Труднощі переходу (закінчення)

Як я пережив перехідний вік своїх синів

Чи панк, або пропав (продовження)

Сам я в цю їх ідилію не ліз, оскільки єдиним бажанням у мене було взяти всю цю дивну компанію за комір, спустити з крильця і не підпускати до хвіртки ближче, ніж на двісті метрів. Замість милих гітарних пісеньок Сергія Нікітіна в домі тоді зазвучав нищівний “Сектор Газу” упереміш з “АС/DC”. На огорожі з’явилися таємничі руни, накреслені фарбою з балончика. Сусіди стали поглядати в наш бік зі страхом і відразою. Природно, мені все це не подобалося. Але воювати з домашніми панківськими посиденьками я все ж не став, чому зараз дуже радий. Усе закінчилося через пару років саме собою, тихо і без ексцесів. Мої хлопчиська стали ренегатами: з панків відразу перекваліфікувалися у фанатичних спортсменів – адептів здорового способу життя. Панки якийсь час на них ображалися, але потім звикли і заспокоїлися.

Відтоді пройшло вже років вісім. Олег одружився на дивній інтелігентній дівчині, кожної неділі водить до церкви трьох своїх малюків. Його брат повернувся з армії спокійним зібраним парубком, без всяких антикультурних і сатанистських викидів, влаштувався на роботу в ковальський цех. Інші хлопці з їх тусовки теж знайшли своє місце в соціумі, який вони так люто відкидали в підлітковому віці.

Згадуючи ту пору, я досі радий двом речам: чуйності та любові моєї дружини в спілкуванні з цими непростими хлопцями. І ще тому, що я утримався від всяких рішучих дурощів, які мене так і підмивало тоді зробити. Любов насправді довготерпить і не гнівається. А всяка людина, дійсно, нехай буде скорою на слухання, повільною на слова, повільною на гнів, бо гнів людини не приносить жодної користі.

“За що мене так сильно жереш?”

Ще одна з неодмінних підліткових забаганок – музика. І тут для мене ситуація була дуже слизька. Адже я хоча і колишній, але все-таки – музикант. Як же було мені, коли з юності звик до досліджень британського art rock, fusіon і інших прогресивних стилів, чути в себе вдома композиції колгоспного панка Юрка Хоя в стилі: “А ты, моя ядрена вошь, за что меня так больно жрешь?” Постійно хотілося увірватися до дітей у кімнату і заволати: “Ви що, з глузду з’їхали тут усі? Ви ж зовсім ще нещодавно “Арію” слухали. Музичну школу по класу фортепіано хоч якось, але закінчили. Як же тепер ви можете захоплюватися цією маячнею?”

Але емоції емоціями, але я розумів, що для них зараз це – статусна музика, свого роду тест на приналежність до тусовки. Ну так, такий от дурний в їх друзів музичний смак (а звідки там взятися іншому, якщо розібратися?) І вони чесно прагнуть зрозуміти і полюбити те, що люблять їх товариші. Так, регрес, хто б сперечався. Але що я тут можу зробити? Облаяти цю, вибачте на слові, музику? Заборонити її слухати в нас у вдома? Так вони просто плюнуть і підуть слухати її в інше місце. Доводилося терпіти. І не просто терпіти, а ще і активно брати участь. Діти ж хотіли поділитися з татом своїми музичними захопленнями, залучити, так би мовити, до своїх цінностей. І я відкинувши свої музичні уподобання йшов до них, з розумним лицем слухав Юрка Хоя, схвально кивав у тих місцях, де це хоч трішки було схоже на музику.

Я вказував, на якому альбомі в “Сектора Газу” заграв професійний гітарист, звертав їх увагу на появу “живих” басиста і барабанщика замість секвенсора. Загалом, поволі учив їх слухати музику і потихеньку розбиратися в тому, як вона влаштована зсередини. Нехай, на такому сумнівному матеріалі, як “Сектор Газу” і “Sex Pіstols”. Адже головне було зовсім не це. Головне, що ми з моїми хлопчиськами тепер займалися цим разом. І вони із подивом бачили, що з татом слухати Юрка Хоя виявилося куди цікавіше. Я скористався цим і як досвідчений ідеологічний диверсант почав підсовувати їм музику з таким же “брудним” саундом, але змістовнішу – ранні пластинки “The Polіcе”, зовсім молодого Володимира Кузьмина, перший альбом пітерського “Пікніка”, ще щось, зараз вже не згадаю. І, врешті-решт, таки зумів “зіпсувати” їх панківський музичний смак: “Сектор Газу” вони могли тепер слухати лише з ввічливості, щоб не кривдити друзів.

Далі почалася наступна фаза: навчившись слухати музику, хлопці захотіли її грати. І тут я остаточно підірвав авторитет усіх їх місцевих кумирів. Бо замість брязкання по струнах на “блатних” акордах, що практикувалося в їх середовищі, міг швидко навчити простому, але цілком грамотному акомпанементу до будь-якої вподобаної ними пісні. Чи потрібно говорити, що в підлітковому віці людина, яка добре грає на гітарі, злітає серед однолітків відразу на найвищу сходинку в особистому рейтингу.

