Важко бути татом (закінчення)

Верх банальності

Говорити про те, що тато повинен виховувати не стільки словами, скільки особистим прикладом, напевно, буде верхом банальності. Але говорити про це все ж потрібно, тому що ця проста істина має дивну властивість: вона сковзає лише по поверхні свідомості, не проникаючи глибше в підсвідомість.

Одна з найзгубніших татових помилок – віра в те, що дитяча особистість формується як би “сама по собі”, незалежно від того прикладу, який вона бачить у татовій поведінці. Ну, або формується лише там, де тато спеціально вирішив викласти їй якийсь корисний урок, а всю решту часу дитина лише “переварює” і засвоює отримані навички і відомості.

Насправді кожна секунда, що проведена татом поряд з дітьми, є виховним процесом, незалежно від бажань тата і його намірів. Кожна його звичка, кожен вчинок, слово, жест, інтонація – усе це стає безперервною чергою мікроуроків, за якими дитина будує своє уявлення про те, яким має бути справжній чоловік. Тато для них – перший герой і перша любов.

Звичайно, потім діти виростуть і зрозуміють, що він зовсім не був ідеалом. Але важливість цього першого їхнього досвіду захоплення і любові настільки велика, що ми частенько просто не розуміємо її повною мірою.

Для дітей (особливо для хлопчиків) тато – бог. За його образом і подобою вони будуть рости і розвиватимуться, бо інших образів перед ними ще немає, він доки – єдиний і головний чоловік в їх житті. І тато повинен пам’ятати про це завжди, чим би він не займався і наскільки б маловажними з точки зору виховання не здавалися йому ці заняття.

Чехов писав, що в людині мають бути прекрасні і обличчя, і думки, і душа, і одяг. Так от, тато для своїх дітей – зразок чоловіка. І від того, яким вони його бачитимуть щодня у своєму дитячому житті, залежить не лише їх уявлення про чоловіків, але і уявлення про красу, про любов, про правду. Чи сказав ти при них цинічний жарт, чи набрехав по телефону начальству, чи підвищив голос у суперечці з дружиною, чи звик бродити по квартирі в одних трусах – усе це тут же стає частиною виховного процесу. І наслідки такого “виховання” потім обов’язково проявлятимуться в їх житті. А через них – і в твоєму теж. Напаскудив колись у дитячій душі – означає чекай: через роки прилетить усе це бумерангом назад, і нікуди ти не подінешся від власного бруду.

Змій

Колись у дитячій пісеньці звучала коротка, але вичерпна формула справжнього тата: “Тато може, тато може все що завгодно. Тільки мамою, тільки мамою не може бути”.

Незважаючи на очевидний максималізм, це дуже вірне визначення. Наскільки б не мінявся світ навколо нас, у ньому все одно залишаються речі, яким дитину повинен навчити саме тато. А для цього йому самому треба вміти все, що повинен уміти чоловік, у якого ростуть діти, – плавати, розводити багаття в лісі, битися, запускати в небо змія, ходити на лижах, грати на гітарі, будувати снігову фортецю, смажити м’ясо на вугіллі, пиляти, стругати, грати у футбол і волейбол, гострити ніж і сокиру, відрізняти їстівні гриби від неїстівних, рибалити.

Перелік може бути дуже довгим, але суть, сподіваюся, зрозуміла. І якщо з якихось причин тато цього не вміє, йому треба терміново вчитися хоч би чомусь з таких пропущених у дитинстві уроків. Треба обов’язково розширювати репертуар своїх татових умінь і навичок, латати діри у власному вихованні, щоб вони не перейшли від тебе до твоїх дітей.

У мене таких дір була множина, тому крізь їх порожнечу доводилося продиратися до зовсім простих речей. Так, наприклад, одного дня мені (вже дорослому, багатодітному татові) знайомий пояснив, як можна з найпростіших підручних матеріалів буквально за півгодини зробити повітряного змія. Не шматок паперу на мотузочку, а справжнього змія, здатного злетіти на кілька сотень метрів. А мені в дитинстві страшенно хотілося такого змія спорудити, але от… не припало якось. І я зайнятий ідеєю, прибіг додому, зібрав своїх хлопчиськ, і кажу: зараз робитимемо змія.

Збігали в найближчий підлісок, зрізали пару міцних вербових лозин, знайшли залишок поліетилену від торішньої теплиці, купили в магазині скотч, моток міцної капронової нитки, і я взявся за справу, у точності наслідуючи отримані від знайомого інструкції. Діти, затамувавши подих, дивилися на мене, як на доброго чарівника. А в мене… у мене нічого не виходило. Нитки, замість того, щоб надійно стягнути вербові лозини, наполегливо з них зіскакували. Скотч приклеювався до чого завгодно, крім того, до чого мав приклеїтися. Ніж не різав, плівка настовбурчувалася, і взагалі все йшло не так. Діти стояли навколо, дивилися на мої сумнівні маніпуляції, і думали, що ще от-от, і тато зробить для них справжнього леткого змія, якого можна буде запускати під хмари. А тато раптом кинув заготівлю, відвернувся і мовчки пішов до себе в кімнату. Не вистачало ще, щоб діти бачили, як їх всемогутній бог плаче через таку нісенітницю, як змій, який просто-на-просто не вийшов.

Через півгодини в двері просунув носа старший син (йому були тоді років вісім) і тихенько сказав:

– Тато, я там усе, начебто, зробив. Тільки як хвіст прив’язувати, не знаю. Підемо, покажеш.

