Труднощі переходу

Як я пережив перехідний вік своїх синів

Життя підлітка – це завжди певна таємниця для батьків. І наскільки б довірливими не були ваші стосунки, яким би жорстким не був контроль, це нічого не міняє. Приблизно після 13 років можете бути впевнені – життя вашої дитини перестало бути для вас прозорим. У ньому з’явилися території, на які вам тепер немає доступу.

Ломитися на ці території без запрошення не вийде. Та і бажання такого в багатьох батьків не виникає, між іншим.

Якось спокійніше жити з вірою в те, що сказане усміхненим чадом “тато, та в мене все гаразд, не хвилюйся” відповідає дійсності. Світ підлітка – це як би паралельна реальність, в яку ти не можеш увійти, хоча вона протікає прямо в тебе під носом. Навіть чітко побачити її ти не в змозі. А якщо і побачиш, то, швидше за все, нічого там не зрозумієш зі свого дорослого досвіду. Бо цей світ кипучий, хаотичний і знаходиться в стадії формування.

Там ще немає чіткого розуміння, чого ти саме хочеш, там вирує розплавлена магма бажань, інтересів, питань, спроб розібратися в собі, у навколишньому житті, у стосунках з іншими людьми. І відлити цю киплячу магму в якісь закінчені форми твоя дитина зараз може тільки сама. Полізеш туди зі своїми дорослими рецептами занадто грубо – можеш зруйнувати крихкі риси індивідуальності молодої людини, що ледь почали оформлятися.

На мій батьківський погляд, тут є лише один конструктивний шлях.

Треба спробувати створити поряд з цією закритою територією підлітка свій простір для спілкування – новий і відкритий для будь-яких тем і питань. Щось на кшталт запасного аеродрому, на якому твоя дитина, яка підросла, завжди зможе приземлитися, якщо їй раптом знадобиться твоя допомога, порада, або просто захочеться уткнутися носом у плече і мовчки побути поруч. Не рватися із силою в чужий світ, а розкрити межі свого.

Так вийшло, що свого часу підлітковий вік з інтервалом у рік-два “накрив” відразу трьох наших хлопчиськ. Про цей непростий період у житті нашої сім’ї я і хотів би трохи розповісти.

Мамі не кажи!

Пам’ятаю, коли синові були вже років сімнадцять, він раптом почав розповідати мені, як вони з братом… кинули палити! І пити! Розповідь поступово обростала всякими пікантними подробицями. Я де потрібно піддакував, де потрібно – сміявся чи збентежено хитав головою, ніби – ну ви і даєте. А сам у глибині душі з жахом думав: це яким же треба бути ідіотом, щоб упродовж кількох років жити поряд з власними дітьми і не бачити всього, про що зараз син мені так захоплююче розповідав.

Коли він закінчив, я обережно запитав:

– Сподіваюся, мамі ти цього не казав?

Син скривджено підняв брову:

– Тато, ну ти що? Їй-то навіщо. До речі, дивися, сам не скажи випадково.

– Їй нема чого, так.

І зовсім вже було зажурився я від своєї батьківської неспроможності, як раптом син видав:

– А ти, тато, все-таки правий був, що так жорстко нам забороняв удома навіть пиво пити. Дуже потужним виявився стримуючий фактор, точно кажу.

Тут треба зробити одне пояснення. Я багато разів бачив, як у сім’ях моїх знайомих підліткам за святковим столом дорослі наливають келих шампанського, чарку вина чи ще чогось спиртного. Ніби, все одно питимуть, так нехай вже краще в колі сім’ї формують “культуру пиття”, під наглядом хмільних батьків. Мені така практика не подобалася категорично, я вважав і продовжую вважати, що вона лише знімає чергову заборону (яких у нинішніх дітей і так небагато) і формує в дітей не “культуру”, а зачатки алкоголізму. Тому, коли одного дня під час сімейного гуляння почув від дітей репліку в стилі “А чому нам не можна навіть шампанського? У Вовчика геть тато і коньяк дозволяє по трохи”, відповів не по-святковому конкретно і дохідливо. У тому сенсі, що, навіть коли моїм дітям буде по тридцять років, я все одно не дозволю їм пити в моєму домі. А якщо дізнаюся, що Вовчиків тато наливав їм щось міцніше за лимонад, то матиму з ним дуже серйозну розмову.

