешті, зовсім згаснуть. А діти залишаться – вже дорослі, сильні, повні життя. І від того, яким богом ти був для них весь цей час, залежатиме, чи побачиш ти в них люблячих друзів, байдужих знайомих або ж ворогів, які ненавидять тебе.

Навіщо гарчати на собаку

Тато в дитинстві – це, передусім, сила. Це твій захист і упевненість у тому, що будь-яка загроза, з якою ти не можеш впоратися сам, буде негайно розвіяна в пух і прах, як тільки ти покличеш свого всемогутнього татка.

Тому тато має бути сильним. А може і не бути сильним. Але жити він все одно повинен так, щоб діти бачили в ньому безумовний захист від будь-якої небезпеки. І не важливо, що це буде – шкільні хулігани, п’яний мужик на вулиці або зла сусідка, що кричить на них за кинуту повз урну обгортку від морозива. Неважливо, праві діти в такому конфлікті чи винні. Важливо тільки одне – це твої діти, і ніхто на світі не має права їх кривдити, поки ти живий. Це вже потім, якщо з’ясується, що вони самі нашкодили, ти сам їх і напоумиш і покараєш. Але якщо під час конфлікту ти з якихось причин раптом встанеш на сторону кривдників, в очах твоїх дітей це буде справжнісінькою зрадою, яка може поламати вашу дружбу на багато років, а то і десятиліть.

Мені ці прості істини давалася дуже важко. Сам я ріс без батька, тому уявлення про свої батьківські обов’язки будував за принципом заповнення власного дитячого досвіду – згадував, чого мені самому не вистачало в цьому сенсі, коли я був маленьким. І в міру сил прагнув дати це своїм дітям. Правда, іноді це відбувалося в дуже дивних формах.

Пам’ятаю, коли діти були зовсім ще маленькими, ми всією сім’єю відправилися в ліс на пікнік. Розпалили багаття, розстелили на траві покривало. Раптом з кущів вискочив великий собака, здається, ротвейлер. І з гарчанням кинувся на нас, розкривши здоровенну слиняву пащу. Воювати із сторожовими псами я, звичайно, не вмів, та і взагалі ніколи не відрізнявся особливою сміливістю. Але в той раз, не гаючи часу на пошук палки чи сокири, миттю підхопився із землі, теж заричав і кинувся назустріч собаці, безглуздо розмахуючи руками. Напевно, вигляд у мене був настільки безглуздий, що собака зупинився, здивовано схилив голову набік і все тим же галопом втік назад у кущі.

Коли я, навіть ще не встиг злякатися, повернувся до багаття, діти і дружина дивилися на мене з таким захватом, ніби перед ними був якийсь античний герой на кшталт Геракла.

Потім у нашому житті було багато всяких розбіжностей. Але от це почуття, коли, не замислюючись, кидаєшся назустріч небезпеці, захищаючи своїх дітей, я запам’ятав добре і потім його теж наслідував. Думаю, саме подібні випадки багато в чому визначили наші стосунки з дітьми, які збереглися і до цього дня. Тільки тепер це вже я живу з повною упевненістю, що на світі є троє молодих чоловіків, здатних не роздумуючи кинутися на мій захист, яка би біда мені не погрожувала.

Захист від захисника

Навіть для дуже сильного тата є серйозна небезпека, з якою він може не впоратися. Небезпека ця – він самий. Адже для своїх дітей тато – бог, всемогутній володар. А людині бути божеством дуже важко: занадто велика спокуса використати владу не за призначенням. Відбувається це не відразу, але маленькими крочками, поступово і непомітно. Але вся біда в тому, що зупинити тата на цьому слизькому шляху просто нікому. І якщо він сам не зробить цього вчасно, то через декілька років сімейного життя цілком собі пристойний і добрий чоловік перетворюється на домашнього тирана, який кричить на дітей, роздає їм запотиличники і грізно виблискує очима з приводу і без. Ні, він при цьому, звичайно ж, залишається захисником своєї сім’ї від усіх зовнішніх загроз. Але хто тепер захистить сім’ю від такого захисника?

Сила тата має бути доброю. Обов’язково і неодмінно, без якихось виключень. Навчений власним гірким досвідом, я зараз абсолютно переконаний, що немає і не може бути в тата жодних поважних приводів для того, щоб кричати на дітей, погрожувати їм і вже тим більше – розпускати руки. Бо діти все одно тебе любитимуть, навіть такого. Але любов до тата виявиться розбавленою страхом і невпевненістю в тому, що їх самих є за що любити. І цей гіркий “коктейль”, яким ти напоїш їх у дитинстві, потім отруюватиме все їх доросле життя. А тобі до кінця днів буде соромно за те, що прожите відмотати назад вже ніяк не вийде.

Попередній пост

Ходити по воді, чи Як пережити кризу за допомогою пшенички (закінчення)

Пора на кладовище Другий раз я злякався через шість років. Як ми їх прожили - ... Читати далі

Наступний пост

Важко бути татом (закінчення)

Верх банальності Говорити про те, що тато повинен виховувати не стільки словами, скільки особистим прикладом, ... Читати далі