Я вийшов. Ми прив’язали до змія хвіст і відправилися на поле за городами. День був вітряний, і усе вийшло саме так, як я мріяв з дитинства: змій, немов велика риба, що потрапила на гачок, пружно натягнув нитку, покружляв над нашими головами, і став нестримно йти увись. Через п’ять хвилин він вже парив так високо, що був ледве помітний у сліпуче-синьому небі. І ми з дітьми пускали до нього вверх “листа” з порожніх поліетиленових пакетів. А потім, притуливши до нитки порожню консервну банку, слухали, як співає вітер у височині, гадали – як далеко впаде наш змій, якщо нитка раптом обірветься. І ще робили безліч всяких радісних справ, які, напевно, зовсім незрозумілі тим, хто жодного разу не запускав справжнього повітряного змія.

Приблизно з таким же скрипом я вперше смажив з дітьми шашлики і водив їх на рибалку.

У ці моменти татом бути особливо важко. Але вже краще от так, “галопом”, з помилками і невдачами вчитися, ніж кинути все як є, навіть не спробувавши заповнити порожнечу, яку ти ризикуєш залишити їм у спадок.

Дві зруйновані дороги

А тепер ще про одну трудність, на якій можуть спіткнутися навіть найрозумніші, найсильніші і найвідповідальніші татки. Ти можеш дати своїм дітям усе, що дороге тобі самому, поділитися найулюбленішим і найсокровенішим, передати досвід, який по крупицях збирав усе життя. Але при цьому тобі слід твердо засвоїти найважливішу думку: діти не зобов’язані все це від тебе приймати.

Їм може просто не сподобатися те, що любиш ти. І ти, всемогутній бог, не маєш жодного права примушувати їх це полюбити. Та і можливості такої теж не маєш. Бо вони – такі ж люди, як і ти сам, не дивлячись на те, що поки ще маленькі. Ти не маєш права насильно нав’язувати їм свої переваги, смаки і переконання, ти можеш лише ділитися з ними, пропонувати їм те, що вважаєш важливим і цінним. Але вибір повинен завжди залишатися за ними. А тобі треба навчитися в якийсь момент тихенько відходити вбік, даючи своїм дітям можливість навчитися самим вибирати, що для них цікаве, а що – ні. Причому, тут йдеться зовсім не тільки про підлітковий вік. У мене перший досвід подібного роду стався, коли першому синові не було ще і трьох років.

Погожим зимовим днем ми відправилися з ним погуляти в двір. Син узяв іграшкову машину і став прокладати для неї дорогу по схилу невеликої снігової гірки. Дорога виходила якась негарна, крива, і я вирішив допомогти. Попросив у нього машину і ураз побудував на сніговому схилі відважний гірський серпантин, по якому тут же з тріумфом прокатав іграшку. Син відреагував несподівано. Ніколи не забуду його обличчя в той момент. Спочатку він невпевнено якось посміхнувся, потім засміявся навіть, узяв у руки машинку і зібрався грати. А потім раптом спохмурнів, заплакав і став цією ж машинкою крушити побудовану дорогу, доки не розніс її всю, до останнього повороту. Бо це була не його дорога, а моя. А його дорогу – криву і невміло зроблену – я зламав, щоб побудувати свій шикарний серпантин. І він зрозумів це, хоча навіть говорити тоді ще добре не вмів. І відповів мені тим же – поламав мою дорогу.

Дати свободу дитині навіть у такій, здавалося б, дрібниці, тато може тільки одним способом – обмеживши свою свободу, добровільно применшивши свою татову всемогутність. І з кожним роком цієї дитячої свободи повинно ставати все більше. Бо лише там, де вона є, може з’явитися і відповідальність. А без цих двох складових людина ризикує до сивого волосся залишитися інфантильним переростком, не здатним до самостійних рішень і вчинків.

Звичайно, тут є дуже тонка грань між ситуаціями, де тато просто зобов’язаний примушувати своїх дітей до чогось, і ситуаціями, коли він, навпаки, повинен відсунутися, даючи їм думати, відчувати і діяти самостійно. І визначити цю грань теж буває ох як нелегко. Але ми про те і говоримо – що татом бути важко.

Поспішай!

Ну і наприкінці – ще про одну важливу річ. Якщо ти став татом – поспіши ним бути. Тому що бути татом хоча і важко, але не так вже і довго: пройде усього півтора-два десятиліття, і ці унікальні стосунки з власною дитиною для тебе закінчаться назавжди. Ти як і раніше залишатимешся її татом, але от всемогутнім божеством, першим її героєм і першим коханням бути перестанеш.

Тому поспішай. Кожен вік твоєї дитини прекрасний і унікальний, але проноситься так швидко, що ти ризикуєш його просто не помітити. І не дай тобі Бог вирішити, ніби головна татова справа – забезпечувати матеріальний добробут сім’ї, ну а все інше – рибалка, гра в бадмінтон, читання книжок перед сном, походи в ліс, – лише певний татовий факультатив: є сили і бажання – роблю, ні – значить, переб’ються. Потім, коли час буде упущений, а сам ти, нарешті, порозумнішаєш, заповнити все це вже не вийде, як ні намагайся.

Не встигнувши поколихати на руках свого немовляти, поспівати йому колискові, пошкодувати його, притискуючи до себе, коли в нього болить животик, погріти йому вночі кашку, коли він голодний – не встигнувши все це вчасно, ти не зробиш цього ніколи. Бо на ці татові справи в тебе є всього лише пара років. І всі інші епохи в житті твоєї дитини виявляться такими ж стрімкими і безповоротними, і на них тобі теж будуть відпущені лічені роки. Постарайся їх не пропустити.

Попередній пост

Важко бути татом

Татом бути важко. Адже тато для дітей у певному сенсі - божество. В їхніх очах ... Читати далі

Наступний пост

Труднощі переходу

Як я пережив перехідний вік своїх синів Життя підлітка - це завжди певна таємниця для ... Читати далі