Знаю, що комусь така батьківська позиція здасться занадто жорсткою, але і досі упевнений в її правильності. І от під час відвертої бесіди синуля розкрив мені виворіт цього нашого домашнього сухого закону:

– Увечері з хлопцями візьмемо портвейну, вип’ємо, посидимо біля багаття, пісні поспіваємо. Тут приходить хтось, і – раз: ще чотири пляшки приносить: “Микито, будеш?” А яке там “будеш”, якщо вдома – ти? Пробурмочу щось, на кшталт: “Ні, хлопці, я – пас”, – і піду потихеньку. А потім години три вулицями кола нарізую – чекаю, доки хміль вивітриться, щоб додому можна було прийти. І таке не раз було, і не два. Отже, спасибі, тато. Це була дійсно добра настанова.

Я покажу вам ще те шоу

Дійсно, я ніколи не бачив їх на підпитку, за винятком єдиного випадку, коли Гліб, молодшенький наш, душа і улюбленець, років у п’ятнадцять напився до такого стану, що друзі просто принесли його до дому і нишком запхали через вікно в спальню. Ми з переляканою дружиною всю ніч по черзі приходили дивитися, чи не стало йому гірше. Слава Богу, усе обійшлося без якихось особливих наслідків. На наступний ранок я сидів на кухні і думав, як тут бути. Річ у тому, що на старших хлопців, коли вони були маленькими, я, бувало, кричав і лаявся, про що досі дуже шкодую. Але краще порозумнішати пізно, ніж ніколи. Коли народився Гліб, я жодного разу не підвищив на нього голосу. Він взагалі був у нас якийсь особливий, схожий одночасно на принца з казки і на скуйовдженого курчати. І от тепер це “курча” досипало в себе на ліжку останню годину важкого алкогольного сну. А я сидів за столом і не знав, що і як казати йому, коли він прокинеться. Нарешті, рішення було прийняте.

Я попередив дружину, що це буде всього лише грізне шоу з виховними цілями, що я не збираюся лютувати серйозно і влаштовувати бій биків. Просто з похмілля людина стає куди сприйнятливішою до певних речей. І мені дуже хотілося, щоб мій любимий Гліб назавжди зв’язав у себе в підкірці ці два поняття – алкогольне сп’яніння і небачений раніше батьківський гнів. Тому про те, що творилося на кухні, коли туди нарешті пришкандибав Гліб, що проспався, мені навіть самому зараз згадувати страшно. Я кричав на нього так, що деренчали вікна, і будь-яку спробу його протесту-варнякання присікав ударами кулаків по столу.

Бідна моя дружина, навіть знаючи, що все це – спектакль, кілька разів підбігала до мене і просила заспокоїтися. А я взагалі ні краплі не гнівався, правда-правда. Натурально – ламав комедію, причому, без якогось задоволення. Гліба було тоді страшенно шкода. Але екзекуцію я закінчив, лише коли визнав, що враження він отримав вже достатнє. Через півгодини ми з ним вже обнімалися, жалілися, плакали і просили один в одного вибачення. Але це єдиний за все життя прочухан, який я йому тоді влаштував, вплинув не лише на нього, як виявилося. Зайву чарку відтоді остерігалися перехилити на гулянці всі троє моїх синів.

І ще один секрет видав мені Микита в тій нашій розмові:

– Ти, до речі, тато, молодець, що сам тоді бухати перестав. Це дуже сильно на мене вплинуло, хоча і не відразу.

А я дійсно в ту пору якось раптом припинив свою багаторічну дружбу зі спиртним. З різних причин, ну і з педагогічних у тому числі. І не знав, що для моїх хлопчиськ це стане одним з вирішальних аргументів.

А мамі ми потім все ж розповіли дещо. Але не все, звісно. Справа-то адже минула, чого ворушити? Тільки засмучуватися даремно.