Ну а коли прийшла пора серйозніших музичних захоплень, Микита одного дня боязко запитав, чи можу я купити йому хоч би найпростішу електрогітару. У найближчу ж поїздку в Москву я відправився в музичний магазин і… зрозумів, що вляпався. Гітари висіли в кілька рядів. Майже всі назви бюджетних інструментів були мені незнайомі, та і недивно: з часів моїх музикантських захоплень пройшло майже чверть століття. Я розгублено оглядав усю цю пишноту і подумки лаяв себе останніми словами: скільки в мене друзів гітаристів-професіоналів, а купувати гітару для сина я примудрився прийти в гордій самотності.

І тут сталося маленьке, але справжнісіньке диво. У себе за спиною я почув знайомий голос біля прилавка: “Хлопці, ви примочки гітарні на комісію берете?” У центрі Москви, саме зараз, саме в цьому магазині раптом виявився наш калузький гітарист Андрюха Іванов (доречно зауважити, один з кумирів Микити). Побачивши мене, він начебто навіть і не здивувався особливо. А коли я йому пояснив свою проблему, він розуміюче кивнув, і хвилин сорок тестував різні гітари, доки не вибрав ту, що здалася йому найбільш відповідною.

Так Микита став володарем цілком пристойного корейського інструменту і не менш пристойного комбіка з підсилювачем. Ми стали освоювати блюзову техніку. Учнем він виявився здібним і буквально через пару тижнів вже досить упевнено виводив простенькі хрестоматійні соло з репертуару Deep Purple. Нічого подібного ніхто з місцевих музикантів грати не вмів. Так, крок за кроком, ми зближувалися з моїми хлопчиськами, що відлетіли в антикультуру, через спільне захоплення гітарою і музикою. Старшому, Антону, я показував акорди його улюблених пісень. З Микитою ми серйозно зайнялися рок-н-ролом. А Гліб в якийсь момент раптом закохався в пісні Євгенія Маргуліса, і ми довго копітко вчилися його хитрій блюзовій манері.

Зараз усі троє грають на гітарі значно краще за мене. Слухають цікаву розумну музику, щось самі вигадують. Про їх захоплення “Сектором Газу” я тактовно не нагадую. Хоча саме з нього колись і починалася наша з ними музична історія. Мабуть, не лише вірші, не відаючи сорому, ростуть невідомо з якого сміття.

Мужик, з яким можна на “ти”

У нині вже багатьма забутому фільмі Динари Асанової “Хлопчаки” головний герой – вихователь літнього табору для важких підлітків – каже: “У кожного хлопця обов’язково має бути мужик, якому він міг би сказати, – “ти””.

За цими словами стоїть куди більше, ніж звичайне панібратство в мові. Підліток гостро потребує спілкування з дорослими людьми. Але тільки в справжньому спілкуванні – максимально відкритому, чесному, без нотацій і змертвілих педагогічних штампів. Ось це і є спілкування на “ти”. І я дуже радий, що для своїх хлопчиськ зумів стати цим самим мужиком, з яким можна на “ти” і, – про все на світі.

Скільки ж ми з ними провели ночей у таких розмовах на кухні! Годинами сиділи і ніяк не могли розійтися, настільки важливими і цікавими були для нас ці нічні посиденьки. Ми говорили про фільми і музику, про рукопашний бій і зброю, про те, що таке краса. Для себе я виніс з цих розмов центральну думку: підліткам дуже важливо зрозуміти, як жити правильно, як ставити перед собою цілі, як їх досягати і йти до нових вершин. Підлітки за вдачею – бійці і реформатори. Вони вже бачать різні неправди дорослого світу, не згодні з ними і твердо мають намір жити інакше, краще, правильніше. Але як це зробити, вони ще не знають. Хоча дуже хотіли б дізнатися. Причому не в теорії. На правильні слова в них виробився імунітет ще з перших класів школи. Тут важливий живий приклад. Підліткам потрібні люди, які ділами довели свою правду, люди, приклад яких можна було б наслідувати, не боячись попастися на чергову демагогічну обманку.

Через такі розмови в нас з дітьми відбувався якийсь дивний синтез уявлень про сучасність і вічність.

* * *

Дорослі теж народ дуже закритий, на жаль. І відкритися назустріч власній дитині, яка підросла, навчитися слухати її і говорити з нею як рівний з рівним – це теж наука, яку опановуєш не відразу. Особливо якщо мати на увазі, що ніякі ви ще не рівні і до справжньої рівності на вас чекає довгий і непростий шлях. Але все таки починається він саме тут – у підлітковому віці. І від того, яким виявиться цей початок, багато в чому залежатимуть ваші стосунки з дітьми на все життя, що залишилося.

Попередній пост

Труднощі переходу

Як я пережив перехідний вік своїх синів Життя підлітка - це завжди певна таємниця для ... Читати далі

Наступний пост

Сам удома

Цікавий і дещо несподіваний погляд на усім добре знайомий фільм. Іноді найважче буває побачити те, ... Читати далі