Чи панк, або пропав

Років з тринадцяти мої хлопчиська люто запанкували. З усіма атрибутами – сережка в усі, навмисно подрані джинси з гірляндою шпильок по шву, відповідні зачіски і тому подібне. Причина була проста: підлітки завжди прагнуть прилучитися до якоїсь групи, ототожнити себе з певним молодіжним соціумом. Але так вийшло, що груп цих у нашому невеликому містечку було всього дві – місцева гопота і місцеві ж панки. Для інтелігентного погляду відмінностей тут, напевно, небагато. Але все таки в панків була хоч якась, нехай і смутно виражена, ідеологія, якийсь погано усвідомлюваний соціальний протест, своя субкультура, музика, кіно, книги. У гопників же всі радощі життя зводилися до здобутку грошей на випивку, до власне випивці, до статусного мордобою з метою уточнення особистих і командних рейтингів, ну і як пік життєвого успіху – “зняти дівку” після танців у місцевому клубі. Панки жили все ж цікавіше. Тому вибір синів мене не дуже шокував, хоча і радості особливої, прямо скажемо, не доставив.

Ще один цікавий нюанс: Олег – лідер місцевих панків – був… вівтарником у нашому храмі. Разом з моїми хлопцями багато років ходив у походи і літні табори від нашої недільної школи. А його же молодший брат-панк Генка відкрито позиціонував себе ще і як сатаніст: вивішував на своїй сторінці “ВКонтакті” різні капосні зображення і висловлювання, малював у громадських туалетах перевернуті пентаграми, слухав антихристиянський метал. По суті, це були просто два хороші парубки з важкою долею: батько-пияк, рання смерть матері, убогість, безнадія, озлобленість на весь цей байдужий дорослий світ, що допускає, щоб діти в ньому жили так, як довелося жити їм. Одному Богу відомо, яка була б їхня доля, якби Олег не прибився до Церкви. Звичайно, розбишака він був ще той. Але священик його дуже любив, і деяким парафіянам, які обурювалися таким колоритним вівтарником (наколки, пірсінг, безумні зачіски, ультрамаринове волосся і т. д), казав приблизно так: “Ну от він, нікому не потрібний. Давайте ще і ми його від себе проженемо. І далі житимемо спокійно і милостиво”.

Загалом, з моїми підростаючими дітьми сталося те, що прийнято називати “потрапили в погану компанію”. А що найстрашніше в поганій компанії? Ну звичайно ж, що діти “відіб’ються” від дому, пропадатимуть невідомо де, займаючись невідомо чим. І тут моя дорога розумниця-дружина знайшла геніальний педагогічний хід. Щоб не відпускати дітей з дому до панків, вона… заманила панків до нас у дім. У дитинстві батько не дозволяв їй приводити додому друзів, від чого вона дуже страждала. І коли в нас з’явилися свої діти, дружина твердо наполягала на тому, щоб саме до нас приходили грати їх друзі.

Так у нашому домі з’явилися панки і сатаністи. При ближчому знайомстві вони виявилися тихими соромливими хлопцями. Трималися вони скуто, почували себе явно не у своїй тарілці, особливо в моїй присутності (мабуть, розуміли, що я до них не дуже розташований). Проте дружина наполегливо йшла з ними на контакт, весело базікала про всяку всячину, поїла їх чаєм, з цікавістю слухала разом з ними їх музику, дивилася їх кіно, пригощала всякими смаколиками чи просто годувала борщем і смаженою картоплею, знаючи, що вдома в хлопців їжа буває не завжди. І хлопці потихеньку відтанули. Своєю нехитрою любов’ю моя дружина зуміла зробити наш дім місцем, де їм просто було добре. І вони відповідали тим же: у нас удома жодних антикультурних витівок собі не дозволяли, поводилися украй пристойно. Думаю, для них це взагалі був якийсь новий рівень спілкування, невідомий раніше. Коли ж разом з нашими хлопчиськами ця відважна братва вирушала на пошуки пригод, дружина відкликала Олега як старшого в сторону і просила наглядати за ними. Олег бентежився, тер ніс татуйованою долонею, і обіцяв, що все буде нормально. Як вже воно там було “нормально”, можна лише гадати. Але, думаю, такі довірливі стосунки з мамою друзів не могли залишити байдужим навіть оскаженілого провінційного панка.

Попередній пост

Важко бути татом (закінчення)

Верх банальності Говорити про те, що тато повинен виховувати не стільки словами, скільки особистим прикладом, ... Читати далі

Наступний пост

Труднощі переходу (закінчення)

Як я пережив перехідний вік своїх синів Чи панк, або пропав (продовження) Сам я в ... Читати далі